Стихії (Elemental)

Нова анімація від Pixar «Стихії» працює на тій самій стилістичній території, що й «Думками навиворіт» 2015 року. Ключовою римою двох мультфільмів є той факт, що обидва персоніфікують метафізичні явища, котрі неможливо конкретизувати і, як то кажуть, помацати (і до цієї ж когорти належить «Душа»). Хоча, мабуть, з природними стихіями авторам працювати було дещо легше, аніж з емоціями, і взагалі «Стихії» вийшли простішими (не гіршими, а саме простішими) за «Думками навиворіт». Тоді як останній був інтелектуальним психоаналізом з блискучою доступною візуалізацією надскладних мозкових процесів, «Стихії» можна назвати соціальною алегорією з романтичним сюжетом, що критикує ксенофобію і заохочує міжрасові стосунки.

Історія починається з того, як родина чужинців (батько, мати і маленька дочка) прибувають із валізами на нове місце, у вигадане фантазійне сіті, де мешкають представники чотирьох стихій: землі, повітря, води і вогню. Іммігранти належать до вогняної сили, але саме вогню решта стихій цурається і сторониться його, бо ж вогонь типу агресивний і небезпечний. Тому усі вогняні (і зокрема сім’я, про яку йдеться) оселяються в окремому районі (на кшталт Чайна-тауна чи Гарлема) і живуть своєю громадою відірвано від основного мегаполісу.

Батько відкриває крамницю під назвою «Родинне вогнище», запроваджує сімейний бізнес. Мала донька Теплинка допомагає батькові в обслуговуванні покупців. Але темпераментній дівчинці дещо не вистачає витримки і терпіння, тож, спілкуючись із важкими клієнтами (примхливими, прискіпливими, докучливими, нахабними…), вона частенько «вибухає»… Теплинка поступово росте і перетворюється на «гарячу» красуню. Вона енергійна, завзята; в ній палає творча іскра…, та характер так само шпаркий, пекельний… Батько мріє передати Теплинці крамницю у спадок, але розуміє, що дівча ще не готове…

Тим часом зовсім поряд, через місток від затишного вогняного кварталу, вирує велике метушливе місто, де є свої мерія, мер, комунальники, держслужбовці (бюрократією місто стихій нагадує Зоотрополіс)… і де так само діють певні суспільні закони та упередження (забігаючи трохи вперед: на одному з романтичних побачень герой і героїня йдуть у кіно на стрічку «Водність і упередження», що, зрозуміло, є перефразуванням класичної романтичної історії Джейн Остін). Разом з тим очевидно, що світ навколо певною мірою все ж змінився у порівнянні із тим, яким він був напочатку, коли Теплинка малою приїхала сюди разом з батьками, розгубленими, охопленими страхом і дискомфортним відчуттям «не своєї тарілки»… Та не змінилися образа і нетерпимість старого консервативного крамаря…

Смотрите легально на MEGOGO

«Стихії» – дуже соціальна історія не лише тому, що «заборонене» кохання між вогнем і водою є метафорою міжрасового кохання, а й тому, що герой і героїня – це комунальник-сантехнік і продавчиня. І окрім складнощів у несхвалених суспільством стосунках (хоча знов-таки світ змінився, тому перепоною для закоханих стає не стільки соціум, скільки ретроградний, ортодоксальний світогляд батька дівчини) герої зіштовхуються із особистісними екзистенційними внутрішніми конфліктами. Він розуміє, що подорослішав, але продовжує інфантильно «плисти за течією», а їй доведеться збагнути, що крамниця – то батькова мрія, а не її, і що в неї є власні прагнення, інтереси, мета.

До речі, режисер та автор ідеї Пітер Сон, котрий раніше також зняв для Pixar «Хорошого динозавра», надихався власним досвідом. Сюжет «Стихій» виріс з його дитячих та юнацьких спогадів про те, як батьки на початку 1970-х років емігрували з Кореї в Америку, оселилися у великому мурашнику Нью-Йорку і побудували сімейний продуктовий магазинчик у Бронксі: «Ми, моя родина та багато інших родин, вирушили до вабливих берегів нової землі зі своїми мріями та надіями. І зрештою усі ми змішалися в одну величезну салатницю різних мов, культур і розкиданих по місту маленьких колоритних кварталів… З цих спогадів народився цей мультфільм».

І ще до речі, на романтичний настрій (і на розуміння, що кохання є вільним, необмеженим ані расово-етнічними упередженнями, ані віковими границями, ані гендерною традицією) перед «Стихіями» налаштовує короткометражка, що передує основній історії. У ній старий знайомий – герой піксарівської анімації 2009 року «Вперед і вгору» старий Карл Фредріксен, котрий після смерті коханої дружини, з якою мріяв про подорож у далекі краї, став депресивним і злим, проте неймовірна шалена пригода повернула йому здатність радіти та жагу до життя, – дуже нервує, незграбно як підліток, перед романтичним побаченням (першим після смерті дружини) і радиться зі своїм вірним собакою Дагом, що саме робити і як поводитися, і чи не дурість це взагалі… А пес радить понюхати жіночку під хвостом, і тоді все буде супер-пупер.

Автори «Стихій» (і українські перекладачі відповідно, або навіть так: і українські перекладачі особливо) кмітливо обігрують властивості стихій для візуальної феєрії і пов’язані зі стихіями фразеологічні вислови для дотепних, образних діалогів. Так, водний хлопчина на ім’я Плин ментально страждає через те, що «пливе за течією» замість того, аби бути керманичем свого життя. Вогняна дівчина Теплинка переживає, що батьків бізнес «піде на дно» і що авантюра, котру вони задумали разом із Плином для порятунку крамнички, «не вигорить». А ще запальне дівчисько раптово зізнається, що втратила запал, що в неї «емоційне вигорання»…

На спортивному стадіоні, де відбувається матч між хмаринками, котрі задмухують м’яча у кошик, водні вболівальники здіймають «хвилю». Солодка парочка закоханих дерев, виказуючи ніжності та любощі, «пощипують» одне одного, зриваючи плоди. Малий залицяльник Теплинки, сусідський підліток з народу земної стихії, вихваляється, що типу став дорослим і демонструє волосся, тобто пророслі квіточки під пахвами…

«Стихії» викладають соціальну етику засобами магії. Як і «Думками навиворіт», вони пропонують захопливу, фантастичну гру, де безтілесні явища чи стани мають очі, ручки, ніжки… І водночас спонукають малого глядача робити перші кроки до аналізу. Аналізу внутрішніх процесів так званої особистої «душі» (причин радості та смутку, страху і люті) і зовнішніх процесів колективної «душі» суспільства, невіддільної від зростаючої дитини, зростаючого індивідуума великої спільноти, котра має вчитися на помилках і радикально переглядати дискредитовану систему цінностей.

Анастасія Лях