Найгірша людина у світі (Verdens verste menneske)

Ця норвезька драмеді титулованого постановника Йоакіма Трієра, яка за дві години встигає пройти нелегкий шлях від мелодраматичної комедії до екзистенційної трагедії, здобула в Каннах нагороду за найкращу жіночу роль (для акторки Ренате Реінсве, яка раніше знялася у того-таки Трієра в драмі «Осло, 31-го серпня») та дві номінації на «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій і як найкращий міжнародний фільм. За іронією, що неухильно супроводжує життєві кроки героїні, яка метається між професіями, чоловіками та захопленнями, проступають сильне та очевидне режисерське «я», філософія самопізнання (не абстрактна, але цілком конкретна), сум неминучості та ейфорія самоактуалізації. Зрозуміти, хто ти є, чого хочеш, де твоє місце… — найважливіший сенс існування в сучасному світі, повному можливостей і водночас надмірно заплутаному та хаотичному, де надто багато всього й одразу.

Упродовж двох годин (що складаються з прологу, дванадцяти розділів та епілогу) ми спостерігаємо за кількома роками життя звичайної мешканки Осло Юлії, від студентства до тридцятиліття. Вона вступає до медінституту лише тому, що до медичного вступити дуже складно, і швидко розуміє, що її захоплює зовсім не анатомія, а людська душа. Переходить на факультет психології, але усвідомлює, що хоче займатися фотографією. Фотографує моделей, і зрештою стає звичайною продавчинею у книгарні. Якось вона пише статтю про фемінізм під назвою «Оральний секс в епоху #MeToo» (Юлія розмірковує, чи можна бути феміністкою з членом у роті), але далі однієї публікації письменство не йде.

Вона заводить стосунки зі значно старшим чоловіком (Андерс Даніельсен Льє, виконавець головної ролі в «Осло, 31-го серпня»), автором популярної серії коміксів про брутального й розпусного пса на ім’я Рись, який уособлює чоловіче домінування, мізогінію та сексизм («Мій персонаж — це лише персонаж, це не я», — каже ілюстратор). Здавалося б, вони подібні та органічні (і навіть читають ті самі книжки), та поступово різниця у віці та світогляді створює прірву. Юлії некомфортно в колі його друзів. А розмови про створення повноцінної сім’ї та дітей заганяють її в депресію. І якось на вечірці Юлія зустрічає іншого, веселого та фривольного, з яким не треба говорити про дітей і будувати плани на майбутнє, з яким можна ось так просто зняти одне перед одним труси й попісяти, і вештатися містом усю ніч до світанку.

Норвежець Йоакім Трієр, уроджений данець, далекий родич Ларса фон Трієра. І хоча його роботи набагато менш депресивні (але теж багато в чому меланхолійні і неодмінно рефлексивні), вони подекуди явно римуються з картинами знаменитішого родича. Своє «я» норвезький постановник висловлює за допомогою і чоловічих персонажів (як в «Осло, 31 серпня», де головний герой, пацієнт наркоклініки, отримує дозвіл вийти в місто, щоб потрапити на співбесіду з потенційним роботодавцем, але втікає і всю ніч вештається містом, вдихаючи свободу, переосмислюючи прожите і вдіяне, добре та погане), і жіночих. Більшою мірою жіночих («Тельма», «Найгірша людина у світі»), як і фон Трієр, якого помилково вважають жінконенависником, але який насправді через біль і кризу своїх героїнь висловлює власні муки.

Смотрите легально на MEGOGO

До того ж Йоакім Трієр щоразу розкриває талант і насамперед оригінальність, нетривіальну привабливість молодих цікавих акторок. У містичній «Тельмі» (де радикально побожна, вихована в традиціях християнського фундаменталізму героїня, яка усвідомила, але не прийняла свою лесбійську природу, впадає у надприродні припадки під надзвичайним емоційним тиском завзятого та непохитного заперечення власного «я») це була Ейлі Гарбо, загадкова й така, що перебуває над часом, поза модою і тенденціями. У «Найгіршій людині у світі» це Ренате Реінсве, яка, навпаки, має гострий дух і настрій ультрасучасності.

Йоакім Трієр поєднує в одній картині і райдужні прийоми ромкому, причому досить винахідливі (одного разу вранці Юлія входить у кухню, де її бойфренд ставить чергове питання «Будеш кави?», вмикає світло, і тоді час і рух навколо неї зупиняється, зупиняється і кава, яка ллється з кавоварки в чашку, і вона вибігає з дому, біжить у кафе, щоб зустрітися з тим, у кого, як їй здається, закохана, світ стоїть на паузі, а героїня перебуває в ейфорії…, повертається додому, знову натискає на вимикач, кава знову ллється в чашку, а вона готова здійснити важливий крок і перейти до наступного життєвого етапу), і жорстку психоделіку в дусі мудрованих чорнокомедійних фрейдистських екзистенцій (під галюциногенними грибами Юлія, яка перебуває в перманентному пошуку себе і, мабуть, боїться так його й не завершити, бачить своє молоде тіло зморшкуватим і обвислим, знову і знову переживає байдужість батька, комплекс Електри, пригніченість своєї внутрішньої емансипе…, агресивно кидає в байдужого і відстороненого батька-галюцинацію використаний тампон).

Під завісу вкладене у Юлію режисерське «я» звучить ще гучніше. Максимально голосно. Її довгий шлях самопошуку закінчується на кінознімальному майданчику… Здається, вона нарешті почувається на своєму місці. Їй комфортно та добре. Вона нарешті подорослішала. За вікном, у вчорашньому дні, залишилися пройдені етапи, спроби, помилки, експерименти. Вона проводить їх поглядом і усміхається.

Анастасія Лях