Світло над смертю, гумор посеред могил
Рецензія на кіно про життя “Я працюю на цвинтарі”
Опис. Його звати Саша (Віталій Салій). Цинічний та депресивний, чоловіка дратує усе та усі навколо, включаючи себе самого. Працює він на цвинтарі, в конторі пам’ятників. Сашу постійно оточують незнайомі люди, що замовляють ці пам’ятники для померлих близьких. Найбільше докучає йому Олена (польська актриса Вікторія Городецькая), яка ніяк не може визначитись з надгробною плитою для своєї померлої дитини. Ну а від колишньої дружини у Саші є донька-підліток, відносини з якою у нього далеко не найкращі.
Керує цвинтарем бозна скільки років порядний та шанований Петрович (Віктор Жданов). Заносить кому і коли треба гроші і його ніхто не чіпає. Та з’являється новий директор (Олексій Тритенко) – жлоб у бордовому костюмі, який не гидує відверто бандитськими методами досягати свої цілі. Спокійні дні у Саші та Петровича закінчилися.
Це дебютний повний метр режисера Олексія Тараненка, створеного на основі однойменного бестселлеру Павла Білянського. Погодьтеся, цей опис не сильно мотивує до перегляду. Але, як справжнє, не конвеєрне кіномистецтво, “Я працюю на цвинтарі” з дуже багатьох сторін є цілковито не тим, чим може здатися. Тут події та їх розвиток часто є повною протилежністю початкових очікувань. Це кіно наче і про смерть, але в значно більшій мірі – про життя. “Я працюю на цвинтарі” є черговим новим словом в українському кінематографі (і таких кіновисловів, слава богу, ще чимало на підході), цеглина в будівлі під назвою “самобутнє українське кіно” та яскравий взірець “української нової хвилі”, яка почалась в році 2017 та й досі триває. Це кіно, подібне якому, навіть при величезному бажанні, ви мабуть не знайдете. То в чому така особливість цієї картини?
Смотрите легально на MEGOGO
По-перше, жанр. Стрічка відноситься до досить складного, не дуже глядацького жанру під назвою драмеді. “Я працюю на цвинтарі” дуже вдало балансує між глибокою багаторівневою розумною драмою та непересічним життєвим, якимось навіть панібратським гумором. Це балансування відбувається протягом усіх 100 хвилин хронометражу – непрості життєві долі, драматичні події та серйозні питання перемішуються з нетиповим для нашого кіно гумором, іронією, сарказмом та без штучних мовленнєвих прикрас. Лайка та мат є невід’ємними, і, як під час перегляду розумієш, вкрай потрібними елементами цієї драмеді.
Чорний гумор та мат. Чи можна жартувати про смерть? А якщо і жартувати, то як це робити, щоб глядач не тікав із залу з прокльонами? Якщо це зроблено талановито і майстерно, то не просто можна, а треба. Саме чорний гумор допомагає авторам розглядати питання смерті не як щось жахливе та недоторкане, а як дійсно неминучий процес, який не повинен заважати жити тут і зараз, жити на повну в гармонії із собою та оточуючими. Ну і який чорний гумор без чистого, як ненависть до рашистів, прямого, як гопник з Троєщини і життєвого, як у копачів цвинтаря на Лісовій, мату? Дійсно, це кіно майорить усіма відтінками матюків, проте у мене жодного разу не виникло запитання “ну навіщо, ну хіба не можна без нецензурщини в цьому випадку”. “Я працюю на цвинтарі” таке саме пряме й відверте з глядачем, як і життя за межами кінозалу, на районі чи, не дай боже, після втрати близького. Тому й мат в такій кількості, тому й слоган у фільму “кіно про життя”.
Сенси. Завдяки сарказму та чорному гумору автори не насміхаються зі смерті – вони ставлять в противагу їй життя. Найбільш парадоксальним чином фільм із назвою “Я працюю на цвинтарі”, із відповідним місцем дії та присутність смерті в більшості епізодів, є фільмом саме про життя. Про те, що відбувається, коли життя зупинилось, коли буквально закопав себе живцем, родина розвалилась, коли усе навколо сумне й чорне, а ще до всього цього працюєш на цвинтарі. Автори буквально копаються в людях, вивертаючи на світ їх страхи та болі. Страх жити далі. Біль від втрат. Проте це все замасковано під надію, що далі буде світло, як би темно не було зараз. І глядач це світло буквально відчуває з кіноекрану, навіть коли на ньому показують могили та понівечені долі.
Другорядні лінії та персонажі. Автори дуже тонко, на межі розриву зуміли зшити, зліпити воєдино безліч персонажів та дрібних сюжетних ліній, які так чи інакше крутяться навколо Саші. Фактично всі другорядні герої, незалежно від відведеного їм екранного часу – абсолютно прекрасні, некартонні, фактурні і, це головне слово цієї рецензії та фільму, живі. Півдюжини клієнтів Саші, кожен зі своїм власним болем різної глибини та віку, створюють основний трагічно-драматичний фон цієї кінооповіді та рухають головного героя через пам’ятники, привиди минулого, їдкий сарказм та бронебойну меланхолію. У кожного персонажа свій пропрацьований образ, характер та рівень горя. А також той край, за яким це горе закінчується або ні.
Директор цвинтаря у виконанні Жданова, як і всі ролі у виконанні Жданова, зіграний чудово. Поняття не маю, як має виглядати директор цвинтаря, але тепер здається знаю. Як Петрович у виконанні Жданова.
Харизматичні скульптори пам’ятників, серед яких виділяється знавець Пруста та філософ Валєра у виконанні Андрія Ісаєнка. Дядько з’являється буквально чотири рази, а вже хочется про нього окремий фільм або значно ширшу роль у неіснуючому майбутньому сиквелі.
Грізний, та в той самий час карикатурний новий директор цвинтаря, якого неперевершено зіграв Олексій Тритенко. Ходячий набір кліше, що додає стрічці певного парадійного шарму, бо життя часто є поганою копією бажаного чи вітриною ось таких еталонних жлобів-бандитів.
Власне, самі бандити, які виконували специфічні вказівки нового директора, а також копачі – це суцільний чорнушний гумор та бутафорія, яка, як не дивно, прекрасно співіснує в драмедійних нетрях картини.
“Я працюю на цвинтарі” є напрочуд гармонійною кінематографічною сумішшю різних жанрів та смислів, які за інших умов, ідей та під іншим авторством можливо і не спрацювали. Режисер Тараненко дебютував потужно. Це артмейнстрім, який має бути цікавим кінознавцям, кіноестетам, артхаусникам, фестивальникам, хіпстерам, творчій інтелігенції, книголюбам, шукачам нового тощо. Ну й просто людям, що цінують в перш чергу якісний контент, а не той, про який усі говорять.
Через специфічну тематику, назву, чорний гумор та мат “Я працюю на цвинтарі” не є першочерговим вибором так званого масового глядача, та й другим по пріоритетності він не завжди буде для них. І це не страшно, це звичайний розподіл глядацьких смаків, які, мені дуже віриться, через війну та ідейно-мотиваційні чинники таки розмиваються. Бо українське. Бо своє. Бо якісне. Бо без соплів та рожевих слонів. Бо, можливо, це одна з найкращих робіт, що дарував наш кінематограф за останні роки. Бо це, на моє глибоке переконання, більш глибоке та просто найкраще українське драмеді. Та й навіщо взагалі порівнювати – просто дивіться “Я працюю на цвинтарі”, дивіться саме в кінотеатрах і саме зараз. Бо саме це потрібно, щоб наше українське кіно вижило.
Дмитро Майстренко
Я працюю на цвинтарі
2022 рік, Україна
Продюсери: Андрій Корнієнко, Максим Лещенко, Артем Колюбаєв
Режисер: Олексій Тараненко
Сценарій: Павло Белянський, Олексій Тараненко
У ролях: Віталій Салій, Вікторія Городецькая, Анна Іванова, Віктор Жданов, Олена Хохлаткіна, Максим Донець, Андрій Ісаєнко
Оператор: В’ячеслав Раковський
Тривалість: 100 хвилин / 01:40
