Хлопчик і чапля (Як ти живеш?, Kimitachi wa Dō Ikiru ka)

Недивно, що довгоочікуване повернення маестро аніме Хаяо Міядзакі стало оскароносним. Навіть якщо це не найкращий мультфільм майстра. Після реалістичної біографічної драми про авіаконструктора часів Другої світової «Вітер дужчає» шанувальники наймагічнішого аніматора світу (наче наркомани в очікуванні нової дози феєрії) чекали на повернення саме безпосередньо магії, не намальованої (нехай і дуже поетично) фактичної дійсності, а дивовижних чарівних вигаданих світів. І «Хлопчик і чапля» у найліпшій пропорції поєднав дві сторони Міядзакі в одному сюжеті, розповівши і про реалістичність війни (трохи) та пов’язаної з нею болісної утрати, і про альтеративний казковий всесвіт (багато).

За сюжетом хлопчик Махіто під час Другої світової втрачає матір, яка гине у палаючій від бомбардування лікарні. Токіо охоплений вогнем і криками… Згодом разом із татом підліток переїжджає з міста до сільського маєтку, де чекає нова вагітна дружина батька, рідна сестра загиблої, тобто тітка Махіто і водночас мачуха. Але це історія не про хлопчика-Попелюшку і його злу мачуху… Страждаючи за мамою і не дуже сприймаючи її заміну, юнак йде у заборонені засипані камінням лабіринти старої темної вежі, бо туди його кличе дивакувата і лячна синя чапля, з дзьоба котрої стирчать великі людські зуби. Той підозрілий птах говорить, що мати Махіто насправді жива і чекає на сина у башті…

Доволі важливо і символічно, що дія починається зі звуку повітряної тривоги. Гучна сирена у далекому для нас Токіо з далекого історичного минулого у мультфільмі про уявні фантазійні світи… звучить так само, як сьогоднішня українська буденність… До речі, двічі за фільм на екрані рясно і не по-дитячому ллється яскрава багряна кров: вперше у звичайному світі, де сповнений люті Махіто сам собі розбиває голову каменем, а вдруге у підземному «задзеркаллі», де хлопчина потрошить ножем величезну рибину, з якої вивалюються скривавлені нутрощі, причому ті непривабливі кишки потім їдять маленькі круглі білі милі створіння, котрі за допомогою риб’ячих нутрощів надуваються наче повітряні кульки і летять нагору у людський світ на поверхні, аби народитися звичайними дітьми…

Вкотре Міядзакі зосереджується на темі родини і родинних зв’язків. Сім’я є чи не найголовнішим аспектом його творчості і напевно що і життя також. І він не боїться самоцитування, не гребує самоповторами. Тож цілком очевидно, що геній (не будемо гребувати цим словом) посилається на власні попередні роботи, зокрема на так само оскароносних «Віднесених привидами», де героїня-дівчинка схоже рятувала родину у фантастичному ексцентричному світі. Бачимо схожі образи бабусь з великими родимками поміж очей, схожі метаморфози великих дзьобів і великих носів, схожі перетворення птахів на людей і назад… Але якщо фантазійний світ Юбаби та її купалень для надприродних клієнтів був упорядкований і доволі чіткий, то світ синьої чаплі та інших мешканців баштових лабіринтів виглядає більш хаотично, сумбурно, подекуди геть незрозуміло.

Смотрите легально на MEGOGO

Хаяо Міядзакі не настільки самозакоханий, аби надихатися виключно власною творчістю. Тож можна помітити, що джерелами натхнення були і фантазії інших вигадників, літературна класика і навіть інші анімації, зокрема «Темна вежа» Стівена Кінга, піксарівська «Душа», керролівська «Аліса у дивокраї» і «Аліса у задзеркаллі» і навіть, цілком можливо, «Королівство кривих дзеркал» найбільшого радянського казкаря Олександра Роу, адже тут також є лиходійський король-папуга у світі поза реальністю і схожим чином спотворена дійсність, приміром, замість вигадки про лелек, які приносять дітей, є вигадка про пеліканів, які тих дітей (тобто кульки, що летять стати дітьми) їдять.

До речі, чому так багато птахів? Чапля, пелікани, папуги… Крила – стереотипний символ польоту фантазії, піднесення творчості, здіймання уяви. Проте тут, вірніше там, у позамежжі буденності птахи нерідко виступають поганцями. Здається, Міядзакі через таку алегорію говорить про темний бік творчості, про деяку спотвореність своєї нібито світлої і прекрасної майстерності. Тобто режисер підводить до того, що його відданість власній родині, ймовірно, зазнала ударів і тріщин через відданість своєму «я» генія. І власне, неможливо не розцінювати «Хлопця і чаплю» (можливо, останню, а може, і не останню роботу великого мультиплікатора) як автобіографічний прощальний портрет про весь той спадок, що лишиться теперішнім і майбутнім аніматорам, теперішнім і майбутнім глядачам після Міядзакі.

А це «після» неодмінно, неминуче рано чи пізно настане. Скоро настане. Творець це усвідомлює й абсолютно приймає, і хоча грається з часом, повертаючи мертвих з вогню, та в результаті все одно розставляє правду і видумку по місцях. Рецензентка «The Guardian» написала, що «зображений Міядзакі світ дещо безладний, і його логіка нагадує нестримну уяву дитини, а не чоловіка за 80». Так і є. І водночас не зовсім. По-перше, старість, як відомо, майже завжди так чи інакше повертає нас назад у дитинство, і це те саме коло, яке нам показує режисер у «Хлопці і чаплі» (часове коло, життя коло, коло творчості, котре ніколи не переривається, а передається естафетою наступникам і послідовникам). По-друге, будь-який митець із віком усе ближче підбирається до межі між дитячою сентиментальністю й екзистенційною філософією, і щось з того обов’язково переважає.

Немає жодного сумніву, що останній (принаймні на сьогодні) фільм Хаяо Міядзакі найбільш екзистенційний з-поміж його робіт. А лабіринти темної вежі – казкова авторська алюзія на потойбіччя, небеса і підземелля одночасно, де сидить і будує світи з кубиків бог-творець. І бог – то є сам Міядзакі (і тільки йому ми без жодного заперечення пробачаємо цю гонористу і банальну самоасоціацію). Тобто автор виставляє себе і хлопчиком Махіто, і господарем башти паралельно; і дитиною у пошуках матері (бо кожен чоловік будь-якого віку так чи інакше шукає матір), і володарем магічних світів. У кульмінації той сивий старець хоче передати творіння чарівних позаземних ірреальностей комусь молодому. Хлопцеві Махіто. Себто іншому «Міядзакі», який уже народився чи ще народиться. Та разом із тим митець сумнівається (і ми, його шанувальники, також), чи то взагалі можливо…

Анастасія Лях