Для більшості глядачів (і навіть відданих шанувальників творчості Мартіна Скорсезе) його нова довгоочікувана робота «Вбивці квіткової повні» стане великим розчаруванням. Бо це детектив без детективу. І трилер хоч і з напругою, та без інтриги і твістів. Ще й триває ця виснажлива прямолінійна епопея, ця епічна неінтрига, цей повільний скрупульозний антидетектив аж три з половиною години (хоча абсолютно ясно, що маестро відмовляється від загадок і поворотів свідомо і навмисно, аби зосередити увагу на іншому: на характерах і на, так би мовити, чорній поетизації кривавої американської історії). І для більшості глядачів (і навіть відданих шанувальників творчості Мартіна Скорсезе) не стане рятівною шлюпкою той факт, що тут уперше двоє головних акторів режисера, дві його музи, Роберт Де Ніро і Леонардо ДіКапріо грають разом (вперше у Скорсезе, а загалом утретє після родинної драми 1993 року «Життя цього хлопця», де актори грали деспотичного вітчима і пригнобленого пасинка, і знову-таки родинної драми 1996-го «Кімната Марвіна»). І так само для більшості не стане вагомими виправданням і компенсацією та дивовижна краса, з якою усе це пропущено крізь магію кінокамери.
«Можеш звати мене дядечком. Або як раніше, просто Королем», – так каже персонаж Де Ніро, власник-фермер-багатій великого ранчо в Оклахомі Вільям Гейл своєму племінникові Ернесту у виконанні ДіКапріо, коли той, контужений і з гнилими зубами (питання сінефілам, до речі: чи бувають у кіно персонажі з поганими зубами позитивними, чи гниль у ротовій порожнині – гарантована ознака ницості героя?) повертається додому з Першої світової війни і намагається пристосуватися до цивільного життя. І ключові слова у цій репліці – «як раніше». «Ти бачив смерть на війні, синку? – Так, сер, бачив. Я бачив смерть». І далі у цій оклахомській глушині, далекій від будь-якого фронту, тягнеться довжелезний ланцюг жахливих смертей.
«Як раніше». А як же було раніше? Сюжет «Убивць квіткової повні» засновано на реальних подіях і на нон-фікшн романі американського журналіста Девіда Ґренна. Йдеться про 1920-ті роки. Варварська епоха Дикого Заходу майже лишилась позаду. У новоспечені новосполучені Штати нібито прийшла цивілізація. Білі колоністи остаточно перемогли індіанців і повністю відтіснили корінне населення захопленого континенту у резервації, на найгірші порожні землі. Одна з таких найгірших земель дісталася племені осейджів (одному з тих аборигенських народів, котрі найменше асимілювалися, розчинилися у білій культурі). Тобто панування білих в Америці цілковито укорінилося. З’явилися фантастично заможні землевласники, підприємці, промисловці, видобувники, магнати…
Аж раптом з-під поганої порожньої землі осейджів ринула нафта. Чорне золото колосальних запасів. І білі нафтовидобувники почали нескінченно платити індіанцям величезні гроші. І осейджі перетворилися на найбагатший народ на планеті, кожний член племені став мільйонером. Тож світ перекинувся догори дриґом: індіанці почали купувати будинки, автомобілі (перші розкішні «б’юїки», що замінили кінні повозки), елегантний одяг, помпезні коштовності, найліпший віскі…, а білі почали їм служити, вклонятися, бути їхніми офіціантами, прибиральниками, кухарями, шоферами…, ходити навколо струнко і відчиняти індіанцям двері…, і злісно їх за то ненавидіти. І фермер Вільям Гейл (і за сумісництвом помічник шерифа та, по суті, одноосібний законник містечка) почав дуже хотіти, аби стало усе «як раніше», аби гроші текли до нього і більше не доводилося б кланятися «червоним ковдрам». Аби він знову був тут Королем.
Смотрите легально на MEGOGO
На одному з перших кадрів на індіанців, котрі перед тим молилися своїм богам і промовляли шаманські звернення, обрушується благодатний чорний фонтан (відповідь-дарунок прихильних духів). У слоу мо на екрані плете візерунки ритуальний танок радощів і вдячності небесам. Тіла танцюючих з голови до ніг заливає смолиста рідина, дорогоцінна нафта, схожа на почорнілу запечену кров… Цей облитий чорною жижею танок, котрий потягне за собою довгу косу кривавих злочинів, – звісно ж, метафора усієї індіанської крові, пролитої на американській землі.
Твіст у фільмі таки є. Але оцінять його лише ті глядачі, які перед переглядом стрічки дивилися трейлер. Адже у трейлері герой ДіКапріо показаний романтичним, незграбним, але нібито щиро закоханим в індіанку, з якою вони начебто разом змушені протистояти лихій змові, що як той стерв’ятник кружляє навколо племені в очікуванні, коли вже сконає останній осейдж. Насправді ж Ернест, небіж Вільяма Гейла, – дурень, ледащо, п’яниця, гравець, боягуз і нікчема; підла, жадібна, мерзенна маленька людина. Так, він повністю перебуває під контролем і впливом авторитетного дядечки і страшиться йти тому наперекір. Проте і без дядечки цей пройдисвіт, охочий до халяви і злодійства, та не маючий в голові достатньої клепки для спритності, абсолютно позбавлений жодного натяку на шляхетність, на хоч які-небудь чесноти. І навіть тоді, коли нечастими миттєвостями на його недоумкуватому обличчі проблискує крихітний відсвіт совісті, болю й жалю, він все одно неспроможний піднятися ані на крок, аби наблизитись до висоти благородства й достоїнства своєї дружини, індіанки Моллі; все одно приречений впасти ще нижче, на самісіньке бездуховне дно.
Америка нібито еволюціонує. Місцеві шерифи більше не пишуть закон і не тримають його у своїх руках. Адже у Вашингтоні Гувер засновує ФБР. Бідолашний Вільям Гейл втрачає не тільки гроші, а й владу. Так звана Нова ера повністю витісняє залишки дикого Фронтиру. У великих містах вже процвітає фондовий ринок; гравці, що звуться «биками», грають на підвищення курсів акцій. Відбувається стрімкий приріст населення. Економіка летить вгору…, аби за кілька років рухнути в самий низ і спричинити довгу Велику депресію.
Саме цим передчуттям великого падіння просякнуті «Вбивці квіткової повні», схожі на параноїдальне чаювання у вітальні, за вікном котрої палає світ…
І гра, і персонаж Роберта Де Ніро стандартні і не надто цікаві: він нашіптує племінникові своє бачення «світлого» американського майбутнього без індіанців, хоча й називає осейджів «прекрасними людьми», і втокмачує у голову дурня покроковий шлях успадкування багатства. Нудний диявол у світлому костюмі. ДіКапріо, як завжди, дуже старається і, мабуть, отримає оскарівську номінацію, проте… старається трохи занадто. Тож обох великих голлівудських зірок переграла виконавиця ролі Моллі маловідома Лілі Гладстон, уродженка монтанської резервації (у вузьких артхаусних колах знана співпрацею з незалежною режисеркою-мінімалісткою Келлі Райхардт, в якої знялась у стрічках «Декілька жінок» і «Перша корова»). Так само як гідність і чесність Моллі височать над жадобою стерв’ятників, як кохання її височить над корисливістю Ернеста, так і тиха, спокійна, упевнена велич акторки височить над випинаннями знаменитих колег.
Скорсезе вважає, що знімає кіно для настільки сінефільської публіки, що не потребує сюжетних хитрощів (хоча колись режисер не погребував «Островом проклятих»). Для публіки, здатної три з половиною години дивитися на вогонь… за вікном вітальні. Та здається, цього разу майстер дещо прорахувався.
Анастасія Лях
Вбивці квіткової повні (Killers of the Flower Moon)
2023 рік, США
Продюсери: Мартін Скорсезе, Леонардо ДіКапріо, Бредлі Томас, Ден Фрідкін, Джон Етвуд, Денієл Лупі, Адам Сомнер, Рік Йорн
Режисер: Мартін Скорсезе
Сценарій: Мартін Скорсезе, Ерік Рот, Девід Ґренн
У ролях: Леонардо ДіКапріо, Лілі Гладстон, Роберт Де Ніро, Джессі Племонс, Брендан Фрейзер, Джон Літгоу, Стерджілл Сімпсон, Скотт Шеперд, Кара Джейд Майєрс, Танту Кардінал
Оператор: Родріґо Прієто
Композитор: Роббі Робертсон
Тривалість: 206 хвилин/ 03:26
