Королі репу

Одним із найкращих українських фільмів, випущених у 2021 році (і нарешті дійшовшому до кінотеатрів у 2023-му), сміливо можна назвати музично-кримінальну трагікомедію Мирослава Латика про життя та мрії юних сільських гангста-реперів. Як і «Припутні» Аркадія Непиталюка (звідки, до речі, перекочували актор Дмитро Хом’як, актриса Олена Узлюк та ім’я юної героїні Свєти) чи «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Королі репу», що починаються легковажно, жартівливо, пародійно-викривально на адресу безперспективної провінції, на ділі виявляються набагато сумнішими та глибшими, ніж здаються. І у другій половині фільму від комедії не залишається майже нічого (та й реп звучить вже інший і читається з іншим настроєм). І глядач із тугою та меланхолією спостерігає драму дорослішання, повну розчарувань, вщент розбитих мрій і надій.

Для сценариста та режисера Мирослава Латика це друга повнометражна робота після кримінальної комедії «Халепа на 5 baksiv» (у якій також зіграв Дмитро Хом’як). І вона набагато більш зріла і «чітка» у сенсі «чотко», висловлюючись молодіжним гангста-сленгом (а поки до прокату геть неспішно йшла друга, встигла вийти і третя робота «Максим Оса та золото Песиголовця»).

Картина сучасного українського села. Порослий очеретом ставок, комарі та мухи, копання на городі бараболі, закрутки на зиму, сільський молодіжний клуб (він же «клюб»), поля кукурудзи та соняшників…, а трохи далі траса, по якій туди-сюди колесять фури і щодня бродить уздовж узбіччя не дуже молода, але апетитна пишногруда блондинка Нінка (Ірма Вітовська) з бойовим робочим мейк-апом, штучним хвостом-шиньйоном і стрункими ніжками на дуже рожевих «лабутенах». Очевидно, що це не бувала потаскана, а трішки наївна, незважаючи на вік, і досить скромна повія, акуратна, охайна, випрасувана, з пов’язаною на шиї шовковою хустинкою в горошок. Нінка більше схожа на старанну провінційну матір та дружину, яка робить вдома закваски, крутить огірочки та помідорчики, а тут ось просто трошечки переборщила із вбранням.

Нінку вітають головні герої на тюнінгованій червоно-білій «копійці»: сімнадцятирічні Казан та Арахіс у модних леопардових снепбеках, місцеві аматори речитативу та віршомазання. Хлопці мріють про велику сцену, славу, світло софітів, фанаток, овації… Але Арахіс працює заправником на заправці, а Казан ледарює і заходить до місцевого сільмагу у гості до малолітньої продавчині Свєти, пригощає пасію морозивом (тим, що подорожче), але тій потрібні перспективи більші та солідніші. Тональність літньої молодіжної сільської сатири, що звучить суржиком, репом і сленгом, обліплена ґедзями і москітами; що запалює провінційними реп-батлами, пульсує ритмами дитячих амбіцій і сподівань, будуванням замків з піску…, у другій половині змінюється настроєм приреченості та безвиході. Арахіс відходить на другий план, а Казан через фатальний збіг обставин потрапляє до пазурів тупого загумінкового криміналу. І ніяких тобі софітів та оплесків.

Смотрите легально на MEGOGO

– Про «труси свої забирай» то не занадто? – непокоїться Казан про неґречний рядок з тільки-но написаної «потенційно гітової» пісні.
– Та нєєєє! То шо нада! Брутал и всьо такоє. Ми ж жосткі пацики, – відповідає Арахіс.

Ролі Казана та Арахіса виконали молодий професійний актор Міша Дзюба (учень майстерні Богдана Бенюка) та колоритний співак Антон Вельбой, відомий під сценічним псевдонімом Wellboy (Антон сам народився у сільській глушині, у селищі Грунь Сумської області, так що частково зіграв самого себе; відомим став після участі та виходу у фінал програми «X-Фактор», а потім випустив кліп на трек «Гуси» і здійснив в українському поп-просторі малу народну революцію). Обидва виконавці створили виразні, колоритні, щирі, чесні, живі, емоційні та надламані безперспективністю образи.

«Королі репа» – історія не тільки Казана, для якого реальність і дорослішання виявилися надто жорсткими (набагато жорсткішими, ніж у вигаданих текстах їхніх з Арахісом пісень). Це колективний портрет українського (довоєнного, звісно, бо поки стрічка страшенно довго йшла до глядача, наші реалії кардинально змінилися) села, з якого одні біжать до міста, інші за кордон, треті живуть ілюзіями чи, як Нінка, ховають болючу дійсність за рожевою маскарадною маскою. В Америці подібна історія перетворилася б на драматичний маніфест чорних бунтарів проти системи, расизму, свавілля несправедливих законів і правил на кшталт музичного байопіка Ф. Гері Грея «Голос вулиць» («Просто з Комптона»). У Мирослава Латика вийшов не стільки бунт, скільки пробудження від мрій і фантазій та усвідомлене прийняття тупикового буття.

Впродовж всієї історії Казан запитує себе вголос і подумки, чи гарна він людина. І ця універсальна моральна дилема стає значно важливішою за питання, чи хороший він репер. Прагнучи зірковості, визнання та успіху, герой на противагу іншим персонажам зовсім не хоче їхати з рідного села. Навпаки, всіляко чинить опір рішенню матері продати сільську хату і переїхати до міської квартири. І у своїй впертій незгоді він настільки твердий і рішучий, що готовий буквально лягти на порозі, аби не впустити потенційних покупців, не втратити своє місце, котре відчуває саме там і зараз. Тож виходить, його марнославство та претензійність, його нібито гламурні апетити – теж маска. І насправді хлопцеві достатньо… вразити та завоювати продавчиню Свєту. І бути не королем, «а так», маленькою людиною. Нехай у пастці, зате у злагоді з принципами й совістю.

Анастасія Лях