Королівство тварин (Le Règne animal)

Для шанувальників «Планети мавп» і третьої частини «Вартових галактики» (і частково фільмів про перевертнів у дусі «Вовка» з Джеком Ніколсоном) найцікавішою прем’єрою листопада стане французька стрічка «Королівство тварин», котра цього року відкривала програму «Особливий погляд» у Каннах. Особливою організатори фестивалю визнали її недарма, адже робота режисера Тома Кайє химерно-чарівним чином схрестила жанр наукової фантастики (апокаліптичної фантастики, екологічної фантастики) із соціально-психологічною драмою дорослішання. Звернулася до теорії Дарвіна і водночас до філософії екзистенційного гуманізму (як казав Жан-Поль Сартр: «Екзистенціалізм – це гуманізм»).

Сюжет розпочинається із затору на дорозі (автомобільні корки напрочуд часто стають вступною сценою до того чи іншого армагеддона: вірусної пандемії, нашестя зомбі, атаки іншопланетян…). У машині їдуть батько та син-старшокласник, і ще пес (не фантастичний, а звичайний кудлатий собака). Вони кудись спізнюються і через щось конфліктують. Здається, хлопець не хоче їхати туди, куди вони прямують, і зрештою виходить з автівки і йде поміж машинами по шосе. Аж раптом з білого медичного фургона починають доноситись гучні лячні звуки, вереск й агресивні удари по дверцятах. Хтось відчайдушно намагається вирватися на волю. І нарешті двері не витримують і з кузова випадає… людина з пташиним крилом замість однієї руки, котра стріпується і б’ється, наче птах, ув’язнений у клітці. Її ніс (чи можливо, дзьоб) перебинтований, як після пластичної операції. Людина кричить і пручається, тікає і влаштовує на дорозі паніку і хаос. Та все ж санітарам вдається піймати неспокійного пацієнта й запроторити назад до алюмінієвого мішку.

Проте виявляється, що це не перший день апокаліпсиса. І хоча поява химерної істоти на автостраді викликає загальний шок і змушує перехожих діставати смартфони й знімати на камеру, це далеко не перший мутант. Пізніше дізнаємося, що мутації вже деякий час відбуваються не тільки у Франції, а й по всьому світу. Люди «захворюють» (за визначенням суспільства, деградують і регресують, хоча ймовірно, якраз навпаки, відбуваються еволюція і прогрес) і починають поступово перетворюватись на ссавців, плазунів, амфібій, птахів і навіть комах… І з’ясовується, що батько і син прямували в лікарню, аби відвідати «хвору» дружину і матір.

У новій реальності мутантів вважають небезпечними і зачиняють у винесеному за межі міста спеціалізованому центрі-фортеці, як у психлікарні. Коли ж внаслідок аварії, кілька пацієнтів (і серед них мати і жінка головних героїв) тікають у ліс, батько і син теж вирушають у джунглі, аби, ховаючись від поліції, самостійно знайти втікачку. Та якщо чоловік все ще з ніжністю та ласкою відноситься до істоти, на яку перетворилася його кохана (з острахом, проте з любов’ю, вбачаючи у «монстрі» душу тієї самої найближчої і вірної супутниці життя), хлопець начебто геть не відчуває у волохатому звірі слідів своєї мами. І навіть говорить однокласникам у новій школі (куди змушений був перевестися за наполяганням батька через переїзд за місто, ближче до центру лікування й утримання мутантів), що він напівсирота, бо мати померла… Ставлення юнака до інакших змінюється лише тоді, коли він сам починає трансформуватися…

Смотрите легально на MEGOGO

Ролі у фільмі виконали відомий французький актор Ромен Дюріс («І моє серце завмерло», «Піна днів», «Кінцевий монтаж»), юний новачок Поль Кіршер, французько-ізраїльський актор і зірка суперечливих «Синонімів» (що перемогли на Берлінале 2019) Том Мерсьє, а також зірка скандального «Життя Адель» (фільму-переможця Канн 2013) Адель Екзаркопулос. І мабуть, найцікавішою у «Королівстві тварин» є та метафорична паралель, з якою автори зобразили перехідний пубертатний період головного героя у виконанні Кіршера (драму дорослішання, в якій хлопець, закохуючись у дивакувату однокласницю, заводячи дивакувату дружбу, формуючи світогляд і знаходячи своє «я» й своє місце, перетворюється на чоловіка) у комбінації з перехідним мутаційним процесом (фантастику перевтілення, в якій хлопець, обростаючи шерстю та кігтями і набуваючи тваринних інстинктів, повільно перетворюється на звіра). Власне, як і Адель у виконанні Адель з драми «Життя Адель», він шукає себе, намагається самоідентифікуватися, самого себе зрозуміти і зрештою прийняти.

Історію цю, до речі, не обов’язково сприймати виключно як алегорію. Адже вона цілком може бути буквальною одою до тваринного світу, віддзеркаленням зоозахисного руху і мрійливою, дещо дитячою (у хорошому сенсі) фантазією про те, яким би став світ, якби люди навчились літати як соколи, повзати як змії, бігати як гепарди, маскуватися як ящірки і лазити по деревах як мавпи… Фантазією про те, що було б, якби люди опинилися на місці тварин і на власній шкурі відчули неволю у клітках, переслідування мисливців, жорстокість зоофобів, приниження від тих, хто постійно намагається самоствердитися в ілюзії пануючого класу гомо сапієнс. Фантазією про те, що якби наступним кроком еволюції людини стало її (наше) парадоксальне повернення назад до тваринного образу. Невипадково ж у кульмінації є сцена погоні, де ненависники істот (як той темний розлючений натовп із факелами та вилами з роману про чудовисько Франкенштейна) женуть мутанта крізь кукурудзяне поле і роблять це на ходулях, аби звисока краще бачити жертву у хащах. Вони ніби хочуть підкреслити свою вищість, свою перевагу над нижчим видом. Та насправді ходулі – фікція і надзвичайно хистка конструкція, котру вкрай легко якщо не зламати, то вибити з-під ніг.

З алегоричної точки зору це, звісно ж, історія про ксенофобію, неприйняття інакших за будь-якою ознакою: кольором шкіри, сексуальною орієнтацією, особливістю віросповідання, наявністю дзьоба замість носа… Драму батька, котрий дізнається, що син «не такий» і буде ізгоєм у соціумі, та драму хлопця, котрий спершу ненавидить у собі інакшість, цурається і до останнього її заперечує, а потім нарешті приймає і навіть радіє, бо досягає внутрішньої гармонії, миру зі своєю природою…, можна розцінювати як квір-проблематику у рамках одвічного конфлікту батьків і дітей, іносказання про гомофобію у консервативній спільноті. І можна сказати, що «Королівство тварин» говорить про ті самі соціальні вади, що й «Люди Ікс», але мовою магічного реалізму у дусі шведського арт-гіта «На межі світів», котрий, між іншим, у 2018 році так само брав участь у паралельному конкурсі Канн «Особливий погляд» і здобув перемогу.

А можна подивитись на «Королівство тварин» крізь кафкіанську призму, крізь екзистенціалізм оповідання «Перевтілення», де герой перетворився на жука і у власній родині, в оточенні власних батьків (батьків як мікромоделі суспільства) відчув тотальні відчуження і самотність… Проте творці фільму, на щастя, переосмислили песимізм Кафки і перетворення подали не як знелюднення і відповідне приречення, а навпаки, як початок нового, дивовижного і вільного, життя.

Анастасія Лях