Всередині (Inside)

Віллем Дефо грає грабіжника, що проникає у люксовий нью-йоркський пентхаус із системою «розумний дім», аби викрасти художні полотна вартістю у кілька мільйонів доларів, у той час як власник будинку перебуває за кордоном у відрядженні. Проте система ламається, двері зачиняються, а напарник-хакер, що допомагав з-назовні, вмиває руки, і горе-крадій стає полоненим елітних апартаментів… Але моноісторія (окрім персонажа Дефо діючих фігурантів тут немає), що на початку здається авантюрним трилером, дуже швидко переміщується у вимір трилера психологічного і зрештою виявляється сумною, песимістичною і навіть трагічною екзистенційною драмою про відсутність сенсу буття.

(Обережно! Наприкінці рецензії можливий спойлер).

У пролозі і епілозі звучить одна й та сама репліка. Герой згадує, як у дитинстві шкільний учитель запитав: «Які три речі ви б врятували, якби у будинку почалася пожежа?». І тоді як решта дітей відповіли про батьків, братів і сестер, герой відповів, що врятував би блокнот, кота та альбом ACDC. А далі продовжує згадувати: «Невдовзі кіт помер, а альбом ACDC я дав послухати товаришеві і більше ніколи його не бачив. Та блокнот залишився… Коти, як і усе живе, помирають. Музика рано чи пізно стихає. Лише мистецтво є вічним».

Спершу замкнення невдахи-злодія видається легким і подекуди майже комічним. Оскільки комп’ютерна система будинку дала збій, аніщо у фешенебельній квартирі не працює. Кондиціонер вимкнувся, і градуси невпинно ростуть, адже житло розташоване на даху хмарочоса. Спека і спрага мучать, а в кранах знов-таки через збій немає води. Лише у басейні, але дуже хлорована, і в акваріумі з декоративними рибками. Та у холодильнику, що при кожному відчиненні дверцят нав’язливо вмикає пісню «Macarena» і нагадує, що слід поповнити запас продуктів, крадій знаходить чорну ікру, котру густо мастить на пліснявілі хлібці, і горілку.

Та поступово «райське життя» замкненого у золотій клітці птаха (котрий, мабуть, гадав, що мільйони дарують заповітну свободу) перетворюється на пекло (паралельно метафорично нам показують голуба, котрий травмувався об віконне скло і так само сидить на даху не в змозі злетіти). Води немає, їжі немає, через перебої температура із сорока градусів падає до шести, і після того, як герой здихав від духоти в самому лише спідньому, тепер має кутатися у ковдру. З одного боку, ми спостерігаємо камерну мініатюру «втечі із Шоушенка», тільки не вниз, а нагору: підручними засобами полонений грабіжник потроху шкребе стелю, аби вийти на дах, та висота надзвичайно висока, тож аби дістатися верха, доводиться скласти хистку барикаду з меблів і по ній дертись угору. З іншого – глядач починає розуміти, що перед ним зовсім не буквальний трилер про намагання вийти із бокса, вибратися із куба, а радше алегорія-притча.

Смотрите легально на MEGOGO

У квартирах-коробках ми живемо, в автівках-коробках їздимо на роботу в коробки-офіси. У тілі-коробці усе життя замкнена наша душа, і зрештою, коли помираємо, тіло-коробку кладуть у коробку-труну… Здається, автори стрічки «Всередині» (сценарист Бен Гопкінс і режисер Василіс Кацупіс) розповіли історію саме про це. Причому у коробках живуть і помирають однаково як бідні, так і багаті, як улюбленці долі, так і невдахи. Шедеври живопису починають коштувати космічних грошей лише після смерті художників, котрі найчастіше помирають у злиднях і божевіллі (найцікавіше, що раніше Віллем Дефо приголомшливо-щемливо зіграв Вінсента Ван Гога у психологічній біографічній драмі «Ван Гог. На порозі вічності»…, і тут актор, мабуть, вражає не менше).

Душа, якщо вона є, лише після смерті звільняється від коробки. А до того знаходить ілюзію звільнення у мистецтві, у творчості. Але так, саме ілюзію, а не реальну свободу. Бо і мистецтво – також тюрма, клітка полонених бажань і фантазій… Крадій Немо (з латинської nemo перекладається як «ніхто» або «нікого», «немає людини», тобто порожнеча на місці людини або ж людина як порожнеча) уособлює «гниття людини у коробці» (бо саме так, «гниттям у коробці» автори називають людське життя) в антуражі накопичених арт-об’єктів, котрі імітують фантомну свободу посеред реальної несвободи. Його інцидент – персоніфікація людського падіння і розпаду (бо ж кожний наступний день від народження – це шлях повільного і неминучого гниття, а кожна самооманлива думка про можливу свободу – це шлях повільного падіння всередині коробки), персоніфікація життя як процесу вивільнення куп гівна, та й годі (зрештою, стає зрозумілим, що ніякого конкретного господаря у будинка немає, і немає ніякого відрядження, бо ж апельсини лежать на столі гнилі вже давним-давно, і якщо Немо – людина, то господар – це Бог).

Падіння доходить до злизування залишків собачих консервів і до гори буквального гівна у ванні. За вікном личинки дожирають голуба. Рух нагору, на дах, до неба (адже ніщо інше як небо уособлює вічні мрії людини про політ і свободу, і саме небо – умовне місце перебування Всевишнього, і саме тому людині туди зась) виявляється рухом в нікуди (так само, як на арт-фотографії, що висить серед інших картин у пентхаусі, на якій зображено трап літака, що по саму зав’язку набитий людьми, та літака немає, і драбина веде начебто в небо, але насправді просто в нікуди).

Хоч людина фізично і не здатна вийти з коробки, та героєві вдається спаплюжити і зруйнувати цю в’язницю зсередини. І барикади, і звалище брудного посуду, і розтрощені предмети інтер’єру, і його сеча та гівно… – усе арт-інсталяція, плювок у нездоланність тісного футляра, протестний випад у непоборність стін… Мистецтво, що єдине створює ілюзію свободи та ілюзію хоч якого-небудь сенсу.

Анастасія Лях