Репродукція майбутнього (The Pod Generation)

Зірка «Гри престолів» Емілія Кларк і зірка «Дванадцяти років рабства» Чиветел Еджіофор виношують дитину у пластиковому яйці у британській науково-фантастичній мелодраматичній комедії «Репродукція майбутнього» (в оригіналі «Капсульне покоління») від французької сценаристки і режисерки Софі Бартез, відомої за фільмами «Замерзлі душі» і «Пані Боварі». Це така ніби «Трошки вагітна» зустрілася із сай-фай антологією «Чорне дзеркало».

Саме так, стрічка Бартез виглядає як новела серіалу Чарлі Брукера. І якби вона справді була частиною культової телеантології про тотальний вплив на людське життя і гіпотетичні наслідки нестримного та всеосяжного розвитку комп’ютерних технологій, то була б, напевно, найпростішим і найсентиментальнішим епізодом. Проте безумовно симпатичним і за сюжетом, і за естетикою. Таким, що довго не може визначитися між сатирою і сентиментами, та зрештою все ж таки віддає перевагу романтиці.

Британський фільм від французької режисерки, а події відбуваються у Нью-Йорку. У Нью-Йорку майбутнього. Світ закономірно змінився, максимально урбанізувався і технологічно еволюціонував. Мегаполіси, де повністю зосередилося життя людської цивілізації (селища і провінції стали безлюдними і канули у забуття), перетворилися на цілковито пластикові коробки, де не залишилось нічого живого (окрім безпосередньо людей, живих, проте часто схожих на роботів), і навіть висаджені вздовж тротуарів дерева стали пластиковими або взагалі голографічними. У кожній квартирі з’явився штучний інтелект, побутовий помічник, котрий говорить про добрий ранок, погоду і настрій, робить каву чи чай, поки ви встаєте з ліжка і натягуєте треники чи домашній халат, і готує сандвічі на 3D-принтері. Більшість професій теж замінив ШІ, навіть професію психотерапевта, тож тепер машина, що не має свідомості, лікує несправності у свідомості людей… Ніхто більше не виїжджає за місто, аби подихати свіжим повітрям. Натомість на вулицях розташовані коробки з вазонами зелені і кисневими масками: дихай, будь ласка, оазисами природи просто посеред асфальтової пилюки.

Подружня пара Рейчел і Алві живуть щасливим життям у своїй високотехнологічній коробці (капсулі). Проте вони дуже різні. Вона ультрасучасна, кар’єристка, працює у корпорації високих технологій і має отримати підвищення, обожнює ходити на сеанси до цифрового психоаналітика і залюбки користується усіма можливими гаджетами. Він навпаки, вперто олдскульний, працює ботаніком і вирощує справжні (справжні!) рослини (хоча грошей це не приносить), прохолодно спілкується зі штучним інтелектом лише за необхідності або з увічливості і навіть, поки дружина сидить у планшеті, читає паперовий журнал (хоча неясно, де він його дістав, хіба що в якомусь раритетному архіві за двадцяте століття). Відповідно і погляди на народження дитини чоловік і дружина мають різні: він консервативно топить за традиційне виношування у жіночому тілі, а їй до вподоби перспектива народити дитину з капсули, новітньої технології мембранного яйця, що імітує материнську утробу. Тож потай від чоловіка Рейчел звертається у центр капсульного зачаття…

Смотрите легально на MEGOGO

Оригінальна назва «Капсульне покоління» набагато точніше і влучніше відображає сенси цієї картини. Адже її смисл полягає в метафоричній гіперболізації поняття «життя в коробці»: народжуємося з коробки (утроби), живемо в коробках (квартирах), працюємо в коробках (офісах), їздимо в коробках (машинах) і йдемо в землю теж у коробках (у труні). Та сучасне покоління додало до цього ланцюжка ще одну коробку (чи ще одну капсулу) – смартфон (на чому, власне, Брукер і побудував свою антологію). І в цю коробку, у цей смартфон ми помістили повністю все своє життя і все своє «я». Капсульне покоління.

Софі Бартез пропонує поміркувати над фантастичним сюжетом, що якби діти, котрі збожеволіли на гаджетах, почали б безпосередньо з гаджетів народжуватися. І при цьому батьки у період виношування могли б програмувати звуки, які чує дитина, музику, яку вона слухає, навіть сни, які вона бачить…

Можна було б логічно припустити, що режисерка веде до того, що технології – зло. Адже героїня Емілії Кларк впродовж відокремленої від її тіла вагітності починає бачити нічні кошмари проте те, приміром, як народжує в операційній через кесарів розтин і лікарі витягують з її живота не дитину, а яйце…; або як купує немовля у супермаркеті… А потім у роздягальні після басейну чи фітнесу із сором’язливим захопленням дивиться на великий живіт по-справжньому (по-класичному) вагітної жінки… До речі, Бартез дещо висміює феміністок, натякаючи, що вони, волаючи про права, не завжди знають і розуміють, чого саме хочуть: так, у фільмі одні «радикальні феміністки» ратують за капсульну вагітність, котра позбавляє жінку ув’язнення в її біологічній будові та біологічній функції; а «інші радикальні феміністки», що пікетують на вулицях, скандують «не чіпати жіночу утробу», тобто не міняти утробу на пластикове яйце.

Проте технології, на думку авторки, не чорні і не білі, а сірі, як і все у цьому всесвіті, тобто поєднують недоліки і переваги; впливають на суспільне та особисте життя і згубно, і позитивно водночас. Тож ні, Рейчел і Алві не відмовляються від дитини у капсулі (типу побоюючись, що дитина та дещо штучна, дещо «ненормальна») і не вирішують виносити та народити інше дитя («нормальне») старим перевіреним шляхом. Вони цілковито приймають диво-дитину з яйця. Хоча й на власних умовах…

Так, Бартез говорить, що технології цілком можуть бути корисними, можуть урізноманітнювати людський вибір, можуть допомагати і вдосконалювати архаїчні старомодні процеси. І разом з тим режисерка нагадує, що природа (яка нібито протистоїть технологіях, хоча абсолютно можливою і навіть необхідною є їх гармонійна взаємодія), усе живе й усе справжнє – річки, дерева, квіти, тварини (до речі, у героїв є кіт, а в кота також є своя капсула-переноска), гори, каміння…, навіть лишайники… – є незамінними і прекрасними. Даром природи людині… Така от надзвичайно проста, проте незаперечна істина.

Анастасія Лях