Ґодзілла та Конг: Нова імперія (Godzilla x Kong: The New Empire)

Монстрів забагато не буває. Власне, це, здається, єдиний маневр, який лишився у творців цих двох франшиз та їхнього кросовера про велетенських представників невідомої фауни: додавати кількість і різношерстість гігантських монструозних звірів. Якщо попередня стрічка про зустріч на одній сюжетній і географічній території Ґодзілли та Кінг Конга зуміла додати до цих двох світів, об’єднаних в один, справді свіжий поворот (відкриття життя у порожнині Землі) і старий пригодницький дух науково-фантастичних романів Жуля Верна, то сиквелу довелося просто експлуатувати минуле відкриття.

Втім, «Нова імперія» досліджує внутрішню екосистему планети достатньо глибоко (у сенсі суто візуальної, а не інтелектуальної «науки») і пропонує достатньо колосальне видовище, аби спостерігати за лютим зіткненням здоровенних альфа-самців все ще було не нудно.

За сюжетом Конг і Ґодзілла після минулого двобою живуть настільки порізно, щоб більше ніколи не перетинатись: горила у підземному світі, а ящір на поверхні (спить собі мирно клубочком всередині Колізею, і навіть якщо перевернеться уві сні і щось розтрощить, буде не так вже і помітно). Ні, після того як довелося битися на одній стороні проти спільного ворога, дружити вони не почали, тож в ідеалі їм більше ніколи б не перехрещувати свої ареали і свої амбіції. Але ясно що доведеться. Бо виявиться, що у порожнині є недосліджена ділянка, де мешкає багато-багато мавп, очолюваних тираном, який поневолює і своїх, і на поверхню дуже рветься, щоб поневолити чужих; і там же тим грізним рудим шимпанзе (так, руді зазвичай орангутани, та рисами мавпячий деспот більше схожий на шимпанзе) поневолений один із монстрів-титанів (теж ящірка, тільки дихає не радіоактивним струменем, а морозильним, і саме вона буцімто відповідальна за льодовиковий період).

Людські персонажі ще більше неважливі. Вони не мають власних історій (окрім німої дівчинки-аборигенки з острова Черепа, котра тримає з Конгом особливий зворушливий зв’язок, але у сиквелі кросовера акцент дещо зміщений, і їхня близькість тепер трохи розсіяна, бо кожен вид все ж таки тяжіє до власного племені і власного коріння, тому мавпа шукає мавп, а дівчинка шукає одноплемінників). І не мають власних драм (окрім знову-таки дівчинки-аборигенки). Тобто арена, як і в «Ґодзіллі проти Конга», розчищена від людської метушні заради королівського перформансу богів (так, Ґодзілла і Конг є вже не просто диковиною, екзотикою, жахом чи жертвою мегаполісів і навіть не просто згідно з новою гуманістичною політикою симбіотами людської раси; а справжніми новітніми богами новітньої старої релігії, яка пропонує вірити у те саме, у що вірили древні греки).

Смотрите легально на MEGOGO

Навмисно чи ні, але людські персонажі (окрім дівчинки-аборигенки) переважно виглядають клоунами, клоунада яких здається ще більш дріб’язковою і карикатурною на тлі величі великих тварин (це стосується, приміром, і старого персонажа-блогера у виконанні Браяна Тайрі Генрі, і нового персонажа-ветеринара у виконанні Дена Стівенса, який завжди надто легковажно і вельми халтурно щось лікує під нав’язливий бравурний шлягер). Тож іноді хочеться, аби зрештою ця франшиза перетворилася на суто комп’ютерне творіння у дусі CGI-ремейку «Короля Лева» (до речі, до легендарної діснеївської анімації тут є очевидний омаж, адже мавпу-антагоніста звуть Шрамом, як і підступного дядечка Сімби, що був одержимий прагненням стати царем).

Іншою алюзією можна вважати наслідування «Планети мавп», адже саме цього жадає підземний лютий шимпанзе – перетворити поверхню Землі на планету мавп, поневоливши і людей, і їхніх божеств-титанів. Але порівняно з циклом на основі роману П’єра Буля, котрий показує обмін місцями приматів і гомо сапієнс вдумливо, науково і філософськи, серія про співіснування богів і монстрів з печерного живопису є здебільшого атракціоном, суть якого полягає у тому, що Кінг Конг завжди живий, а Ґодзілла завжди заряджений. І треба визнати, що відсутність інтелекту у сценарії компенсує той інтелект, з яким намальовані обличчя і статура двох головних героїв, наче на відомій стоковій ілюстрації про етапи еволюції вони і справді стоять попереду не лише того чоловіка, що прикриває геніталії тваринною шкурою, а і того, що стоїть у костюмі та краватці.

Анастасія Лях