Людина-мураха та Оса: Квантоманія (Ant-Man and the Wasp: Quantumania)

Так, і в Marvel бувають невдачі. І цього разу річ не про те, що якийсь фільм MCU кращий, якийсь набагато кращий, якийсь трохи гірший. Річ про погане кіно. Тож мабуть, триквел «Людини-мурахи», котрим відкрилася так звана п’ята фаза марвелівського кіновсесвіту, цілком заслуговує на звання «найгіршої стрічки від найкращої студії».

І сюжет, і діалоги, і мотивації персонажів, і новий субквантовий вимір, в якому відбувається вся дія окрім прологу і епілогу, і екшн, і навіть гумор… – все тут не найкраще: незграбне, неоковирне, сумбурне, безладне, строкате, безсистемне…, наче півень у карнавальному костюмі. Проте… перший фільм п’ятої фази вводить замість Таноса нового суперантагоніста, з котрим Месникам, судячи з усього, доведеться битися багато фільмів поспіль. І цей мегалиходій неперевершений: емоційний, складний, буквально і фігурально багатогранний, пластичний, потужний, вселяючий страх і водночас сумніви, живий і напрочуд щирий… Цікавіший за фіолетового комп’ютерного бугая.

Недарма неологізм «квантоманія» звучить як «ігроманія» чи «лудоманія», чи «піроманія», чи «наркоманія», чи будь-яка інша «манія». Адже все це тією чи іншою мірою психічні розлади. Тож саме так – як психічний розлад – виглядає квантовий світ від режисера Пейтона Ріда і сценариста Джеффа Лавнесса. За їх божевільною концепцією, загадкова площина субатомних частинок – це мікропланета з племенами, народами, цивілізаціями…, де є свої лорди, свої солдати, свої аборигени, геть незрозуміле червоне желейне створіння, котре дуже засмучене через відсутність у тілі дірок і котре всі випивають дрібними чарками наче бурбон…, є ходяче піжонисте броколі (броколі жіночого роду, але у фільмі це типу франт-ловелас) і «бездоганна бойова супермашина», що схожа на сплющеного ембріона… Феєрична ахінея.

Декором і атмосферою «Квантоманія» взагалі не схожа на марвелівські комікси. Радше на один чи кілька куточків далекої-далекої галактики (особливо бари, в яких рояться химерні істоти і подають химерні страви й напої; і армія солдатів «типу штурмовиків» на службі суперлиходія). Причому третій фільм Пейтона Ріда (котрий, до речі, був одним із постановників серіалу «Мандалорець») уподібнюється, на жаль, не тим частинам «Зоряних війн», що найбільш зрілі, дорослі, розумні і збалансовані на кшталт фільму «Бунтар Один» чи серіалу «Андор», а тим найслабкішим, найнесуразнішим, найбезглуздішим епізодам на зразок «Прихованої загрози» і зокрема фігурування в ній нісенітного і дурнуватого Джа-Джа Бінкса.

Смотрите легально на MEGOGO

Якщо раніше сценарії Marvel, вдаючись до відвертої фантастики, все ж намагалися бути наближеними до теоретичної фізики, а також бути включеними в історико-політичний дискурс, то тут геть не діють ані фізичні закони, ані історичні контексти. Подорож у «Квантоманію» схожа, приміром, на подорож у… піцу під мікроскопом, причому з глибоким зануренням, таким що з вух можна діставати шматочки оливок і чері (тож, мабуть, не просто так у пролозі родина героїв куштує за сімейним столом крихітну піцу, яка за допомогою дивовижних «частинок Піма» збільшується до XXL).

Та попри забавки-дурощі з субатомним виміром «Квантоманія», по-перше, задає вектор для подальших картин і телепроєктів п’ятої фази (і очевидно, що це той самий напрямок паралельних реальностей, який розпочався стрічками «Людина-павук: Додому шляху нема» і «Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля»); по-друге, знайомить глядача з першими із багатьох облич Канґа Завойовника – вченого-генія родом з тридцять першого століття, роль котрого повторив актор Джонатан Мейджорс (зірка горор-серіалу «Країна Лавкрафта»), що раніше зобразив Канґа у серіалі «Локі». Мейджорс зробив Завойовника не монументом зла, котрим був сталевий Танос (що ніби тяжів до балансу, проте використовував для досягнення рівноваги найгрубіші і найпласкіші методи), а еластичним і плинним еквалайзером ділянок зла і добра у безмежності альтернативних універсумів. Страшним, загадковим, чистим і незбагненним, як сам космос.

Якщо Танос знищував планети, то Канґ, існуючи поза часом і простором, здатен знищувати цілі часові цикли. А можливо, здатен побороти сам час… Амбіції і гігантоманія авторів коміксів, здається, не знають меж, і ми, глядачі, буцімто теж чекаємо від суперконфліктів усе більших і більших масштабів… Проте інколи виникає якийсь ностальгійний сум за простішими, менш претензійними поганцями минулих поколінь і епох. За дріб’язковістю і банальністю їхніх «грандіозних планів» підкорити одне місто чи як максимальний максимум планету Земля… Прозоро, зрозуміло, без хитрощів і мудрованого плетива з фотонів, бозонів і піца-інгредієнтів.

Анастасія Лях