Прісцилла (Priscilla)

Жіночий погляд у кіно сьогодні настільки активно замінює чоловічий, що з’являються точки зору навіть таких жінок, ракурси котрих глядач зовсім не очікував побачити і почути. Адже коли на екрані розгортаються історії Жаклін Кеннеді чи Елеонори Рузвельт, чи Мішель Обами, чи Діани Спенсер… – це цілком зрозуміло, бо ці жінки були та є не менш (а подекуди й більш) значущими за своїх чоловіків. Але режисерка Софія Коппола несподівано (проте звісно ж, абсолютно зумисно і свідомо) обрала для свого байопіка історію жінки, котра була і є… просто жінкою, повністю звичайною, окрім того єдиного факту, що колись була першою та єдиною дружиною Елвіса Преслі.

Вже після розлучення з рок-н-рольним королем (котрий за кілька років після того помер) Прісцилла Преслі почала зніматися в кіно і на телебаченні, та кінозіркою так і не стала, тож її найбільші акторські досягнення – це мильна опера «Даллас» і серія комедійно-пародійних фільмів «Голий пістолет»… Цьогоріч 78-річна Прісцилла Преслі втратила єдину доньку, співачку Лізу Марі Преслі (котру у фільмі ми бачимо малою дитиною), матір відомої акторки Райлі Кіо з фільмів «Удача Лохана» і «Шалений Макс: Дорога гніву», котра є онукою Елвіса Преслі.

Погляд звичайних жінок на незвичайних чоловіків ризикує з цілком очевидних причин виявитися ординарним, нецікавим і навіть неінформативним. Як, приміром, у біографічній стрічці «Ескобар» з Пенелопою Крус і Хав’єром Бардемом, де історію легендарного колумбійського наркобарона Пабло Ескобара розповідає його, судячи з усього, необізнана коханка Вірджинія Вальєхо. І погляд Прісцилли Преслі (на автобіографічній книзі котрої засновано сюжет «Прісцилли») теж був би необізнаним, порожнім і навіть образливим (адже з позиції Прісцилли легендарний співак був лише наркоманом, бабієм, аб’юзером і взагалі неадекватною людиною з едіповим комплексом і купою екзистенційних проблем та психічних розладів), якби не ненав’язливо концептуальна режисура Софії Копполи, вражаюча вразливість і м’якість гри головної виконавиці Кейлі Спені (міні-серіали «Розроби» та «Мейр із Істтауна») та попередній перегляд байопіка База Лурмана «Елвіс» (саме так, картину Копполи варто дивитися лише у комбінації з картиною Лурмана).

За роль Прісцилли Преслі 25-річна Спені, між іншим, отримала престижний Кубок Вольпі Венеційського кінофестивалю.

Смотрите легально на MEGOGO

На першому кадрі пальці маленьких ніг з червоним педикюром ступають по м’якому ворсистому рожевому килиму (і очевидно, що ступні від того крокування і тих дотиків кайфують). Ця вступна замальовка задає тональність усій подальшій оповіді, де зовсім юна і зовсім звичайна дівчина на ім’я Прісцилла, ставши обраницею самого Елвіса Преслі, нібито витягла щасливий білет: постійно ступати по м’якому рожевому килиму, наче Барбі у Барбі-будиночку у Барбіленді. Та щастя скінчилось тоді, коли з’ясувалося, що на тому килимі вона живе сама-самісінька і що розміри килимка вкрай невеликі й обмежені, а за периметром килима повз неї проходить справжнє, реальне життя.

За сюжетом якось мила і скромна дев’ятикласниця Прісцилла Больє потрапляє на вечірку (типу квартирник) нової музичної ікони – Елвіса Преслі, за котрим верещать і плачуть дівчата всієї планети. І, о господи, він з-поміж усіх помічає саме її, таку маленьку і таку сором’язливу. І говорить до неї. І явно симпатизує їй. І виокремлює з натовпу… Невдовзі Прісцилла потрапляє до Грейсленду, будинку Елвіса Преслі у Мемфісі, пафосної споруди у колоніальному стилі, райського маєтку з прислугою і білосніжними меблями, «королівського замку», де начебто здійснюються усі бажання Попелюшки… Лишень принца поруч майже ніколи нема, бо він гастролює. І сексу з принцом нема, бо він або надто шляхетний, або через наркотики фізично неспроможний, або вдовольняє свої потреби деінде з армією шанувальниць, тоді як гарненьку маленьку Прісциллу тримає вдома і не торкається, наче тендітну ламку порцелянову статуетку на полиці.

Коппола накопичує солодку карамельну атмосферу. Нашаровує хмаринкову рожевість, наче цукрову вату на апараті з виготовлення цукрової вати. І глядач, звісно ж, злегка напружено очікує, що оманливий рай (бо ж раю на землі не буває) от-от перетвориться на пекло. Та режисерка не вибудовує концепцію на грубому контрасті, вона чинить більш витончено, більш ювелірно. Ніби додає у казку про Попелюшку «мерехтіння телевізора». Тож періодично ідеальне зображення й ідеальна історія починають «сніжити». Як, приміром, у сцені, коли закохані у ліжку (без сексу) грайливо лупцюються подушками, аж раптом Елвіс скиглить як дитина «нащо так сильно» і б’є Прісциллу сильно і по-справжньому. І вже через секунду вибачається і знову здуває пилюку з порцелянової статуетки. І гарна картинка телевізора йде далі.

Так, Елвіс Преслі тут виглядає найгірше з усіх можливих портретів Елвіса Преслі. Мало того що слабким і безпомічним (і нібито з біполярним розладом), так ще й деспотичним і несповна розуму. Перед полковником Паркером (менеджером, котрого у фільмі Лурмана зіграв Том Генкс і котрий у фільмі Копполи не з’являється, але інколи його прізвище фігурує в репліках Елвіса, і його невидима присутність пресує співака з іншого боку телефонного дроту) прогинається і просідає, наче килимок, а з дружини навпаки, робить зручний і м’який килимок під себе. Змушує Прісциллу (практично ще дитину, для котрої найзаповітніша дівчача мрія обертається пасткою) не лише мовчки терпіти коханок і його зірковий лайфстайл, а й завжди поділяти його настрій, його бажання, його примхливі і мінливі, подекуди химерні погляди, то релігійні, то навпаки (спершу разом читати учення, а потім разом церемоніально їх спалювати, бо так велів Паркер). Полковник (знову повертаючись до фільму База Лурмана) запхає до золотої клітки Елвіса Преслі, роблячи з того ляльку-маріонетку, а Елвіс Преслі у свою чергу запхає до золотої клітки Прісциллу, так само роблячи з дівчини ляльку.

Власне, саме так, Коппола показує стосунки Елвіса і Прісцилли як стосунки дитини і Барбі. Пам’ятаєте, як гралися з Барбі в дитинстві? (на ці спогади Грета Гервіг у комедії «Барбі» зробила блискучо дотепну і розумну сатиру). Спершу раділи, міняючи одяг на ляльці і аксесуари, саджаючи її у Барбі-будинок та у Барбі-машину. Потім, коли Барбі почала трохи набридати, ви перефарбовували чи підстригали її волосся («Тобі треба перефарбуватись у брюнетку, чорний колір увиразнить твоє обличчя», – каже Елвіс Прісциллі). І зрештою ваша лялька, поскубана, пом’ята і покручена, виглядала як Кейт МакКіннон у стрічці Гервіг (у Копполи теж є подібний кадр, коли перефарбована, розпатлана, зім’ята донька виходить до батьків з літака після гостювання у Елвіса Преслі).

По суті, «Прісцилла» – доволі проста і навіть банальна історія чергового жіночого звільнення з-під чоловічого ярма, історія чергової жіночої емансипації (до речі, пісню «I Will Always Love You», котра звучить у фіналі, можна сприймати у двох значеннях: як обіцянку Прісцилли, не дивлячись ні на що, любити Елвіса завжди, адже офіційно Прісцилла Преслі більше ніколи не виходила заміж; і одночасно як відсилку безпосередньо до Вітні Г’юстон, котра так само роками перебувала в аб’юзивних і наркозалежних стосунках із чоловіком Боббі Брауном, і зіркова донька котрої через депресію і наркотики вчинила самогубство у зовсім юному віці так само, як і онук Прісцилли та Елвіса Преслі Бенджамін Кіо, брат Райлі Кіо, неймовірно схожий обличчям на легендарного дідуся). Але небанально оформлена.

Цікавий момент: паралельно із тим, як зростає оманливість казки у Грейсленді, збільшується зачіска Прісцилли. Зрештою фальшивий (за допомогою начісування чи штучних приставних пасм) об’єм укладки сягає якогось фантастичного розміру. Це поступове зростання зачіски паралельно зростанню омани навколо героїні схоже на зростання носа Піноккіо паралельно зростанню брехні з вуст дерев’яної напівляльки-напівхлопця. А нормальний об’єм і природний колір волосся повертаються лише тоді, коли Прісцилла звільняється від тотальної Преслі-залежності і починає нарешті жити власним життям, бути собою. Це символічне повернення справжнього волосся нагадує так само символічне повернення прізвища Спенсер принцесою Діаною у байопіку Пабло Ларраіна «Спенсер», де героїня Крістен Стюарт, як і героїня Кейлі Спені, аналогічно звільнялася з «королівської» клітки (у Прісцилли це була клітка «рок-н-рольного короля», а у Діани – клітка спадкоємця буквальної корони).

Та якщо говорити про алегорії, мабуть що найметафоричнішою у Копполи є сцена, де Прісцилла, вперше приїхавши до маєтку Елвіса і випивши з його рук снотворно-наркотичну пігулку типу для доброго відпочинку після довгого перельоту, безпробудно засинає аж на два дні. Прокинувшись, дівчина засмучено каже, що втратила аж два дні часу з коханим. Цей фрагмент має відгук у більш пізніх сценах, коли Прісцилла, вже будучи дружиною Елвіса, проводить із чоловіком незліченно довгі дні та ночі у ліжку. І ні, не за сексом, а за пігулками і відключками (а ми, глядачі, бачимо лише, як під ліжком на підлозі змінюються таці з їжею та напоями, котрі приносить служниця). І життя знову проходить повз.

Ця повторювана сплячка – ймовірне звернення режисерки ще до однієї класичної казки (після «Попелюшки» та «Піноккіо»). До «Сплячої красуні», звісно ж. Тільки Коппола по-своєму перефразовує пробудження сплячої принцеси від поцілунку принца: у номері готелю у Лас-Вегасі Елвіс, на той час вже дуже хворий, геть наркозалежний і цілковито виснажений, хапає Прісциллу і силиться грубо виконати так званий «чоловічий обов’язок». І героїня нарешті прокидається: відштовхує жалюгідно-огидні «королівські цілунки» і йде.

Анастасія Лях