На дикості та ретроградності масових незадоволень кольором шкіри нової діснеївської русалоньки має бути поставлена крапка. Оскільки Аріель у виконанні Голлі Бейлі своїми чистотою, сяйвом, голосом здатна обеззброїти навіть найзапеклішого расиста… І не треба зациклюватися на образах із дитинства, адже світ, на щастя, змінився, і навіть класичні казкові принцеси тепер можуть хоч у штанях ходити, хоч про політику теревенити, хоч будувати професійну кар’єру замість чекання на принца.
А режисерам та продюсерам не варто виправдовуватись перед консервативно налаштованими недоброзичливцями, пояснюючи, що русалки – істоти виключно міфічні і жодним чином не пов’язані з уявленнями людства про расовий розподіл, тож можуть бути хоч зеленими на вигляд, хоч фіолетовими. І так само не варто шукати аргументацію в альтернативному етнічному фольклорі, як, приміром, в легенді про західноафриканську водну істоту Мамі Вату, аналог європейської морської діви чи русалки. Треба лише наполегливо продовжувати змішувати на екрані кольори й народи найхаотичнішим і найдивовижнішим чином, іноді навіть ігноруючи історичний та першоджерельний бекграунд (як це зробили серіали «Бріджертони», «Карнівал Роу», «Володар перснів»…).
І тоді нарешті настане день, коли глядач сприйматиме саму суть, безпосереднє мистецтво, і взагалі не звертатиме уваги на тхнучий нацистською євгенікою набір зовнішніх характеристик (у напрочуд красивому і зворушливому фіналі з-під води виринають на поверхню всі-всі численні родичі та одноплемінники Аріель, розфарбовані у всі кольори райдуги, з рисами всіх народів світу, зі шкірою від блідої порцелянової до глибоко брунатної, із волоссям від смолистого до рожевого).
Звісно ж, обмежені вузьким світоглядом або ж заціплені фанатичною ностальгією чи традицією автори впертих ворожих постів із хештегами #NotMyAriel («НеМояАріель») і #NotMyMermaid («НеМояРусалонька») воліли б бачити ігрову версію анімаційного оригіналу у форматі Ембер Герд з «Аквамена»: блакитноокою барбі з вогняно-рудим волоссям. Проте раніше ці ж самі гейтери-реакціонери, завжди чимось незадоволені, чомусь розкритикували синій колір шкіри Вілла Сміта у першому трейлері фільму «Аладдін» і потім, коли режисер Гай Річі мінімізував перебування актора у недоладному синьому образі, радо прийняли афроамериканського джинна замість блакитного чи хоча б арабського.
Смотрите легально на MEGOGO
І до речі, посилатися на скандинавське (а отже дуже біле) походження казкаря Ганса Крістіана Андерсена, котрий типу створив персонажів за своєю подобою, теж неадекватно, бо ж у «Русалоньці» Роба Маршалла острів, у прибережних водах котрого мешкає Аріель та інші русали й русалки, судячи з фольклору та колориту, уподібнюється островам Іспанії чи Португалії.
Маршалл, між іншим, випустив уже шостий у своїй режисерській кар’єрі мюзикл. З них два були дорослими («Чикаго» і «Дев’ять»), і чотири (сімейних або казкових, або сімейно-казкових) постановник створив для студії Disney («Енні», «У темному-темному лісі», «Мері Поппінс повертається», «Русалонька»). Над двома останніми Роб Маршалл працював спільно з модним і титулованим композитором та піснярем, репером-ревізіоністом Лін-Мануелем Мірандою, котрий переглянув і модернізував архаїчний академічний стиль бродвейських мюзиклів.
Не лише чарівна Голлі Бейлі (в якої однаково щирі як дорослі смуток і біль, так і наївне захоплення й дитяча пристрасна цікавість) є чудовим кастинговим рішенням творців ігрового ремейка «Русалоньки». Невідомий широкому загалу британський актор Джона Гавер-Кінг, зігравший принца Еріка, сповнений скромного, злегка аристократичного, проте не снобістського шарму. Аквафіна (хоч ми і не чуємо її голосу в дубляжі) чітко проглядається за образом роззявкуватої і розтелепкуватої, вайлуватої і балакучої чайки Скаттл (і в одному з найенергійніших музичних номерів чайка, як і володарка її голосу, виступає завзятою реперкою). А найпринадніша і найхаризматичніша американська комікеса Мелісса МакКарті пишно розкішна в ролі антагоністки відьми Урсули: акторка показує не класичне гостре лиходійське зло, а «зло з ямочками на щічках», кругленьке, милолице, солоденьке, оксамитове… і водночас люте, наче вжалення тропічної кубомедузи «морська оса».
Звісно, хепіендові діснеївські історії (неважливо, мультяшні чи ігрові) нікого не прирікають на смертельне розчарування в коханні і не перетворюють з мученицьким світанком на морську піну. Тож героїню, як і в анімаційному оригіналі 1989 року, наприкінці чекає весілля. Проте тепер ідея єднання раніше ворожих одне одному світів поверхні і морських глибин звучить ясніше і виразніше, і політичніше. Сьогодні студія засуджує ксенофобію, паруючи земного чоловіка з напіврибою, а завтра її ж піксарівський мультик «Стихії» покаже союз вогню і води, алегоризуючи на тему міжрасових шлюбів. І втрата та повернення голосу зі старого сюжету звучить вже трохи інакше, з новим смисловим відтінком. Це і голос жінки, і голос темношкірої, і голос темношкірої жінки…, і голос кожного, кого чули, але не слухали.
Анастасія Лях
Русалонька (The Little Mermaid)
2023 рік, США
Продюсери: Марк Платт, Лін-Мануель Міранда, Джон Делука, Роб Маршалл
Режисер: Роб Маршалл
Сценарій: Джейн Голдман, Девід Мегі
У ролях: Голлі Бейлі, Меліса МакКарті, Хав’єр Бардем, Джона Гавер-Кінг, Давід Діггс, Джейкоб Трембле, Аквафіна, Нома Думезвені, Джессіка Александер, Симон Ешлі
Оператор: Діон Бібі
Композитори: Лін-Мануель Міранда, Алан Менкен
Тривалість: 135 хвилин/ 02:15
