Нова робота титулованої польської режисерки Агнешки Голланд – це найгостріший і найжахливіший (у хорошому сенсі) політичний фільм 2023 року, котрий викликав на батьківщині авторки-постановниці величезний скандал. Польська влада відхрестилася і від подій, зображених у стрічці, і від самої Агнешки. А польський оскарівський комітет замість того, аби очікувано подати «Зелений кордон» (котрий до того отримав спеціальний приз журі на Венеційському кінофестивалі) на здобуття голлівудського «Оскара» в іноземній категорії, відправив американським кіноакадемікам мультик.
«Зелений кордон» – це про так звану «гуманітарну кризу» (а правильніше «міграційну війну») на польсько-білоруському кордоні, котру навесні 2021 року зумисно спричинив уряд лукашенка (з подачі, звісно ж, путіна) і котра триває до сих пір. Аби спровокувати і дискредитувати Євросоюз, лукашенко відкрив шлях через Білорусь для тисяч-тисяч біженців зі Сходу (Іраку, Ірану, Афганістану, Сирії) та Африки, які сподівалися далі потрапити до європейських країн. Польський же уряд (треба припускати, що з подачі лідерів Євросоюзу) наказав своїм прикордонникам не пропускати нелегалів і повертати усіх назад за межу на білоруську територію, бо ж ані Польщі, ані іншим країнам ЄС не потрібен зайвий потік переселенців, котрі і без того впродовж останнього десятиліття намагаються дістатися західних кордонів будь-яким шляхом: сушею, повітрям, морем…, і тисячами тонуть чи задихаються всередині вантажних контейнерів.
Довга (на дві з половиною години) чорно-біла розповідь Агнешки Голланд поділена на чотири глави. Перша присвячена безпосередньо кільком біженцям (багатодітній сирійській родині, котра втекла після того, як ІГІЛ заарештував батька сімейства лише за те, що той курив сигарету в Рамадан; і самотній немолодій афганській жінці), котрі розраховували, що шлях через Білорусь буде легким і швидким (так їм пообіцяли ті, що цей перехід влаштували), а натомість зіткнулися з нескінченним пеклом між левом і крокодилом. Друга глава присвячена польським прикордонникам і зокрема історії одного з них, котрого вдома чекає вагітна дружина, до якої він повертається після того, як на роботі виштовхує та викидає за колючу огорожу вагітних африканок та арабок.
Третя частина розповідає про роботу польських активістів-волонтерів (переважно студентів та політично свідомої молоді), котрі привозять на кордон питну воду, харчі, ковдри, сухий одяг та взуття, медикаменти…, але нікого з прикордонної зони (де польський уряд оголосив «надзвичайний стан») не забирають і до Польщі не перевозять, бо то незаконно і загрожує арештами та повним закриттям їхньої діяльності. І нарешті четверта глава присвячена Юлії, звичайній польці, котра після смерті чоловіка від ковіду живе сама разом із собаками у приватному будинку біля прикордоння і на власні очі спостерігає жахіття на «зеленому кордоні».
Смотрите легально на MEGOGO
Можливо, неймовірно страшні речі, котрі показує Агнешка, є художньою гіперболізацією. А може, такі нелюдства відбуваються насправді. І так, ці речі (коли польський прикордонник дає біженцям термос, де замість теплого чаю бите скло, а білоруський прикордонник за пляшку води бере з тих, хто вмирає від спраги, п’ятдесят євро, після чого відбирає весь гаманець, а воду демонстративно виливає на землю) роблять перегляд «Зеленого кордону» не просто неприємним, а подекуди нестерпним і майже неприйнятним. Проте навіть якщо показані звірства є перебільшенням, вони в жодному разі не скасовують чесно виставленої на великий екран такої «непотрібної» і «незручної» правди, котра полягає у тому, що білоруси й поляки грають живими людьми у футбол, буквально футболять жінок, дітей і старих туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди…, допоки ті не помирають від голоду, холоду, інфекцій, не тонуть у підступному трясовинні чи не стікають кров’ю від ран. І тоді кордон всіюється трупами, і тоді прикордонники перекидають через колючу проволоку вже не живих людей, а гниючі тіла, аби так само скинути проблему (рухому чи нерухому, неважливо) сусідові, бо ж у кожного «хата скраю» (ми, українці, після 24 лютого 2022 гадали, що згуртованість і наша внутрішня, і усього цивілізованого світу зробила цей вислів неактуальним, залишила його в минулому, зробила архаїзмом…, та ні).
Звісно, Голланд не спускає усіх псів на прикордонників (окрім тих нелюдів, що навмисно знущаються над людьми, «чорномазими», наче над звірами у клітках). Серед іншого вона показує історію того, хто не є ані хорошим, ані поганцем, хто просто вважає, що мусить виконувати обов’язок і наказ (та й Європа, як не крути, «не гумова»). І з одного боку, ми, глядачі, можемо йому поспівчувати, бо через жахи на роботі його гризе совість і мучить безсоння. І навіть можемо поспівчувати тоді, коли в його новобудові на прикордонні, де триває ремонт, ночують та сруть біженці, а він потім змушений вигрібати лайно з унітазу руками, бо ж каналізація ще не підключена. Та чи можна ставити на один щабель «негараздів» вигрібання гівна і смерть?… Тим не менше Агнешка звинувачує не його. І навіть не тих виродків, що «перевиконують план». Вона звинувачує систему. Адже жодної «хорошої» системи у світі не існує. Система ніколи не захищає добро і не карає зло. Бо будь-яка система влаштована так, аби захищати систему.
Сила і жорсткість висловлювання польської режисерки нагадали стрічку «Схід – Захід» французького постановника Режиса Варньє про те, як після Другої світової репатрійовані російські емігранти, повернувшись до СРСР, зіткнулися зі сталінськими репресіями, таборами і розстрілами… і марно намагалися знову втекти на Захід. І ту незабутню сцену, де професійний пловець у виконанні Сергія Бодрова-молодшого відчайдушно наважується дістатися обітованої західної землі через море уплав.
Система завжди захищає себе і тому «перевзувається» так, як на даний момент зручно. Саме тому в епілозі з’являється сцена про нас, українців (Агнешка Голланд, нагадаємо, раніше вже торкнулася вкрай важливої соціально-політичної української теми: Голодомору у драмі «Ціна правди»), про 26 лютого 2022 і довжелезну чергу вже на іншому кордоні, на українсько-польському. Тут, звісно, усе виглядає зовсім інакше. Усі одне одному допомагають, усі привітні, дбайливі, чуйні. Жодного звірства. Навпаки, навіть звірів (собак, котів і папуг) гостинно переводять через границю. Ну і звісно, зустрічаються поглядами прикордонник і волонтерка. Ті самі, що і тоді, геть на іншій межі, геть за інших обставин:
– Чого ж ти «там» не був таким турботливим?
– Мене ніколи «там» не було.
Анастасія Лях
Зелений кордон (Zielona granica)
2023 рік, Польща/ Чехія/ Франція/ Бельгія
Продюсери: Агнешка Голланд, Фред Бернстайн, Марцин Вежхославскі, Майк Дауні, Даніель Бергманн
Режисер: Агнешка Голланд
Сценарій: Агнешка Голланд, Габріела Лазаркевич
У ролях: Майя Осташевська, Томаш Влосок, Мацей Штур, Мальвіна Бусс, Пйотр Страмовський, Джалал Аль Тавіл, Ясміна Полак, Моніка Фрайчик, Бехі Джанаті Атаі
Оператор: Томаш Наумюк
Композитор: Фредерік Верчеваль
Тривалість: 147 хвилин/ 02:27
