Думка автора може не співпадати з позицією редакції
Звичайна американська темношкіра родина в складі чотирьох чоловік (мама, тато, старша донька, трохи молодший син) проводить уїк-енд в хатинці неподалік живописного озера. Повна ідилія, ніщо не передбачало біди, та ввечері на порозі до їх будинку з’являється загадкова, на початку мовчазна четвірка у червоних комбінезонах. Більш уважне розглядання незнайомців викликає шок – це жінка, чоловік, дівчинка, хлопчик, які ну дуже подібні до кожного із відпочиваючої родини. Від них віє не просто небезпекою, а чимось значно гіршим і, що найстрашніше, неминучим. Також нам показують важливий для розуміння подій флешбек – матір сімейства Аделаїда в далекому 1986-му році, будучи дитиною, відпочивала з родиною в цих же місцях, трохи загубилася і зустріла щось дуже страшне. І от знову, через багато років відбувається якась муть.
Відверто радує, що в часи величезного браку свіжих, сміливих та оригінальних ідей, в американському кінематографі з’являються такі діаманти, як Джордан Піл. Цей творець гучно заявив про себе два роки тому, коли придумав і зняв напрочуд оригінальну та якісну стрічку “Get Out”. Цей небанальний чорногуморний сатиричний хоррор в більшій чи меншій мірі вразив, здається, всіх: в прокаті разів у вісім відбив ті невеликі гроші, що були витрачені на його виробництво, а закомплексовані кіноакадеміки вручили цілий “Оскар” за кращий оригінальний сценарій. І ось цей вискочка вистрілює через два роки знову ж якоюсь нетиповою сумішшю стилів, знову шалені, як для жанру та бюджету, бокс-офіси, і мабуть це перший претендент на оскарівські номінації в цьому поки що неймовірно слабкому на якісні фільми році.
Варто зазначити, що це не адаптація, не надихання, не на основі неймовірної історії із життя, не ремейк, не приквел, не сіквел, не кінофраншиза, а абсолютно самобутня історія, вигадана і зрежисована Джорданом Пілом. Хочеться, щоб він так і далі тримав, і не піддався на гроші мейджорів та на багатомільйонне режисерське крісло чергових піратів, бондів, юрських періодів та людей-павуків.
Можна зняти хоррор про ман’яків, які будуть переслідувати своїх жертв, мучати їх, четвертувати і всяке таке інше, допоки не підуть фінальні титри. Естетики нуль, суцільний саспенс, безнадія і жорстокість. Це звісно обидва “Funny Games” (Забавні ігри) Міхаеля Ханеке. Можна безкінечно ставити вироки сучасному суспільству споживачів, виливати на їх голови відра лих та нещасть, а сміливість та відчайдушність усе подолає. Це, ну наприклад, “Судний день”. Можна придумувати ідіотів в придуркуватих масках, які послідовно вбивають по відомому тільки собі принципу. Це, звісно, “Крик”. Можна подати сатиру на кульгаве та розрізнене людство через генно-модифіковану фантастику, і це злочинно не помічений у нас ніким “Sorry to bother you” (Вибачте за турбування). Про доппельгангерів (“темні” двійники) звичайно ж краще за “Твін Пікс 3” розповісти не можна. Так от до чого я веду – фільм “Ми” в своєрідній манері, під своїм кутом та градусом, зі специфічним почуттям гумору розкрив та доніс усе перелічене вище, усі ці далеко не нові і не унікальні ідеї. “Ми” це атмосферне, гнітюче, триллерове та гумористичне поєднання усього, що можна і ні – теми безжальних вбивць, месників, двійників, суспільної нерівності, повстання невдоволених, вічного протистояння світлої та темної сторін тощо. І це місцями непристойно смішно – ллється кров, крайня жорстокість як єдиний шлях до порятунку, ріжуть тіла та вибивають мізки, та це знято по чорному весело та кумедно. Більш чорногуморне кіно відразу так і не згадується. Та зрозуміло, що чистою комедією таке божевілля не назвати. І не хоррор це, немає тут нічого страшного. Трилер? Це так, безумовно, але геть не типовий і не клішований. Сатира? Абсолютно, жорстка та безжальна. Детектив? Ну питань тут безліч (про що нижче), тому в певній мірі так, та швидше це інтригуючий фільм з певним набором загадок, які лагають на розум та чуття шокованого глядача.
Хто ці мовчазні малоприємні люди, які так схожі на головних героїв? Чому така схожість? Які їх цілі і що ними рухає? Звідки вони з’явились? Скільки їх і чи є цьому край? І це як карти під час гри – одні відкриваються, про інші здогадуєшся, а треті викладаються на стіл лише в кінці. Ці та інші питання ставляться перед глядачем протягом перегляду, спонукають змішувати емоції від жорстокості, сміх від подачі жорстокості, височенний градус напруги та розумову роботу мізків. І знову мова про поєднання, але “Ми” це фантастично органічне, стильне та високопрофесійне поєднання різних понять, ідей та прийомів. Не забуваємо про виcоку динаміку, безупинний драйв та шалену насиченість подіями. Актори теж не підкачали, та навіть більше – дуже пристойна та достовірна гра як молодих, так і дорослих, при чому кожен грав дві максимально протилежні ролі.
Згідно мого глибокого переконання “Ми” – це нове, унікальне, багатогранне явище в сучасному кінематографі, його варто подивитись сінемафілам, прихильникам нестандартних трилерів та хоррорів (хоч це не хоррор), відкритим до жанрових експериментів та просто поціновувачам якісного, міцного та трошки брутального кіно. На жаль такого кінематографу зараз мало, на щастя він все ж таки є.
Дмитро Майстренко
