Стукіт у двері (Knock at the Cabin)

М. Найт Ш’ямалан далеко не завжди пропонує віртуозну режисуру, проте завжди приваблює глядача історіями з оригінальними ідеями. І хоча твісти не всюди такі приголомшливі, як у «Шостому чутті» чи у «Таємничому лісі», проте все одно ш’ямаланське кіно раз у раз зацікавлює (навіть після провальних виступів), бо кожного разу розраховуєш на містичність, надприродність, несподіванку… і неодмінно певний меседж людству.

А ще розумієш, що коли фільм Ш’ямалана називається «Стукіт у двері» (в оригіналі «Стукіт у хатину»), то ті, хто постукає, навряд чи будуть сексапільними дівицями на кшталт тих, що спокусили Кіану Рівза у трилері «Хто там», і навряд чи будуть безпричинними садистами-психопатами на кшталт молодиків у білих рукавицях із «Забавних ігор»… Бо Ш’ямалан ніколи не говорить про інфернальне зло без підстави і обґрунтування; не говорить про локальні злочини, що просто стаються і все тут; не говорить про прикру випадковість і вибір навмання. Цей режисер знову і знову наполегливо стверджує, що у всесвіті все пов’язано; що у всесвіту і того, хто ним керує, є певний план; що існує баланс сил; що між собою зв’язані невидимими нитками земний світ, потойбіччя і космос. Тобто Ш’ямалан – це такий ніби конспірологічно-релігійний фанатик, що ретранслює кіноманам сигнали.

Якщо до відірваної від цивілізації лісової хатини, де у мирі та любові мешкає гомосексуальне подружжя з усиновленою азійською дівчинкою (в котрої ще й шрам від операції на заячій губі), агресивно стукають четверо з величезною холодною зброєю і вельми настирливо вимагають відчинити…, то в очах скептика і знавця сучасних соціально-етичних трендів це історія про виродків, що по-перше гомофоби, по-друге расисти, по-третє ксенофоби, котрі взагалі не сприймають ніщо інакше та особливе і воюють з цим інакшим найгрубішими і найогиднішими методами.

Ентузіаст Ш’ямалан заграє з такими от скептиками, а потім гатить їх по голові своєю твердою вірою у великий надприродний задум, в котрого є чітке непорушне рівняння: гріх дорівнює покаранню, а жертва дорівнює спасінню… «Стукіт у двері» повертає шанувальників режисера до його ранньої творчості, до Ш’ямалана нульових, зокрема до фільмів «Знаки» і «Явище». Причому можна сказати, що «Знаки», «Явище» і «Стукіт у двері» утворюють певну концептуально-ідеологічну трилогію (якщо справді постановник тримав в голові ці вельми розірвані у часі і тематично стрічки як триптих, то це вже друге для нього несподіване об’єднання після трилогії «Невразливий», «Спліт» і «Скло»). Адже всі ці картини про те, що над малою людиною стоїть незбагненна вища сила. У «Знаках» це космос і вищі іншопланетні цивілізації, у «Явищі» (котре було своєрідним омажем гічкоківським «Птахам») – природа, навколишнє середовище, флора та фауна. А в останньому – бог. Космос, природа і бог як три об’єкти трьох граней однієї віри.

Смотрите легально на MEGOGO

«Стукіт у двері», на жаль, має співзвучного попередника від іншого режисера, на тлі котрого разюче програє, хоча «Вбивство священного оленя» Йоргоса Лантімоса на відміну від історії Ш’ямалана говорить про вищу кару лише для одного конкретного грішника, а не для всього людства. Лантімос використовує біблійні алюзії потужно і тонко, б’є ними боляче й страшно. Ш’ямалан цитує старозавітні писання прямолінійно і грубувато, лупить відсилками, як школяр завченими параграфами. До того ж його акторський склад на чолі з Дейвом Батистою не в змозі конкурувати з трійцею Коліна Фаррелла, Ніколь Кідман і Баррі Кеогана. Особливо Баррі Кеогана, що, власне, і уособлює злий рок, жорстокий і невблаганний…, тоді як фатум Ш’ямалана злегка беззубий, незграбний і подекуди схожий на китайську підробку.

Мабуть, це тому, що М. Найт Ш’ямалан (як митець і як людина) сам зовсім не злий. Тож і каратель з нього, як той дідусь, що погрожує хуліганам пальцем і каже: «Аяяй! Впіймаю – вуха надеру».

Анастасія Лях