Все скрізь і одразу (Everything Everywhere All at Once)

Надчудернацький проєкт від продюсерів братів Руссо (творців двох останніх частин «Месників»), який дійсно показує абсолютно все, абсолютно скрізь і неодмінно одразу. Ніби драмедія з Аквафіною «Прощання» зустрілася із фантастичним супергеройським екшном. І це також історія про мультивсесвіт. Тільки іще божевільніша, ще зухваліша, ще забіякуватіша, ще йоржистіша, ще абсурдніша, ще крутіша… А зняли її Ден Кван і Деніел Шайнерт, найнетривіальніший і найабсурдистський режисерський тандем сучасності («Людина — швейцарський ніж»), який віртуозно ховає за екстремальними чорними комедіями і найбезглуздішими образами (типу трупака, що випускає гази і мчить по хвилях наче водний скутер) дуже проникливі і дуже глибокі екзистенційні драми.

Головна героїня Евелін (неймовірна Мішель Єо, нестаріюча і завжди відкрита до найсміливіших експериментів) – американська китаянка, що поїхала з Китаю до Америки ще замолоду разом з новоспеченим чоловіком всупереч волі суворого консервативного батька. Тепер в Америці вона щодня задихається у дріб’язкових побутових проблемах і замислюється, як і всі ми, чи могло її життя скластися якось інакше. Разом з чоловіком і дорослою донькою Евелін мешкає у крихітній заваленій усіляким мотлохом конурі на другому поверсі старезного місцями потрощеного будинку, а на першому тримає пральню, та маленький бізнес йде не найкращим чином. І якщо усі її дні – ланцюг чи то цикл безкінечних турбот, то сьогоднішній день – особлива навала усіх можливих квестій і нещасть.

У гості з Китаю приїхав її тепер уже немічний батько, стосунки з яким до сих пір дуже складні і натягнуті, і вона одержима бажанням продемонструвати упертюху, наскільки щасливо живе в Америці, наскільки у неї усе ідеально, хоча це далеко не так. На вечір вона готує для батька вечірку з приводу святкування китайського Нового року, але перед цим треба зробити дуже неприємний візит до грізної й уїдливої податкової інспекторки (так само неймовірна Джеймі Лі Кертіс у виразному бюрократичному образі тітоньки-держслужбовця у великих жахних бусах, що хрумкає за робочим столом хрустке печиво і змітає рукою у червоному манікюрі крихти з пишних грудей), бо щось там не збігається у пральній бухгалтерії. Її дочка-лесбійка (Стефані Хсу, відома за серіалом «Дивовижна місис Мейзел»), яка на думку матері виросла надто американською, має намір представити дідусеві свою дівчину (яка мало того що дівчина, а не хлопець, та ще й не азіатка), і це страшно жахає Евелін. А чоловік-тюхтій носиться з паперами про розлучення та все не відважується дати їх дружині, яка й не здогадується про його наміри розійтися, на підпис.

– Якось покупка караоке-системи не дуже вписується у характер пральної справи і «виробничі витрати»…
– Вибачте мою дружину, пані інспекторко, вона часом плутає роботу і хобі, а хобі в неї багато… ну, знаєте, усього потроху… трохи співає, трохи грає, трохи танцює…

Смотрите легально на MEGOGO

Тож день справжнісінько божевільний. Аж тут на додачу до всього Евелін дізнається, що існує не всесвіт, а мультивсесвіт, де у паралельних реальностях живе нескінченна купа різноманітніших версій її «я», життя котрих в залежності від кожного щосекундного вибору склалося так чи інакше, чи радикально по-іншому… Що цей мультивсесвіт має форму бублика чи то пончика, чи то бейгла, чи то доната, чи то тороїда, чи то баранки… (і це, як відомо, не автори фільму придумали, а колись заявили вчені) із чорною дірою всередині, в якій назавжди може щезнути все, що існує… Що десь в одному з альтернативних всесвітів вона – майстриня кунг-фу, кінозірка; а в іншому знана співачка, а десь – віртуозний шеф-кухар… Що десь її чоловік не вахлай і шлапак, а крутезний альфа. І що її скривджена й розлючена донька в усіх можливих мультисвітових варіантах перетворилася на тотальне всемогутнє лихо (що схоже на пекельно-мармеладну дівчину аніме), яке прагне усе і усіх знищити.

Якщо у сиквелі «Доктора Стренджа» у найбожевільніших світах герої були мультяшками і фарбою, то тут усе значно скаженіше і навіженіше. Наприклад, є світ, у якому персонажі є піньятами. Є світ, де люди мають сосиски замість пальців. А є світ, де герої є… каменюками. Так, звичайним камінням у світі, де не зародилося життя. Тож цей мультивсесвіт-бублик – це ніби донат з усіма можливими начинками (і з шоколадом, і з джемом, і з ванільним кремом, і з карамеллю, і зі згущеним молоком, і з ягодами…), який одразу усім, чим тільки можна, прикрасили (і помадкою, і цукровою посипкою, і горіхами, і крихтами печива, і кокосовою стружкою, і топінгом…).

Що придумали в Marvel, аби подорожувати між паралельними світами? Дівчинку на ім’я Америка, яка володіє суперздатністю переміщуватись і переміщувати інших між різними реальностями. Що придумали божевільні Кван і Шайнерт? Тригер у вигляді якогось найдурнішого, найнесподіванішого вчинку, завдяки котрому можна «стерти межу» між світами і запозичити вміння і навички одного зі своїх альтернативних «я». Наприклад, з’їсти гігієнічну помаду, зізнатися у коханні до того, кого терпіти не можеш; обмочитися, злизати соплю… І чим тупіше вчинок, тим краще засвоюються здібності. Звучить як феєрична нісенітниця, проте насправді це зовсім не безглуздо. Адже у психології непритаманний вчинок – це вихід із зони комфорту, а вихід із зони комфорту – це можливість набагато розширити внутрішній всесвіт.

У фільмі величезна кількість генітальних і анальних алюзій (окрім класичних відсилок до безлічі відомих стрічок і мультиків: «Матриця», «Убити Білла», «Любовний настрій», «Рататуй», усі фільми з Джекі Чаном…). Так, на робочому столі податкової інспекторки стоять у ряд нагороди за службу, що мають форму анального корку («Бачите їх? Такими нагороджують лише тих, хто перебачив чимало гівна»)…, і один з тригерів передбачає несподіваний стрибок дупою на «нагороду»… В іншій сцені донька героїні, лесбійка, використовує довжелезні фалоімітатори як зброю на зразок мачете чи меча, лишень вони зажурливо звисають, ніби той «меч» розплавився… У світі, де у людей замість пальців сосиски, ці фалічні м’ясні вироби героїні Єо і Кертіс пхають одна одній до рота з гірчицею, що імітує статевий акт. А в іншому епізоді антагоністка (що у нормальному земному житті намагалася довести своє право не тільки кохати дівчину, а й відкрито про це говорити) демонструє героїні одкровення про бублик і чорну діру через… щілину в долонях (ну, знаєте, у дитинстві усі ми таке робили: складали і розкривали долоні таким чином, що це нагадувало вагіну)… І все це не просто так званий скатологічний і коїтальний гумор. Це напрочуд яскраві випади і метафори. І в бік китайського комунізму. І в бік одвічної війни гендерів. І також це хоч і не надто революційна, проте особливо виразна заява про те, що сьогодні щодо кохання і сексу немає і бути не може ніяких табу, неприйнять і цензури. Сьогодні можна все, скрізь і одразу. Якщо, звісно ж, партнер не проти…

З одного боку, за фантастичною чорною комедією Кван і Шайнерт ховають сімейну драму доньок-матерів. Бо, мабуть, немає у світі людей рідніших за доньку і мати. І водночас саме між матерями й дочками існує найзапекліша ненависть і неспроможність порозумітися. Нескінченна кількість взаємних претензій й образ, звинувачень і неспроможностей надати одна одній свободу рішень і виборів. Тверде й уперте, як в каменюки, небажання порозумітися і поступитися. Тож безперечно невипадково ця дика супергеройська битва розгортається саме між дочкою і матір’ю.

А з іншого боку, за фантастичною чорною комедією ховається драма глибокої екзистенційної кризи, коли сенс існування стрімко летить і щезає у чорній дірі. Це криза і доросла (зріла), і підліткова чи то юнацька. І жіноча, і чоловіча. Це криза, що рано чи пізно накриває усіх і усюди. І мабуть, найгарніше і найприємніше те, що, якщо вірити авторам, ми, найзвичайнісінькі люди; ті, що ніби усе життя живуть без якогось особливого таланту чи дару; ті, які уміють «усього потроху» і нічого не вміють як слід; ті, що в моменти нещадного самобичування називають себе повним нулем чи нулем без палички… – саме ми, можливо, і є найбільш особливі… найбільш незвичайні і виняткові у цілому мультивсесвіті.

Анастасія Лях