Траєкторія падіння (Анатомія падіння, Anatomie d’une chute)

Фільм-володар каннської «Золотої пальмової гілки» 2023 (а також нагороди «Пальмовий пес», і пес там справді грає фантастично) – це робота французької режисерки Жустін Тріє, де головну роль виконала німецька акторка Сандра Гюллер, відома перш за все головною роллю у трагікомедії про батьків і дітей «Тоні Ердманн». Також важливо відмітити, що цьогоріч Гюллер виявилася головною зіркою одразу двох картин, котрі викликали найбільший фурор на Каннському фестивалі і забрали дві найважливіші нагороди: «Траєкторія падіння» лишила вдома, у Франції, «Золоту гілку», а «Зона інтересів» британського режисера Джонатана Глейзера про буденне життя німецької родини біля концтабору Аушвіц здобула Гран-прі.

«Траєкторія падіння» – це одночасно детективна драма, судова (юридична) драма, трилер-драма, сімейна драма та екзистенційна драма. І драма-метафора. А самі автори позиціонують її як «процедурний трилер Гічкока». І саспенс, напруження тут справді колосальні, причому від першої до останньої хвилини впродовж двох з половиною годин. Вигаданий сюжет дуже чітко римується із заснованим на реальних подіях та на випущеній роками раніше серійній документалці американським міні-серіалом «Сходи», де Колін Ферт зіграв чоловіка, котрий звинувачується у вбивстві дружини (Тоні Коллетт), котра при вкрай незрозумілих, загадкових обставинах впала зі сходів у власному будинку і вже під сходами стекла кров’ю від травми голови. Цілком можливо, що саме та історія і надихнула Жустін Тріє на створення блискучої, глибоко психологічної і певною мірою моторошної «Траєкторії падіння». Моторошної не через буквальні жахіття, надумані та кінематографічні, а якраз навпаки, через звичайнісіньку буденність карколомного падіння спершу начебто цілком щасливого і навіть бездоганного життя.

На вступних титрах бачимо реальні фотографії акторів Сандри Гюллер і Семюела Тейса від самого їхнього дитинства і поступово до дорослішання та зрілості, змонтовані таким чином, аби двоє виглядали спершу знайомими, потім парою і зрештою подружжям. На цих дуже важливих і символічних титрах режисерка демонструє реальний (чи максимально наближений до реальності) фотоальбом життя, котрий у тому чи іншому обсязі є в кожної людини. До речі, персонажів навіть звуть так само, як виконавців ролей: Сандра і Семюел.

А потім відкривається тихий засніжений пейзаж, практично ідилічний. Гірські масиви французьких Альп поблизу Гренобля, але віддалені від гучного міста на необхідну для гармонії і спокою дистанцію. Симпатичний одинокий дерев’яний будинок посеред високогір’я. На дивані сидить розслаблена жінка з келихом вина. Це визнана критиками і популярна серед читачів письменниця, котра дає інтерв’ю зацікавленій молодій студентці. Вірніше намагається дати. Ну, по-перше, дивне інтерв’ю відбувається з точністю до навпаки: письменниця задає питання інтерв’юерці і явно цікавиться особистістю дівчини. По-друге, згори (з горища чи верхнього поверху) починає дуже-дуже голосно грати музика (інструментальна версія пісні 50 Cent «P.I.M.P.», яка в оригіналі зі словами є доволі принизливим звертанням до жінки, котру репер називає виключно «bitch», тобто «сучкою» або «шалавою», а себе – «сутенером», тобто тим, хто «сучкою» володіє і повністю домінує).

Смотрите легально на MEGOGO

Коли гучність зростає і пісня починає грати на повторі по колу, Сандра розуміє, що змушена перенести інтерв’ю. Дещо розгублена студентка, котрій явно було не по собі через наелектризоване відчуття напруги в будинку, їде геть. Письменниця підіймається нагору. Музика не стихає, але чоловіка, котрий очевидно зірвав інтерв’ю навмисно і десь там, судячи з усього, кипить до дружини люттю чи навіть, що іще гірше, ненавистю (а може й ні; може, просто меломан і обожнює цю композицію, і наразі щиро перепрошує за неадекватну і неввічливу поведінку), ми так і не бачимо. Сліпий син-підліток подружжя виходить з дому на прогулянку з собакою-поводирем. Білосніжний сніг сяє на сонці і сліпить очі. Навіть ті очі, котрі нічого не бачать. Музика продовжує грати. Пес лає. Хлопчик повертається додому і натикається на нерухоме тіло батька, що закривавлене лежить під будинком.

Жустін Тріє робить так, аби глядач відчув себе присутнім на судовому процесі. Відчув себе безпосереднім свідком не лише буквального судового розгляду справи про вбивство чи суїцид, а й свідком фігурального засідання-«зондування» шлюбу і людського життя загалом, сенсу, котрий, на жаль, дуже часто втрачається і у першому, і у другому. У «Сходах» чоловікові померлої дружини приписували мотив через те, що подружжя могло сперечатися і сваритися, адже дружина була єдиною годувальницею у сім’ї, дуже багато працювала і постійно втомлювалася, тож напевно відчувала образу, роздратування, претензії до чоловіка, а останній у відповідь начебто цілком міг штовхнути кохану (чи некохану) зі сходів. Міг би. Та й слідчі завжди (принаймні у кіно) люблять повторювати, що у 99% випадків найпростіше пояснення, що лежить на самій поверхні, і є правильним. Проте Тріє запитує і в себе, і в публіки: чи не безвідповідальні ми у такому грубому спрощенні надзвичайно складної і звивистої анатомії людських почуттів і взаємовідносин?

Фізика точно визначає траєкторію руху падаючого тіла. Балістика точно визначає траєкторію польоту кулі по розташуванню бризків крові, вм’ятинах на поверхні, в яку куля влучила. Та чи можна так само точно і безпомилково визначити траєкторію людських стосунків, емоцій і вчинків, котрі за тими емоціями слідують? Чи можна визначити траєкторію думок у чужій голові? (чи праві психотерапевти, коли з упевненістю описують емоційний стан пацієнта; або близькі, котрі говорять про найближчого родича: щасливим він був чи нещасливим, задоволеним чи у депресії?). Прокурор стверджує: чоловік зумисно слухав мізогінну пісню – отже ненавидів дружину; дружина описала у своїй книзі героїню, котра бажає позбавити свого чоловіка життя, – отже вбила по-справжньому. «Я розумію, як усе це звучить. Але насправді було зовсім не так», – звертається не стільки до присяжних, скільки до власного сина обвинувачена Сандра. Проте хлопчик сумнівається. Так само, як і глядачі.

Знов-таки надзвичайно цікаво, важливо і символічно, що авторка робить сина героїв, єдиного свідка загадкового інциденту, сліпим. Хлопчина, котрий зовсім нічого не бачить, лишень відчуває яскраве світло, ходить по будинку і гуляє навколо будинку навпомацки. Аби син орієнтувався, де саме знаходиться, батько понаклеював у домі і навколо дому позначки: руберойдні стрічки різної текстури… Адже всі ми так само абсолютно сліпі щодо того, що насправді відбувається у головах найближчих і найдорожчих нам людей: батьків, дітей, дружин, чоловіків… І усе, що можемо, – це ходити навпомацки, знову і знову наштовхуючись на шорсткий рельєф прихованих чужих почуттів.

Преса, телевізійники, ведучі шоу-програм – всі обговорюють гучну справу над відомою письменницею, котра начебто під час пристрасної сварки чимось вдарила по голові і скинула з горища свого невдаху-чоловіка, котрий працював звичайним викладачем і безуспішно намагався теж писати романи, та, звісно ж, заздрив успіху дружини і зневажав за неудачі себе. «Цинічна письменниця, котра вбила чоловіка, звучить набагато цікавіше за викладача у депресії, що скоїв самогубство», – коментує якийсь шоумен на ТБ. І наприкінці розумна режисерка підловлює на цьому егоїстичному інтересі до «хліба і видовищ» і свою начебто інтелектуальну, богемну, мистецьку, немасову аудиторію: змушує заціпеніло чекати на фінальний твіст, коли у кадрі з’явиться (чи не з’явиться) зникле закривавлене знаряддя вбивства…

Анастасія Лях