Мабуть, після Сергія Параджанова в українському кінематографі не було більше настільки ж поетичного режисера. І невідомо, чи буде. Його культова екранізація містичної повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків» навіть тепер, більше аніж через півстоліття, без жодних спецефектів у сучасному розумінні, огортає глядача настільки потужною магією (магією кіно, магією Карпат, магією фатуму, магією незбагненних надприродних сил), що здається, ніби пірнаєш у холодну прозору гірську річку, і вона несе тебе, несе, несе… стрімкими потоками, крутими порогами, бурхливими водоспадами у таємничі світи задзеркального, позамежного, фантазійного і водночас такого близького і рідного краю.
Історія трагічного кохання Івана та Марічки у виконанні Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової – це історія шекспірівських Ромео і Джульєтти, але на тлі виразного гуцульського колориту та суворо-мальовничих верховинських краєвидів (до речі, в епізодах і масовці Параджанов зняв автентичних мешканців Верховини). Хоча ні, не так, не «на тлі». Бо ж Карпати тут зовсім не фон, а головна дійова особа, котра розповідає глядачеві свої легенди, свої сни, свої марення, свої душі та голоси примарних блідих пращурів, блукаючих на полонинах поміж височенних струнких смерек,… на тлі приреченого нещасливого, але красивого кохання.
У фільмі дуже мало діалогів. Діалоги для Параджанова, як і буквальний сюжет, – це проза. Тоді як відчуття – то без кінця і краю ледь вловима поезія. Історія починається взимку, а закінчується весною. Починається смертю і смертю ж завершується. Чи не єдиний так званий «спецефект», який використовує Параджанов, – червоний негатив кіноплівки, котрим режисер позначає кожну погибель чи чергове її знамення. Втім, і білий колір так само уособлює порожнечу кінця. Тобто умовного «кінця», після якого тіло стає «тінню забутих предків», летючим понад гірським туманом духом. Тому білий сніг на верховинських рівнинах виглядає наче білий папір, по якому пишеться білий вірш про таїнство кохання, котрого не мало бути, і таїнство загибелі.
Смотрите легально на MEGOGO
Голосом Карпат, звісно ж, виступає трембіта. І хоча тут також звучать сопілка, цимбали, дримба, дуда (гуцульська версія шотландської волинки, інструмент-плакальниця)…, та все ж саме пронизливий голос трембіти, що простягається далеко-далеко, ніби стелиться по полонинах поряд з густою імлою, розповідає цю певною мірою моторошну історію. Саме так, стрічку Параджанова цілком можна назвати романтичним горором або романтичним фольк-горором (а отже, першопрохідцем піджанру, бо ж британська «Плетена людина» з’явилася майже на десять років пізніше), де є ворожіння (коли гола Палагна надворі чаклує, аби вищі сили послали їй дитину), мольфар, стара відьма, лісові духи… Двічі постановник знімає Іванове обличчя, що нахилилось понад річкою, з-під води, через тремтяче «скло» неспокійного Черемоша, ніби герой справді зазирає у задзеркалля, у потойбічний простір мавок, русалок, загублених душ…
Камера Параджанова – ручна суб’єктивна. Його найменше цікавлять середні об’єктивні плани, тож у кадрі переважно чергуються крупні інтроспективні, інтимно-упереджені, та дальні загадкові, коли чіткість зображення грайливо тікає, вислизає, щезає у димці чи присмерку, за буками й ялицями, і лише чутно віддалені голоси сторонніх безіменних персонажів, котрі, як то заведено, судачать на селі. І більше за діалоги режисера хвилюють скелі, кільця на зрізах дерев (символ років, плину життя, чогось віковічного і циклічного), застигла бурштинова смола на соснах…
Краса бачення Сергія Параджанова сувора й небезпечна, темна і загрозлива, як і те, що прийнято називати «містикою». Його панорами кружляють бистрим хороводом, аби запаморочити глядача. Його ракурс шалено ковзає по крутих, обривистих схилах, аби викликати фантомний страх висоти. Його серпанкове небо і цупкі крони дерев майже не пропускають сонячні промені. А урвисті гори та скелі навіть мовчки обіцяють стрімке падіння униз, супроводжуване дуже коротким диким скриком… Та водночас параджанове бачення – це тотальна, абсолютна свобода. Як у тій сцені, де Іван і Марічка ще малими дітьми бігають зовсім голими в лісі поміж смерек. Знов-таки план або вислизаючий дальній, або максимально близький, вхоплюючий саму динаміку, а не тіла. І так, в цьому є певна «еротика». Та не у сенсі дитячої оголеності, а у значенні винятково вільного дихання поза межами норм і правил і винятково вільного руху.
І звісно, з цією свободою разюче контрастує сцена весілля Івана та Палагни, де кожна деталь вказує на неволю, обмеження, тісноту, задуху… І нагромадження одягу, і нагромадження важкого намиста на шиї нареченої, і зав’язані очі, і, ну звичайно, обрядове символічне ярмо навколо «закоханих». Далі Параджанов показує, як першої шлюбної ночі Іван зриває з шиї Палагни червоне намисто і затискає у долоні жменю коралових намистин, котрі римуються з раннім кадром, на якому Іван так само затискає у долоні жменю стиглих червоних суниць, котрі дає скуштувати коханій Марічці. Ряджене штучне кохання проти живого, природного.
Римуються й інші епізоди. Зокрема сцена омивання Івана. Спершу баби омивають його перед весіллям, а вдруге – перед похованням. Проте ці точки одного кола певно що варто сприймати не так, як здається на перший погляд, тобто не як життя та смерть, а як смерть та життя. Адже весілля з нелюбою перетворило героя на привида, тоді як смерть, можливо, повернула його до життя. Нехай до іншого, до потойбічного, але, мабуть, щасливого: вільного, серед блукаючих лісових духів, поряд з Марічкою…
Роль Івана Палійчука стала знаковою, культовою і для Івана Миколайчука (поряд з більш пізніми образами у фільмах «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон XX», та все ж головнішою). Маючи на руках мінімальний словесний інструментарій, актор в асонансі з «чарами» Параджанова грає «магією» обличчя і навіть його кольором, демонструючи метаморфозу від світлої наївної закоханості до сірої землистої апатії і зрештою до майже чорної демонічної одержимості. Одержимості не тим бісом, що зазвичай у типових горорах оселяється у тілі, а тією марою, що є персоніфікацією розбитих об гострі скелі незбутніх мрій.
Анастасія Лях
Тіні забутих предків
1964 рік, Україна
Режисер: Сергій Параджанов
Сценарій: Іван Чендей, Сергій Параджанов, Михайло Коцюбинський
У ролях: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Микола Гринько, Леонід Єнгібаров, Ніна Алісова, Олександр Гай, Неоніла Гнеповська, Олександр Райданов
Оператор: Юрій Іллєнко
Композитор: Мирослав Скорик
Тривалість: 98 хвилини/ 01:38
