Свіжатинка (Fresh)

Себастіан «Зимовий солдат» Стен окрім Marvel ще періодично і доволі успішно грає усілякого роду ексцентриків, не дивлячись на таке гарненьке личко, яким би грати казкових принців. Втім, погодьтеся, є у красі та привабливості цього актора щось відразне, божевільне і навіть маніакальне. Тож у гротескному спортивному байопіку «Я, Тоня» актор зобразив екс-чоловіка скандальної фігуристки Тоні Гардінг, який за проханням колишньої зламав ногу її суперниці. У сатиричному міні-серіалі «Пем і Томмі» втілив образ рок-барабанщика Томмі Лі, екс-чоловіка Памели Андерсон, скаженого зіркового фріка, довбаного нарциса і того ще гівнюка. А у феміністському чорнокомедійному трилері «Свіжина» Стен зіграв… соціопата-канібала.

Звісно ж, назва цього гостренького й ефектного дебюту багатообіцяючої режисерки Мімі Кейв одразу наштовхує на обов’язково химерне і, можливо, трохи карикатурне дійство. І зрозуміло, що хтось когось буде фігурально або буквально їсти. Хтось дуже голодний когось дуже смачненького. Дія починається в автівці, за кермом котрої молода симпатична дівчина (відома за кримінальним міні-серіалом «Під прапором небес» Дейзі Едгар-Джонс) дивиться на свої зуби в автомобільне дзеркало. І на думку одразу спадає експериментальний арт-горор із Скарлетт Йоганссон «Опинись у моїй шкірі», де героїня була інопланетянкою, що роз’їжджала Шотландією, спокушала і буквально їла земних чоловіків (там теж був кадр в автівці з відображенням звабливо-голодних губ у маленькому дзеркальці). Тож здається, що фільм Мімі Кейв буде або пародією, або більш жанровою і більш комедійною інтерпретацією артхаусної драми Джонатана Глейзера.

Натомість сюжет складається протилежно по-іншому. І героїня Дейзі Едгар-Джонс (яку невипадково звуть не жіночим, а чоловічим ім’ям Ноа, біблейським, бо Ноа те саме що й Ной, яке у перекладі означає «втіху» і «спокій», адже дівчина справді напрочуд спокійна і ім’ям своїм нібито заперечує патріархальний біблейський устрій про «зрадливу» і «одержиму дияволом» Єву) хоч і показує зуби, та виявляється здобиччю, а не мисливцем. Але здобиччю не найлегшою.

Тож у машині вона дзвонить подрузі і розповідає про чергове побачення із черговим хлопчем з мобільного додатку для знайомств, яке має от-от відбутися у китайській кафешці, та передчуття у Ноа недобре, бо хлопець одразу спитав, чи має вона готівку, бо картку тут не приймають. Згодом він розкаже, що блює від гострого, занурить свій дурнуватий шарф в тарілку і порадить носити плаття, а не штани, бо ж «колись жінки були такими жіночними, а зараз цей жахливий оверсайз на всіх»… Кислість чергового ідіотського побачення дівчина має намір «заїсти» чимось смачненьким і йде до супермаркету, де у відділі фруктів до неї раптово промовляє ідеальний красень, що радить скуштувати виноград, бо саме тут він фантастично схожий на цукрову вату… Стів і справді видається бездоганним: гарним, милим, розумним, вихованим і делікатним, незвично олдскульним, ніби з романтичних книжок (не має акаунтів у соцмережах і знайомиться з дівчиною в овочевому відділі магазину), до того ж ще й лікарем. І Ноа плює на обачність і їде на романтичний вікенд за місто у невідомому напрямку, де немає покриття…

Смотрите легально на MEGOGO

Цікаво, що до того, як справа доходить безпосередньо до свіжого м’яса, «свіжість» так чи інакше згадується у цих довго експозиційних оманливо милих сценах, які майже не переплутати із хорошим ромкомом. Так, просинаючись після пристрасного першого сексу, Ноа пропонує ароматну ранкову каву й тактично і ніжно натякає на несвіжість ранкового подиху. А у затишному і стильному заміському будинку пахне природою, чистим і свіжим не асфальтовим повітрям і сандаловим деревом… Дружина Альфреда Гічкока Альма, мудра й рішуча жінка, порадила чоловікові в трилері «Психо» винахідливо і сміливо вбити головну героїню на тридцятій хвилині (на цій хвилині закінчується кримінальна історія красуні-блондинки, що вкрала гроші і втекла, і починається історія серійного вбивці-маніяка). Мімі Кейв на тридцятій хвилині пускає вступні титри. Бо саме тут закінчується одне кіно і починається інше, закінчується ромком і починається інтелектуально-витончений треш про канібала та інтелігентно-елегантний аб’юз.

Образ Стіва, здається, натхнений одразу трьома персонами, як реальними, так і вигаданими. Це і, звісно ж, доктор Ганнібал Лектер, який так само лікар, так само гурман, так само вишуканий кухар і так само канібал; і стосунки Стіва і Ноа після «викриття» аж надто нагадують стосунки Лектера і Кларіс Старлінг, особливо у тій сцені із Джуліанн Мур і Ентоні Гопкінсом, де доктор пригощає агентку, яку вдягнув у вечірню сукню, делікатесними мізками персонажа Рея Ліотти. Це і Джек-Різник, який так само був майстерним хірургом і так само зваблював своїх жертв виноградом. І це, можливо, один з найяскравіших фігурантів останніх скандалів, пов’язаних з хештегом MeToo, Армі Гаммер, якого звинуватили у насильстві і… канібалізмі.

«Свіжина» (або «Свіжатинка»), яку, до речі, при бажанні можна дивитися без феміністських посилів, просто як круте і досить веселе, стильне і сатиричне жанрове дійство, інтонаційно знаходиться десь посередині між жорсткими боді-горорами Джулії Дюкорно (режисерський дебют котрої, нагадаємо, називався «Сире» і теж стосувався первісного людського потягу до людоїдства як в переносному, так і в прямому значенні) і свіжим феміноцентричним серіалом-антологією «Ревіння», присвяченим сучасним жінкам, що змушені умовно «кричати» й «волати» про себе у досі чоловічому світі (особливо відчутна рима із новелою «Жінка, яку поставили на полицю», де героїня стає трофеєм заможного чоловіка і роками буквально просто сидить на полиці, демонструючи принади у красивих платтях). Мімі Кейв бере метафору про «свіже м’ясо», яким сексистські циніки-виродки частенько називають молоденьких дівчат, і обертає ницу алегорію на чесну прямоту. І коли у реальному житті чоловіки-об’єктиватори розглядають жінок як набір окремих апетитних частин (сідниць, грудей, ступень, стегон, литок, губ…), то на екрані вони буквально замовляють ці частини як грудинку, очеревину, ошийок, вирізку… із доданими аксесуарами, аби знати, кого їдять.

Будь-яка страва, та й взагалі усе добре тоді, коли свіже. І кіно так само. Зокрема кіно про фемінізм. І якщо феміністські фільми, що останніми роками полилися як відкупорене ігристе, комусь здалися вже набридлим кліше, то Мімі Кейв безперечно вдалося додати у них свіжини… Хіба ж вечеря при свічках і романтичний танець між потенційною тушкою і їдоком – це не по-свіжому?

Анастасія Лях