Герой наших снів (Сценарій мрії, Dream Scenario)

Ніколас Кейдж грає невдаху, котрий несподівано спершу стає найпопулярнішою людиною на планеті, а потім так само в одну мить – найнебажанішою, проходячи короткий шлях від героя снів до найжахливішого нічного кошмару. Ця фантазійна чорна комедія, котра насправді є вельми розумною, дотепною і влучною (і водночас співчутливою і навіть ніжною стосовно незграбного центрального персонажа) соціально-психологічною сатирою, точно має зробити режисера-сценариста Крістоффера Борглі одним із найцікавіших сучасних митців-співців авторського антиголлівудського кіно. Ну а Кейдж знову знявся у дивному-дивному фільмі, де видав феєричний-феєричний перформанс (але цього разу нетрадиційно для себе актор зобразив не божевільного одинака, а одиноку жертву колективного божевілля оточуючих).

У відкриваючій сцені бачимо особняк, басейн, прибираючого листя Кейджа і дівчинку-підлітка. У басейн з неба падають спершу ключі, потім черевик, а далі щось важке (ймовірно уламок літака). Раптово невидима сила починає здіймати дівчину у повітря, та кричить «Тату, допоможи!», але тато просто стоїть і нічого не робить… Цей сон донька розповідає батькам за сніданком, і герой Кейджа починає неоковирно виправдовуватись і перед дочкою, і перед дружиною: мовляв, він же насправді зовсім не такий, він би ніколи не став просто спостерігати, він би неодмінно допоміг… Але зернятко сумніву і недовіри вже посіяно.

Надалі герой, котрий є звичайним викладачем, спеціалістом з еволюційної біології (і його реальний дім є зовсім не тим особняком із басейном, а набагато скромнішим житлом), поступово розуміє, що з якихось незбагненних метафізичних причин сниться і знайомим, і незнайомим людям, і взагалі майже усьому людству. І в кожному сні він незмінно просто проходить повз, ніколи нічого не робить… Так тихий непримітний біолог стає найвідомішою, найвпізнаванішою людиною на землі: його аудиторія заповнена слухачами, його телефон розривається від дзвінків, рекламні агентства пропонують контракти, перехожі на вулиці йому посміхаються, а симпатичні юначки, котрім сняться дівчачі еротичні фантазії, ніяковіють…, і навіть нарешті може збутися мрія опублікувати науково-дослідницьку роботу про колективний мурашиний інтелект (так званий «антелект» від англійського ant – «мураха»), котра, щоправда, ще не написана, а існує лише у вигляді давнішньої студентської ідеї…

Смотрите легально на MEGOGO

Але всі плани руйнуються, і фортуна знову відвертається, коли замість загадкової бездіяльної присутності у чужих снах (до речі, дружині він не сниться ніколи) герой із так само незбагненних причин починає діяльно маніякувати у нічних кошмарах, тобто стає єдиним для всіх нічним жахіттям…

Важливо, що Крістоффер Борглі показує сни таким чином, аби вони не відрізнялись візуально від реальності. Тобто постановник не використовує монохром чи будь-які інші фільтри, чи уповільнення, аби відмежувати сновидіння від дійсності. Тому глядачам на початку кожної сцени доводиться гадати, сон наразі має місце чи ява. І можна сказати, що режисер зумисно залучає публіку до своєрідної гри і до відчуття розмитих кордонів.

Борглі органічно поєднує дві великі соціально-психологічні теми. З одного боку, змальовує класичну трагедію маленької людини. Адже професор Пол Метьюз у виконанні Кейджа є взірцем типажу п’ятдесятирічного лузера, в котрого світиться неприваблива плішина, котрого не надто поважають власні діти і про якого колишні однокурсники чи однокласники кажуть «він був малопомітним, невидимкою у кутку…, не пригадую, яке ж його прізвище?.. І коли на цього неборака, що нічого не зробив і нічого не досяг, звалюється популярність, він уперше в житті починає почуватися значимим, особливим, обраним… А потім жорстко вдаряється об зворотній бік слави.

З іншого боку, Борглі створив ексцентричний сюжет, який є сатиричною метафорою бич-феномена сучасного медіатизованого суспільства під назвою «культура скасування». Автор порівнює трендове явище з масовим психозом, коли свинцева громадська думка, котра чинить колосальний пресинг (той пресинг, котрий, приміром, позбавив Джонні Деппа роботи і репутації, або котрий змусив Армі Гаммера втекти на острови і працювати звичайним консьєржем у готелі), з’являється на підставі пустушки, порожньої бульбашки, колективної фантазії (коли вся планета уявляє Деппа насильником, а Гаммера канібалом так само, як у фільмі все людство уявляє Пола Метьюза нападником-маніяком, бо у такому образі він усім наснився).

Режисер гостро іронізує: якщо соціуму для звинувачення достатньо статті у таблоїді, то нехай йому буде достатньо… сновидіння. Бо сучасне суспільство функціонує за принципом, де уява формує реальність замість того, аби реальність формувала уяву.

Смішним і водночас принизливим переломним моментом, котрий перетворює викладача з героя снів (важливо, що нічого навіть близько геройського Пол у снах так званої «першої фази» не робить, якраз навпаки, проходить повз замість того, аби допомогти чи врятувати, проте масова істерія, що впала просто з неба, все одно героїзує цього пересічного тихоню) на лиходія жахіть, є сцена надзвичайно незручної і недолугої спроби реалізувати еротичну фантазію зі сновидіння юної працівниці піар-агентства, котра на відміну від решти чомусь бачить Пола Метьюза у своїх снах не бездіяльною фігурою, а секс-гігантом. Для Пола спроба закінчується соромом і ганьбою, і зайвим усвідомленням, що сни і реальність не мають нічого спільного (власне, цю ж думку він безрезультатно намагався донести до громади раніше, запевняючи, що у житті не став би інертно спостерігати за чиєюсь бідою). І злам той провокує «перемикання» на «другу фазу» сновидінь, де непоказний біолог перетворюється на всесвітнього поганця, і так само довести фіктивність, невідповідність дійсності цього амплуа є неможливим, бо воно міцно засіло у колективній опінії.

На одній із лекцій герой невипадково роз’яснює студентам еволюційний смисл чорно-білого забарвлення зебр, котре не допомагає тваринам зливатися із довкіллям, проте допомагає зливатися одна з одною, що заважає хижакові обрати конкретну жертву і напасти. Чорно-білі смуги – це і про принцип громадського судження, котрий заперечує сірі відтінки і завжди вдається до крайнощів: народний улюбленець чи персона нон ґрата. І про побічний ефект «особливості»: допоки Пол Метьюз зливався із рештою пересічних людей, нічим не виділявся на тлі інших рядових аутсайдерів і посередніх горопах, він і не був мішенню, жив собі стадно (і це не образа на адресу самих звичайних представників роду людського, а посилання на «зеброве стадо»), проте спокійно.

Анастасія Лях