Степне

Драма «Степне» режисерки Марини Вроди – одна з найкращих українських стрічок 2023 і водночас найпесимістичніша… До речі, Врода є чи не найтитулованішою українською постановницею, адже «Степне» здобуло нагороду за найкращу режисуру на кінофестивалі в Локарно, а раніше її короткометражка «Крос» була відзначена «Золотою пальмовою гілкою» у Каннах.

На обдертому хиткому приміському автобусі немолодий чоловік приїздить у забуте богом село до старої хворої матері. Автобус висаджує чоловіка на дорозі, і той потім ще довго пішки крокує по бездоріжжю у глиб Степного… В його матері деменція, і сина вона впізнає через раз. То нібито при собі і про онуків питає, а то злякано дивиться і кричить «Ти хто?». Цей син – інженер, і виглядає як інженер, як інженер без роботи чи на мінімальній зарплатні. А ще є інший, СБУшник, але той до матері в глушину не поспішає… Герой годує стару матір з ложки, купає у чані, лагідно миє рідке довге сиве волосся… Перебирає старий нікому не потрібний мотлох, десятки закруток із консервацією, банки з кислими огірками і помідорами, з яких майже всі давно зіпсувалися, вкрилися пліснявою… Знаходить старі подерті чорно-білі фотокартки… і журнал, типу щоденник. Там читає материні записи з датами, зазначенням денної і нічної температури за вікном, уточненням про сонце, дощ чи заморозки, про пожовкле листя…, про наявність чи відсутність світла… Ще вона, будучи не при розумі чи навпаки, щось бубонить про якийсь закопаний скарб…

Після того як у 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» за короткий метр, усі ми, українські кіномани, чекали, звісно ж, на її повнометражний дебют. Але режисерці знадобилося аж дванадцять років… (втім, краще пізно, аніж ніколи, бо ж до Марини, ще у 2005-му, «Золоту пальмову гілку» за короткометражку «Подорожні» отримав український постановник Ігор Стрембіцький, перший українець з найвищою каннською нагородою, але з тих пір про нього нічого не чутно).

Смотрите легально на MEGOGO

Врода напряму не говорить про війну. Ані про росіян, ані про путіна, ані про обстріли. Бо «Степне» не є ані політичним, ані воєнним кіно. До того ж у фільмі зображена ще не ця війна, повномасштабна, а та, донбаська. Вірніше вона й не зображена зовсім, а лише проходить відносно віддаленим тлом «по сусідству». Так, у центральній довгій сцені поминок, де камера переїздить від обличчя до обличчя (обличчя професійних акторів, до речі, поєднуються з непрофесійними, і останні вражають дужче), від історії до історії, від тарілки до тарілки, від рота до рота, що набивається пампушками… (нагадуючи режисерський стиль батька і сина Олексія і Олексія Германів), порушується тема «руських»: «Ну, ти ж руська, правильно, ти руська?..» – «Ну, я теж руський, і що? З Орловської області я. Переїхав на Донбас. А з Донбасу – сюди». Режисерка не говорить про цю війну, але вустами однієї старої (настільки старої, що та сама не пам’ятає, скільки точно років ходить по землі) згадує ту війну, Другу світову, і голод, і холод… воєнні жахи, котрі в усі часи однакові: однаково нещадні, однаково антилюдські… чи позалюдські, бо перебувають поза усвідомленням і прийняттям.

Якщо «Крос» був екзистенційною драмою-алегорією про юність і життя (зокрема юність і життя молодої української державності, котра стрімко біжить, та поки неясно, в якому напрямку), то повнометражне «Степне» – це екзистенційна драма-синекдоха про старість і смерть. Але знов-таки не про старість і смерть конкретної людини (хоча так, на перший погляд маємо буквальну історію смерті та похорону старої матері, до якої приїздять дорослі сини), а про старість і смерть самого буття. Перебуваючи на межі ігрового мистецтва і документального, камера ні у що не втручається, не створює і не просуває сюжет, а ніби просто мовчки спостерігає, просто поодаль стоїть, дивиться на зморшкуваті землисті лиця, вислуховує спогади, вихоплює фрагменти життів з минулого, що таки вже минули, або минули майже… Майже немає у кадрі молодих і дитячих облич, тільки старі чи дуже старі, чи незліченно старі, як та бабуся зі спогадами про «пухле» від голоду сиротливе дитинство на холодній нерозтопленій (бо дров не було і дорослих поряд не було) печі (на поминках за столом бачимо діток, але вони здаються такими ж тінями, як і старі). Похорон-синекдоха самого життя.

Та й слово «Степне» (в Україні, до речі, два десятки сіл і селищ з такою назвою) ніби мало б асоціюватися зі свободою, роздоллям (бо «вільний степ», «широкий степ»), але натомість асоціюється із порожнечею, пусткою, вакуумом, рівниною, де більше нічого нема, де лише вітер гуляє, здіймаючи з дороги пилюку, і чутно фантомні поскрипування-нагадування про незачинені двері нежилого більше, спорожнілого будинку (в одній зі сцен син-інженер знаходить серед материного дрантя і непотребу стару поламану скрипку і… починає грати…, та музики, звісно ж, немає, і лише пронизливий самотній скрегіт ріже, пиляє повітря).

«Степне» – делікатна і чесна водночас фіксація щезання життя. Щезають з полиць зіпсовані банки із консервацією. Щезає в землі скупа домовина. Зрештою щезають усі меблі і предмети з хатини, бо після смерті матері сини пороздавали її речі сусідам. Нарешті «щезає» собака Юла («юла» або «волчок» у перекладі на українську «дзиґа» – іграшка-гіроскоп, котра тримає рівновагу на гострому кінчику за рахунок дуже швидкого обертання навколо своєї осі). Бо Юлі тут не місце. Адже жодного не те щоб швидкого, а взагалі хоч якогось руху тут більше немає. Село вимирає. Навіть обшарпаний хибкий приміський автобус сюди не доїжджає (хоча доїжджає фургон із харчами, і примари Степного розбирають хлібини, консерви, соняшникову олію і сіль, а хтось навіть бере ковбасу і «канфети»). Хрести височать на пагорбі. І тільки вітер здіймає з дороги пилюку.

Сама Марина Врода трактує «Степне» як кіно про пам’ять. Про пам’ять, тепло дому і спогадів у старих обличчях (та відчути «тепло» то вкрай важко, воно постійно віддаляється, тікає у вчорашній день і зрештою остаточно зникає разом із Юлою… хіба що поламану скрипку герой тепло і ніжно загортає в тканину і забирає з собою). І про жорстокий прагматизм сучасного пострадянського олігархічного (переддемократичного) суспільства, котре уособлює брат головного героя. Для нього все у Степному є «мотлохом»: і мати (жива чи мертва), і дім, і речі, і собака, і навіть рідний невдаха-брат… Хоча вже завтра цей ситий пикатий плід 90-х на джипі сам стане мотлохом, просто він цього ще не знає.

Анастасія Лях