Памфір

Повнометражний дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука, представлений в Каннах в паралельній програмі «Двотижневик режисерів», є одним з небагатьох українських фільмів цього року, не присвячених війні. Молодий режисер (уродженець Умані, що провів юні роки в Чернівцях) зняв кримінальну драму з напрочуд виразним західноукраїнським акцентом та карпатським колоритом. Частково це навіть трилер, сповнений метафор та біблійних алюзій, що поступово веде до темної кульмінації і безрадісної розв’язки, і зображає геть химерне, чудернацьке, вередливе, потворно-казкове народне життя.

В гірське західноукраїнське село, розташоване десь поблизу кордону з Румунією, з польських заробітків повертається хороший сім’янин Леонід на прізвисько Памфір, люблячий чоловік, як то кажуть, і дбайливий батько. У Польщі він є цілком легальним заробітчанином і наразі готує документи, аби знову залишити родину і повернутися до закордонної роботи, бо ж там ліпше платять. Жінка не хоче відпускати чоловіка, бо ж скучила і не хоче жити самотньо, а синові, на її думку, дуже не вистачає чоловічого виховання. Так само і підліток-син не хоче відпускати батька. Та Леонід розуміє, що ніяк інакше він не заробить ні на ремонт хати, ні хлопчині на університетське навчання, бо ж мріє, аби юний Назар виріс ученим, а не таким неуком і невігласом, як він.

Хоча раніше Леонід (котрого у селі усі, окрім дружини, кличуть Памфіром) якраз заробляв «інакше». Пішки тягав контрабанду через кордон разом із молодшим братом, ще тим пронозливим спритником. Брат промишляє «контрабасом» і понині. А Памфір змушений повернутися до незаконного і небезпечного заробітку після нещасливого інциденту: намагаючись спалити батькові папери на виїзд, аби той залишився вдома хоча б до свята Маланки, син ненавмисно спалює місцевий храм. Леонід домовляється із пастором про мовчання, аби хлопця не арештували за підпал, та зобов’язується відшкодувати усі збитки. Та, як ми добре знаємо з інших сюжетів, повернення до криміналу завжди вилазить боком.

Стрічка «Памфір» чітко перегукується із картиною 2017 року «Межа» режисера Петера Беб’яка, де розповідалося про контрабанду на кордоні між Україною та Словаччиною за кілька місяців до того, як остання мала вступити до Шенгенської зони. У центрі сюжету так само добрий сім’янин, чоловік та батько, що понад усе піклується про близьких, та не завжди відчуває межу у тому, які саме межі закону він здатен перетнути. Образ Памфіра у виконанні українського актора Олександра Яцентюка надзвичайно асонує з образом Адама Крайняка, котрого в «Межі» зіграв словацький актор Томаш Машталір. Обидва брутальні і харизматичні чоловіки, сильні тілом і духом, міцні, сталеві годувальники і захисники своїх сакральних родин. І обидва, на жаль, обирають слизький шлях. Історія Памфіра певною мірою переповідає і разом з тим переінакшує біблійний сюжет про Авраама, що готовий був принести в жертву власного сина заради віри у Бога, а словацького героя невипадково звуть біблійним іменем Адам.

Смотрите легально на MEGOGO

Так само в обох картинах фігурує мерзенний пахан, бос місцевої мафії, цар і бог обмеженої території (в «Межі» це був авторитет на прізвисько Крулл, котрого зіграв Станіслав Боклан, а у «Памфірі» – корупційний огидний «мєнт» пан Орест на прізвисько Морда), проти котрого виступає протагоніст. І так само автори обох фільмів говорять про химерний буквальний та фігуральний шлях до Європи, підкопаний злочинними тунелями і, на жаль, дуже туманно прокладений в головах суперечливих і загублених персонажів. «Це шо, вже Румунія? Це вже я стою у Європі? – Ага (іронічно сміється). Відчуваєш різницю?». Звісно ж, різниці не буде, допоки особисті відчуття і розуміння кожного не перебудують цілу систему, що складалася десятиліттями.

Сухолиткий-Собчук знімав «Памфіра» до повномасштабної війни, а показав світові вже після. Тож в діалогах згадується лише АТО і батько двох близнюків (хресників Леоніда), що загинув у полоні ДНРівських чи ЛНРівських сепаратистів. Та і мєнт-бандюган, скроєний за лекалом лихих 90-х, що заправляє не тільки селищем, а й усім регіоном до самісіньких Чернівців, і котрому телепередача «Пісня на замовлення» передає «щирі вітання і побажання» і типовий блатний шансон, ніби є динозавром з учорашнього дня, ніби є пережитком історії до 24 лютого, бо ж, дуже хочеться сподіватись і вірити, сьогодні і завтра ми позбудимось таких «морд» на нашій землі і нарешті таки відчуємо різницю по-справжньому, коли перетнемо вже не настільки далеку і недосяжну європейську межу, і не лише на папері, а і в умах.

Як і «Вбивство священного оленя» Йоргоса Лантімоса, «Памфір», розказуючи історію батька і сина, звертається до канонів потужної давньогрецької трагедії, де падіння родини і злий рок, жорстокий і лютий фатум є невідворотними, непоборною даністю. Син Леоніда (недарма ж протагоніст носить давньогрецьке, спартанське ім’я, що означає «потомок лева») невипадково спалює саме храм, християнську оселю, що виявляється так само брудною й лицемірною територією бандючої нечисті, одним з багатьох обійсть фальшивого бога. І звісно ж, невипадково події розгортаються на різдвяні свята з кульмінацією під час карнавалу Маланки. Химерне життя героїв, де набожна мати (яскрава, самобутня акторка Соломія Кирилова, знана за короткометражкою «Leopolis Night», в котрій струменем б’є якась живильна й шорстка правда) ходить до православної церкви і змушує сина співати липові хорові пісеньки, а батько і син вдягають нечестиві демонічні костюми на «поганському» святі язичників; і де та сама набожна мати займається «гріховним» (бо ж нескромним) сексом перед дзеркалом і самолюбуванням своєї цілковитої наготи (і в цьому процесі злягання і паралельного споглядання у відображення так само є щось староязичницьке і «відьомське»), рухається у бік неусувного, неминучого, ніби відомого заздалегідь краху.

Тоді як химерна система й химерний устрій (де кабінети ментівського відділку зі світломузикою і опудалами диких тварин схожі на бісівську дискотеку статичного, наче на полотні Босха, пекла) рухаються прямісінько до вогняної геєни. І на кульмінаційному карнавалі, осяяному багряним світлом, Морда вже не стільки царьок, скільки сам сатана… Та Леонід-спартанець (адже саме спартанці є античними прототипами сучасних супергероїв), хоча й ковтає стероїди жменями задля надлюдської суперсили, все ж не здатен самотужки протистояти дияволу. Поки що. Чи радше учора. Бо сьогодні ж, віримо свято, все в нас інакше.

Анастасія Лях