Щедрик

Це хороша і потрібна історія про нерозривність минулого і сьогодення, реалізована, як то часто буває, недолугими засобами, що відповідають радше телевізійному, а не кінотеатральному формату. Але, можливо, важливість і актуальність, злободенність, животрепетність закладеної думки; щирий і проникливий голосистий спів маленької акторки Поліни Громової, що знову і знову завзято співає у кадрі «Щедрика»; та й сама без перебільшення видатна композиція Миколи Леонтовича компенсують малоформатну режисуру, пласку архетипність персонажів і деяку фальшивість як прописаних сценарієм дій, так і акторської гри.

Оповідь починається з флешфорварда. У Нью-Йорку 1978 року прославлена оперна співачка нібито українського коріння дивиться у гримерці на старе чорно-біле фото і поринає у теплі і одночасно болючі спогади… Польща, 1939 рік. У місті Станіславові (нинішній Івано-Франківськ, що тоді перебував у складі Польської республіки) в одному кількаквартирному будинку мешкають три родини: єврейська, українська і польська. Історія ведеться від імені української сім’ї. Це творче інтелігентне подружжя: вона – піаністка і вчителька вокалу, він – гітарист і співак. Їх донька Ярослава (Поліна Громова) обожнює свято Різдва, коли можна вдягатися рядженою і щедрувати, співаючи улюбленого «Щедрика», бо «Щедрик» (так думає Ярослава) єднає людей і робить добрішими (в реальності, звісно, не завжди й не всіх).

Ми бачимо, як на початку через етнічні і релігійні розбіжності родини-сусіди не надто ладять. «Це не католицьке свято», – суворо говорить полька у відповідь на запрошення Ярослави до української хати на святкування. Але донька польських батьків, що здружилася з подругою-українкою, дуже прохає, і ті все ж таки приходять у гості. Єврейська родина зі своїми двома доньками теж тут, хоча це аж ніяк не іудейське свято. І світла та зігрівальна, зворушлива і осяйна мелодія «Щедрика», звуки котрої делікатно, наче тендітні весняні дзвіночки, порушують тишу, справді єднає цих начебто зовсім різних людей, різні народи, різні ментальності, різні традиції і різні культури, не позбавляючи нікого його національної ідентичності, але даруючи можливість бути разом, не дивлячись на розбіжності (адже весь світ знає «Щедрика» під назвою «Carol of the Bells»).

«Щедрик» зняла українська постановниця Олеся Моргунець-Ісаєнко, що раніше випустила ігрову «Казку про гроші» і документальні стрічки «Рубіж. Грубешівська операція» та «Депортація 44-46», обидві про радянську післявоєнну політику окупації і депортації на польсько-українських землях. Провідна роль у цій притчовій історичній драмі випала матері-українці, котру зобразила дебютантка великого екрана Яна Корольова (котра на відміну від колег принаймні старається не фальшивити, аби не ганьбити музику Леонтовича). Чому притчовій? Бо сюжет про жінку, що через антилюдські обставини стає матір’ю і захисницею дітей різних національностей (зрештою, пригорнувши спершу польську дівчинку, коли польських батьків депортувала радянська влада, а потім єврейських дівчат, коли єврейських батьків забрали нацисти, українка не відмовляється навіть від осиротілого німецького хлопчика, бо всі діти апріорі невинні, допоки пропаганда дорослих не зламає їх ідеологічну цноту), є перш за все алегорією, параболою, інакомовленням про першоцінність міжкультурного миру і загальнолюдського гуманізму.

«Щедрик» важливий, бо розвінчує міф радянського солдата-визволителя. Зрозуміло, сьогодні у світлі нової російської експансії, нової спроби (знову провальної) винищення української ідентичності це розвінчування постійно лунає з усіх можливих ліберальних інформаційних джерел. Проте художнє кіно, докладаючи свій доробок, свій внесок у загальну боротьбу з пропагандою, не стільки перевиховує пострадянську генерацію, скільки виховує молоде покоління доступніше і ефективніше за історичні підручники. І сьогодні юний глядач, чистий від ошуканства і містифікації радянських воєнних стрічок, не сприйматиме радянського солдата героєм, що врятував світ від Гітлера. Сьогодні він сприйматиме радянську і нацистську армії як два максимально уподібнених одне до одного зла і розумітиме, що зараз одне з тих зол намагається повернутися, але, віримо і знаємо, неодмінно зазнає поразки. Сьогодні юнаки і юначки дивитимуться «Щедрик» і бачитимуть, що сталінський і гітлерівський режими були монозиготними близнюками, допоки один близнюк, більш амбітний, не кинувся на іншого.

Коли за умовну хвилину до нацистської окупації Польщі в тодішній Івано-Франківськ вторгається сталінське полчище, аби приєднати до совєтів західноукраїнські території згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, радянський солдат, що увірвався на вулиці міста, волає «Какая такая война?! Это освобождение!», це, безперечно, не стільки про минуле, скільки про теперішнє. І хоча мізансцена грубого штовхання солдатом містянина так само перегравана і сфальшована, як і подальша сцена обурення цим штовханням з боку головної героїні, ця незграбність пробачається авторам і артистам, бо її пересилують, повторюся, животрепетність і… «Щедрик».

І мабуть, ще важливішим за антипропагандистський історизм фільму «Щедрик» є лейтмотив виключно толерантного, шанобливого ставлення нації до нації, релігії до релігії, культури до культури. І лейтмотив трепетного збереження кожної національної ідентичності. Бо поряд із українським «Щедриком» тут звучить польський спів, а поряд із християнським Різдвом за тим самим столом тією самою родиною святкується єврейська Ханука чи Рош га-Шана. І хоча «ластівочка» щебече до всіх універсальною мовою, ніхто не забуває свою.

Анастасія Лях

Щедрик

2022 рік, Україна/ Польща

Продюсери: Тарас Босак, Артем Колюбаєв, Максим Лещенко

Режисер: Олеся Моргунець-Ісаєнко

Сценарій: Ксенія Заставська

У ролях: Яна Корольова, Андрій Мостренко, Поліна Громова, Анастасія Матешко, Йоанна Опозда, Мирослав Ганішевський, Томаш Собчак, Алла Бінєєва, Христина Ушицька, Оксана Муха

Оператор: Євгеній Кирей

Композитор: Госейн Мірзаголі

Тривалість: 122 хвилини/ 02:02