Нітрам (Nitram)

Повільний психологічний байопік від режисера Джастіна Курзеля («Макбет», «Кредо вбивці», «Правдива історія банди Келлі») розповідає історію Нітрама (в реальності Мартіна Браянта) – молодика, що вчинив найбільшу за всю історію Австралії масову стрілянину (і одну з наймасовіших у світі, а якщо говорити про кількість вбитих відносно загальної чисельності населення міста – то рекордну). Це сталося у Порт-Артурі (острів Тасманія) у 1996 році. Після трагедії австралійський уряд переглянув закон про свободу купівлі і зберігання вогнепальної зброї, проте заборона не допомогла, і гвинтівок на руках цивільних громадян стало ще більше. Принаймні так стверджують автори на фінальних титрах.

Стрічку можна поставити в один ряд з культовим фільмом Гаса Ван Сента «Слон» і зі шведським міні-серіалом «Сипучі піски». Всі ці проєкти є авторськими рефлексіями на болісну тему безпричинних масових убивств. Зазвичай ця категорія конкретизується як «масові вбивства у школах» або «масові вбивства у навчальних закладах». Але Браянт розстріляв кафе і кілька будинків. Також всі ми пам’ятаємо масову стрілянину у кінотеатрі в Колорадо під час прем’єри фільму «Темний лицар повертається». Тож школи, кафе, кінотеатри… навряд чи ключову роль в цих однотипних трагедіях відіграє місце. Ключову роль відіграє стрілець, котрий обирає мішенню будь-яке скупчення натовпу на будь-якій знайомій чи навіть близькій йому локації. Школяр обирає школу. Чоловік в костюмі суперлиходія з коміксів обирає кінотеатр. Той, хто ображений на увесь соціум, обирає кафе, будинки, парковку…, будь-що по дорозі смерті, на яку ступив.

Якщо «Слон» був відстороненим спогляданням за учнями без фокуса на стрілкові (вірніше у випадку Ван Сента на стрілках) і режисера взагалі ніщо не цікавило за рамками місця, часу, обставин трагедії, то Курзель зосереджений виключно на антигерої у виконанні американського актора Калеба Лендрі Джонса (моторошний брат головної героїні з горору Джордана Піла «Пастка»), котрий за роль Нітрама отримав нагороду Каннського фестивалю. До речі, не дивлячись на престижну відзнаку, рідна для Курзеля Австралія і зокрема Тасманія негативно сприйняли фільм через саму його ідею повернутися до страшних подій 1996-го, і серед тасманських кінотеатрів лише три показали стрічку на своїх екранах.

У пролозі постановник показує два фрагменти журналістської хроніки за 1980-ті роки. Репортерка розмовляє з кількома хлопчиками-підлітками, що постраждали через необережне поводження безпосередньо з вогнем чи піротехнікою (сірниками, петардами, феєрверками…). Перший на запитання журналістки, чи буде він і надалі гратися з вогнем після травматичного досвіду, відповідає «Нєєєєє, я засвоїв урок», а другий каже «Так». Репортерка перепитує: «Хіба ж цей випадок тебе нічому не навчив?». Юнак вагається і врешті повторює: «Ну так…, але ж гратися все одно буду». Звісно ж, один з цих хлопців – Нітрам.

Смотрите легально на MEGOGO

Далі ми знайомимося з протагоністом одразу дорослим. Йому за двадцять, він дивний, асоціальний, розумово недорозвинений на свій вік, з нестабільною психікою, на заспокійливих пігулках. Ніби здається, що не є небезпечним, скоріше беззахисним, нещасливим, самотнім. Нітрам ввічливий, люб’язний, працьовитий. Ходить по сусідах і пропонує покосити газон. Не любить своє ім’я, і воно йому справді геть не підходить, адже означає «того, хто красномовно балакає і вміє переконувати інших», а Нітрам мовчазний і замість здатності переконувати насторожує і відлякує. Його пропозиції покосити газон аж надто нав’язливі, а приязнь – неприємна і слизька… Він справді схожий на Артура Флека, що має перетворитись на Джокера. Та тільки в Курзеля нема тієї виразної зовнішньої напруги, що була в Тодда Філліпса. Нема мороку і нагнітання. Нема символізму і трансформації. І хоча на відміну від Ван Сента Курзель все ж намагається дослідити передумови страшного вчинку, та все рівно «Нітрам» – більше «Слон», аніж «Джокер». Удар по голові наприкінці статичної ілюстрації замість динаміки активованого трилера.

В одній з перших сцен вже дорослий Нітрам гатить надворі феєрверками, дратуючи сусідів. З одного боку – просто дитина, що бавиться і злегка хуліганить. З іншого – червоний прапорець, що майорить від самого початку: гра Нітрама має скінчитися великим спалахом. На певному етапі молодик з мізками дитини, котрого любить батько і недолюблює матір, навіть починає гратись в кохання: випадково зустрічає і зближується з немолодою відлюдницею, спадкоємицею лотерейного бізнесу, і історія уподібнюється казці про Попелюшку (де Попелюшка – це Нітрам), лишень у всесвіті протисуспільних, відчужених диваків. Хлопчина витягує щасливий квиток (поворот із багатою пустельницею-собачницею схожий на вигадку, та насправді є цілком реальним, дійсним фактом біографії Мартіна Браянта), але сідає в літак без функції приземлення.

Чи мріє про щось Нітрам? Повертаючись із заповітної подорожі по Америці і зокрема із заповітного Лос-Анджелеса так само самотнім і так само аутсайдером, він розстрілює з гвинтівки сувенірні скляні кульки. Не від того, що не здійснилися бажання і фантазії, а навпаки, від того, що здійснилися, та після здійснення паскудне самовідчуття геть не змінилося.

Блідий рудоволосий Калеб Лендрі Джонс без жодної відвертої демонстрації агресії й ненависті створює на екрані моторошного монстра. Не монстра типу Ґодзілли, а монстра типу велетенської чумної палички, котра нічого не робить, але до смерті лякає одним лише своїм ім’ям… До речі, ім’я Нітрам, можливо, було обране авторами через співзвучність з нітратом, адже нітрат амонію або селітра (латиною sal nitrum) – це найпоширеніша вибухова речовина (насправді, звісно ж, Нітрам – це просто ананім імені Мартін). І головний герой таки вибухає. Хоча ми, глядачі, бачимо лише світло цього вибуху, а звук, що мав наздогнати за кілька секунд, лишається за кадром.

Анастасія Лях