Назавжди-назавжди

Український фільм 2023, котрий у жодному разі не варто випускати з уваги, – це режисерський дебют Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди», драма дорослішання про життя київських підлітків у буремних 1990-х роках. Сценарій до стрічки, на що теж варто звернути увагу, у співавторстві з Бурячковою написала Марина Степанська, авторка напрочуд тонкої, інтелігентної, делікатної драми «Стрімголов» про розгублене молоде покоління, світ навколо і всередині якого змінився після 2014 року. Українська прем’єра «Назавжди-назавжди» наразі відбулася «на виїзді»: 2 жовтня її показали на національному повнометражному конкурсі київської «Молодості» у рамках Гамбурзького кінофестивалю.

У центрі розповіді – дев’ятикласниця Тоня (дуже красива юна акторка Аліна Чебан, схожа на Наталі Портман у культовій стрічці «Леон»), котра переходить зі старої школи в нову і у перший день занять з плавання (вона ніби хоче стати професійною плавчинею і має для того хороші задатки) запізнюється, і суворий охоронець зачиняє двері перед її носом. Та якийсь ще незнайомий дівчині старшокласник (Джура з одинадцятого, як з’ясується пізніше), бачачи засмучене і дуже вродливе обличчя незнайомки, звісно ж, вирішує «зглянутися» над новенькою і потай від охоронця відімкнути двері…

Ця початкова сцена, начебто звичайна і неважлива, насправді містить ключову метафору: метафору вибору, що зумовлює долю. Адже з одного боку, перед юною Тонею та її майбутнім ніби відкриті усі двері: вона може стати спортсменкою, їздити на змагання, здобувати медалі; може зніматися у кіно чи рекламі, чи бути моделлю, адже має неймовірно привабливу зовнішність; може обрати чи не будь-якого хлопця у школі чи поза школою, бо ж знов-таки гарна як намальована. Та з іншого, через ту саму вроду, через підліткове тяжіння до саморуйнації, через не надто сприятливу історичну добу і низку помилкових кроків Тоня опиняється у пастці перед зачиненими дверима.

На плаванні героїня знайомиться з харизматичною лідеркою Лєрою, котра вводить її у свою компанію найкрутіших дівок і хлопців у школі. До найкрутіших належать старший брат Лєри Саня та його друзі з одинадцятого класу: Діма, Шуруп, Каспер… і Джура, котрого усі чомусь кличуть Зеком («Ти що, сидів?» – запитує наївна Тоня). А ще хвостиком за Лєрою ходить зовсім некрута Іра, бо сподівається, що Лєра познайомить її із Джурою, в котрого тиха бліда Іра нерозділено, без жодних шансів закохана…

Неможливо не порівняти три українські драми дорослішання, зроблені в останні роки і однаково варті уваги. І порівняти хочеться саме тому, що вони дуже різні, максимально відмінні одна від одної. «Стоп-Земля» Катерини Горностай показує сучасних (довоєнних) київських підлітків, котрі зростають у вільну епоху, виглядають модно і стильно, по-гіпстерськи, котрі начитані і культурно-естетськи розвинені; і відповідно настрій картини є романтичним і витонченим, а подача режисерки інтелігентною, делікатною, ніжною, поетичною. «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової розповідає про дорослішання першокурсниці Кіри на зламі епох: падіння радянщини і становлення незалежності; її героїня трохи грубувата, як усе made in СРСР, і водночас розгублена і сповнена надій на тлі великих змін; подача Ноябрьової іронічно-приземлена, побутова, прозаїчна, сфокусована на антуражі та портреті останніх днів життя майже сторічного радянського періоду.

Цікаво, що «Ти мене любиш?» і «Назавжди-назавжди» вийшли в один і той самий рік. І фільм Ноябрьової завершується таким ніби місточком у наступну епоху, натяком на початок бандитських 90-х, що настали одразу після розвалу, стрімко виросли на ґрунті соціально-економічної розгубленості та ментальної невизначеності, заповнили беззаконням і «понятіями» суспільно-ідеологічну порожнечу. Тож можна сказати, що хронологічно-тематично (але не стилістично) стрічка Бурячкової продовжує роботу Ноябрьової, переходячи від підлітків 80-х до підлітків наступного десятиліття і наступної соціумної доктрини. Ні іронії, ні смачного колориту про комуналки, черги до гастрономів і новорічні столи з олів’є та шпротами тут уже і близько немає. Третю драму дорослішання маємо жорстку, похмуру, агресивну, безкомпромісну і дещо навіть звірину, бо герої «Назавжди-назавжди» схожі на звірків та звірів у клітках.

«Назавжди-назавжди» можна назвати українською «Ейфорією» (маємо на увазі скандальний американський серіал із Зендеєю, чесну драму про життя школярів, котра дуже обурила консервативних американських батьків зображенням відвертого підліткового сексу, пияцтва, наркотиків, дікпіків…). Адже маємо практично той самий декадентсько-тінейджерський відеоряд: відвертий підлітковий секс, бухло, наркотики, травичка, бульбулятори…, лише, зрозуміло, дікпіків нема, бо в 90-х не було інтернету, і замість смартфонів тут вуличні таксофони. До речі, сцени юнацького сексу (як ніжного, так і брутального) колишня кліпмейкерка Анна Бурячкова зняла напрочуд красиво: оголено, еротично, реалістично і водночас без жодного нальоту вульгарності чи намагання вийти за рамки і оскандалитись.

Наприкінці «Ти мене любиш?» головна героїня Кіра стоїть буквально і фігурально на роздоріжжі: на тротуарі перед вибором сідати чи не сідати у мерседес крутелика Вороніна, який зі вчорашнього фарцовника перетворився на сьогоднішнього «баловня» нового кримінального світу. А Тоня опиняється на роздоріжжі між хорошим Джурою і брутальним Санею (Саньком) в олімпійці і шкіряній куртці, на роздоріжжі між двома естетиками і лайфстайлами буремної доби: втраченим поколінням із залишками совісті і моралі та домінуючим класом нових позазаконних порядків; на межі поділу на своїх і чужих («А якщо я не своя?!» – вигукує Тоня у кульмінації перед відкритим фіналом).

Насилля є безумовним лейтмотивом цього фільму. І насильницька епоха впритул переплітається з насильницьким світоглядом неспокійної, максималістської, жорстокої підлітковості (сцена знущання над Ірою написана і поставлена приголомшливо: жодної чорнухи, жодного прямого садизму і тим паче його смакування, натомість вражаюча інтимна психологічна гра, від якої вкрай дискомфортно і навіть моторошно). Насилля переслідує Тоню (агресію ми спостерігаємо і в неї вдома, де мати постійно роздратована і волає; і у школі, де вчителька запросто дозволяє собі ляснути ученика зошитом по обличчю). Чи переслідує її виняткову вроду. Чи її архетип жертви (зі старої школи Тоня, котра там мала жахливе прізвисько Хлорка, пішла через переслідування і, якщо говорити сучасною мовою, аб’юз колишнього бойфренда).

Насилля є неофіційним прапором нової (тієї) доби. Бо ж то був час невизначеності і сум’яття, коли зникло погане старе, а хороше нове ще не прийшло, і порожнеча заповнилася анархією, хаосом, злобою, варварством, повсюдною нічим не обмеженою і непотребуючою конкретних причин чи вагомих підстав абсолютною люттю. І здавалося, що той прапор «понятій» і свавілля вкоренився у наше життя назавжди-назавжди… Та, на щастя, ні. Хоча до кінця ми його навіть сьогодні ще не зірвали.

Анастасія Лях

Назавжди-назавжди

2023 рік, Україна/ Нідерланди

Продюсери: Наталія Лібет, Віталій Шереметьєв, Олексій Згонік, Люба Кнорозок

Режисер: Анна Бурячкова

Сценарій: Марина Степанська, Анна Бурячкова

У ролях: Аліна Чебан, Захар Шадрін, Артур Алієв, Єлизавета Цілик, Дар’я Жихарська, Дар’я Малахова, Олександр Яценко, Арсеній Марков, Клим Рева, Ася Пшенична

Оператор: Олена Чеховська

Композитори: Zetetics, Лілія Бугайова

Тривалість: 107 хвилин/ 01:47