Британський детектив – набагато старіший бренд за, приміром, скандинавський детектив, що так полюбився глядачам у двадцять першому столітті. І на відміну від ревізіоністських та ультрасучасних скандинавських детективів, які завжди так чи інакше поєднують суперечливу політику сьогоднішнього світу з особистісним станом відчуження і депресії, британський детектив – це класика як вчора, так і сьогодні та завтра. Інколи вона нарочито старомодна, інколи заграє із трендами. Але завжди поза модою і часом.
Тож у цій добірці Kinowar зібрав найцікавіші британські детективні серіали і міні-серіали останніх років, які майже усі більшою чи меншою мірою тягнуться корінням до таких канонічних першоджерел, як твори Агати Крісті, Артура Конан-Дойля і напівлегенди навколо найвідомішого серійного вбивці за всю історію людства Джека-Різника.
Екранізацій про детективні пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона було чимало, але саме цей серіал зумів подивитися на олдскульну класику максимально по-свіжому і водночас без зловживання модерністськими штучками. Він не просто переніс романи Конан-Дойля до сучасного Лондона з усіма похідними (технологіями і новою британською політикою), а створив нові історії з вельми розумними і винахідливими посиланнями на книги. Доктор перетворився на ветерана Афганістану, котрий повертається додому надломленим і розгубленим і несподівано знаходить напрочуд ексцентричного і винятково цікавого, хоча й подекуди нестерпного друга. А сищик з вулиці Бейкер-стріт попри класичні пиху і геніальність набув юнацької імпульсивності, здатної дійти до істерики та нервового зриву (бо новітні часи – це новітні психологічні недуги). Серіал «Шерлок» зробив світовими зірками Бенедикта Камбербетча та Мартіна Фрімена, котрі, до речі, згодом обидва потрапили до супергеройського кіновсесвіту Marvel.
Зовсім інший типаж детектива представив серіал «Лютер», який нетипово і несподівано зробив сищика кремезним і лютим. Головну роль виконав міцний високий красень Ідріс Ельба. Злочинці тут переважно нудні та стереотипні (за винятком слизької, але щиро закоханої убивці Еліс у виконанні Рут Вілсон); вбивства не надто хитро сплетені; розслідування просувається якось бочком, стороною, поступаючись переднім планом особистим проблемам протагоніста. Зате харизма у детектива просто вбивча, тож усе вирішує продуманий до дрібниць, переконливий і суворий до тремтіння в колінах, широкоплечий, щетинистий і суперечливий образ.
На перший погляд «Лютер» здається сумішшю «Шерлока» та «Справжнього детектива». У слідчого лондонської поліції Джона Лютера неабиякий розум, поганий характер, своєрідні методи роботи; і в ньому сидить шобла внутрішніх демонів, схожа на тарганів Раста Коула з першого сезону «Справжнього детективу». Але насправді цей британський серіал більше нагадує вінтажного американського «Коломбо»: особистість убивці розкривається глядачеві з перших кадрів, а головний герой незмінно носить той самий макінтош. Ось тільки вовняне пальто Джона Лютера набагато імпозантніше за м’ятий засалений плащ лейтенанта Коломбо. І взагалі Ідріс Ельба, звісно, не Пітер Фальк… Він навіть схожий на супергероя. Точніше антигероя. Ну, тобто не лиходія, а нібито позитивного героя, який має погані звички і погану вдачу. Серед цих звичок – пристрасть перекидати людей з дахів та балконів з метою дістати інформацію та вперте небажання дотримуватися букви закону. Серед поганих рис характеру – неприборканий гнів, який, на жаль, поширюється як на порушників, так і на коханих і близьких.
Бродчерч (Убивство на пляжі, Broadchurch, 2013-2017)
Бродчерч – вигадане містечко. Його прототипом послужив Клеведон – провінційне мальовниче містечко на британському узбережжі. Тут світить сонце, хрумтить під ногами пісок і шумить океан, але замість майок та шортів усі ходять у плащах та куртках. І погода ця, що поєднує літній курортний настрій із вогкістю та осінньою прохолодою, цілком відповідає характеру мешканців, які начебто доброзичливі та симпатичні, але водночас сповнені темних таємниць… Вранці на пляжі під скелею поліція виявляє тіло 11-річного хлопчика, якого, судячи зі слідів, хтось акуратно поклав на пісок, зімітувавши падіння зі скелі. Мати у нестямі від горя, батько плаче, але ніби відчуває провину, городяни шоковані, туристи налякані. Жінка-офіцер місцевої поліції (Олівія Колман) ніяк не може взяти себе в руки і подивитися на те, що сталося, неупереджено, оскільки знає батьків убитого особисто, а її син із загиблим дружив. До того ж кількома годинами раніше у неї з-під носа поцупили підвищення: посада, що призначалася їй, дісталася приїжджому детективу, похмурому, малоприємному чужинцю, який у своєму рідному місті прославився халатністю, що розвалила справу (Девід Теннант).
Так двоє нових напарників, зовсім не схожих одне на одного і просякнутих взаємною антипатією, починають розслідування. Вона бере все близько до серця, багато їсть, вважає начальника, що раптово намалювався, бездушним занудою, пустельником, мізантропом і не може поглянути на друзів і сусідів як на підозрюваних, адже у Бродчерчі всі одне одному якщо не родичі, то однокашники, якщо не однокашники, то просто друзі. Він навпаки, намагається відсторонитися, нічого не їсть, вважає колегу недалеким сільським дільничним і підозрює абсолютно всіх…
Це шоу – не лише гідний зразок сучасного англійського детективу і не лише чергова варіація на тему «великі таємниці маленького містечка», де страшний злочин цеглиною падає на тихе, безтурботне життя, як сніг у середині липня, і вносить розбрат у псевдоутопічне існування, витягуючи на біле світло всі скелети з усіх темних кутів, провокуючи нескінченні плітки, косі погляди, взаємну недовіру і нарешті свавілля. Це ще й глибоко психологічна сімейна драма про те, що навіть найближча людина може виявитися не тим, за кого себе видавала півжиття.
Вулиця Різника (Ripper Street, 2012-2016)
Це не чергова екранізація сумнозвісних звірств так і не спійманого лондонського маніяка-хірурга, який потрошив повій у 1888 році і нібито прагнув очистити місто від скверни. Це швидше суміш «Шерлока Холмса», «Лікарні Нікербокер» і «Бульварних жахіть», тільки без фентезі. А ще тут кілька акторів із «Ігри престолів». Вікторіанський Лондон, Іст-Енд, бідний іммігрантський район Вайтчепел, що кишить дівчатами на продаж. Те саме лондонське дно, смачно та докладно описане у романах Діккенса; реальне альтер его елітного та респектабельного Вест-Енду. Нещодавно тут орудував Джек-Різник. І хоча пекельного маніяка нібито більше немає, але дух його немов увібрався в бруківку, будинки, стривожені обличчя людей і саме повітря. Корислива і цинічна преса в гонитві за тиражами охоче підтримує легенду, навіть фальсифікує докази та факти. Мешканці більше не вірять правоохоронцям і не розраховують на їхню допомогу. Квартали, що потонули в злиднях, хворобах, беззаконні та нетерпимості, ось-ось охопить анархія та «апокаліпсис». Однак у цьому хаосі умудряються боротися зі злочинністю та нечистотами троє відчайдушних детективів: інспектор Едмунд Рід, сержант Беннет Дрейк та судмедексперт Гомер Джексон.
Флегматично-меланхолійний Едмунд Рід (Меттью Макфедьєн) – зразок порядності та джентльменства; справжній захисник скривджених та пригноблених; людина, яка, на перший погляд, ніколи не порушить закон (та насправді він не такий простий, позитивний і сліпо вірний статуту, як здається, і коли правосуддя не працює, не гидує хитрими комбінаціями, підставляючи поганих хлопців під ніж чи кулю). Розпусний, брутальний і темпераментний Гомер Джексон (Адам Ротенберг) – американець, а не англієць, і цим все сказано: колишній військовий лікар, капітан за званням, що перетнув океан у пошуках кращого життя і… тікаючи від кримінального минулого. Суворий і водночас вразливий Беннет Дрейк (Джером Флінн) – ті самі кулаки, які періодично застосовує Рід; ветеран війни, що має ніжні почуття до повії.
За декораціями – ті ж самі «Бульварні жахи», тільки без монстрів. Точніше партію монстра тут відіграє дух Потрошителя, містичного невловимого м’ясника. З «Лікарнею Нікербокер» британський серіал ріднить не тільки відверта демонстрація непривабливих і навіть моторошних людських хвороб і докладного хірургічного втручання, прижиттєвого чи посмертного, але й підкреслена історичність того, що відбувається. Як і серіал Содерберга, британський телепроєкт у першу чергу ілюструє віхи епохи, знакові (переважно негативні) явища і риси тодішнього суспільства і лише потім вже грає у детектив. Перші поширення порнографії та героїну; спалахи холери; процвітання антисемітизму, расизму, сексизму та гомофобії; боротьба з ірландськими повстанцями; сектантські культи; торгівля людьми; страйки робітниць сірникової фабрики, фрік-шоу… І навіть перший прототип кінокамери знімає тут не прибуття поїзда, а снафф-порно, а будівництво метрополітену тягнеться шлейфом убивств і корупції… Тобто вулиця Різника – це вулиця зовсім не демонічного, а звичайного примітивного зла: корисливості, жорстокості, ксенофобії, фанатизму. А сам Різник – фантом, символ темного боку великої імперії, що пожирає себе зсередини.
Чотирисерійний історико-детективний серіал-містерія «Шардлейк», знятий на основі однойменної серії романів Сі Джея Сенсома про вигаданого юриста-слідчого Метью Шардлейка за часів Англії шістнадцятого століття під каблуком династії Тюдорів, напевно матиме продовження. Адже попри очевидну містифікацію на реальному ґрунті це атмосферне, напружене, інтригуюче шоу пропонує не лише захопливу пригоду з алюзіями на «Ім’я троянди» Умберто Еко, а й абсолютно новий тип героя-детектива, котрого так щиро, щемливо і водночас самоіронічно та впевнено зобразив особливий англійський театральний актор Артур Г’юз.
Дія розгортається у 1536 році за часів правління жорстокого короля-бабія Генріха VIII (відомого зокрема тим, що був одружений шість разів і за сфальсифіковану зраду відрубав голову своїй другій дружині Анні Болейн) у період Реформації, коли англійська протестантська (англіканська) церква відокремилася від католицької (римської). Втім, короля у серіалі ми не бачимо зовсім. Натомість епізодичний Шон Бін грає першого радника і головного інтригана королівського двору Томаса Кромвеля, котрий, власне, щойно доклав руку до страти Анни Болейн, а тепер має намір ліквідувати на території Англії всі католицькі монастирі і парафії і на словах прибрати церковні багатства до казни і потім роздати голодуючому народові, а насправді ясно що прибрати і розділити по вельможним кишеням. Коли в одному з абатств стається шокуюче вбивство представника влади та закону, котрому хтось знову ж таки відрубав голову, це стає чудовим приводом зачинити та розпустити монастир.
Викликавши для відрядження вірного кмітливого юриста Метью Шардлейка, Кромвель відкрито каже: «Дуже добре, якщо вбивцею виявиться один з монахів. Якщо ж ні, то треба довести, що вони там усі папісти, хапуги і содоміти, аби привід для розпуску був залізний». Та Шардлейк, будучи нібито людиною Кромвеля і слухняно виконуючи накази (і серед іншого він був одним зі свідків на судилищі над Анною Болейн), виявляється не лише твердою та рішучою, а й порядною і справедливою людиною. Тож у монастирі, де загалом станеться аж п’ять убивств, детектив-законник шукає не привід, а правду. І зрештою опиняється між двома лихами: монахами, котрі дійсно крадуть, ухиляються від податків, живуть у розкоші і нічого не роблять, беручи з бідноти плату за ефемерне відпущення гріхів, та ще й домагаються служниць; і безпосередньо самим Кромвелем, його тотальними підступністю та брехнею.
Артур Г’юз, який утілив образ Шардлейка, – це насамперед актор театральних постановок і радіоп’єс. Його Метью Шардлейк – це горбун з недорозвиненою рукою, котрий ясно що усвідомлює і переживає свої фізичні вади, через які не користується популярністю серед жінок, і часто веде із собою внутрішні монологи, цинічно критикуючи свої ж незграбно-лицарські спроби залицяння, хоча насправді він занадто шляхетний, аби називати його шанобливе та делікатне ставлення до протилежної статі «залицянням». Сам Артур Г’юз – не горбун, але актор насправді має ушкоджену дисплазією руку, то ж то не персонажний штрих і не комп’ютерна графіка, а його буденна реальність. І варто зазначити, що його особливий вигляд і особливий образ, і прізвисько Горбун, і чиста душа благородного звитяжця між молотом і ковадлом, між гнилою владою і гнилою церквою ідеально лягли на похмуре середньовічне тло, наче він став одночасно і Вільгельмом Баскервільським з роману «Ім’я троянди», і Шерлоком Холмсом (відповідно в компанії Ватсона – молодого симпатичного комісара у франтовому одязі з гульфиком, який уміє подобатися жінкам), і Горбуном з Нотр-Дам-де-Парі, і трохи Ікаботом Крейном з «Сонної лощини».
Марчелла (Marcella, 2016-2021)
Серіал цей британський, але за авторством того, хто створив датсько-шведський серіал-гіт «Міст». Тож характер у нього радше скандинавський.
Перша сцена. Жінка у ванній кімнаті. Виринає з води та бачить всюди кров, на кахлі, на власному тілі. І вочевидь не розуміє, що саме сталося. Побачене її лякає, але не шокує. Здається, ніби вона не знає напевно, але припускає, що могло статися і звідки кров. І це припущення її лякає… А далі дія переноситься на дванадцять днів назад (за аналогічним принципом побудований і другий сезон, який починається сценою, в якій головна героїня стоїть на краю даху з наміром зістрибнути). Жінка у ванній та на краю даху – це Марчелла Бекланд (Анна Фріл), колишній детектив лондонської поліції, яка переживає сімейні проблеми: чоловік її кидає та забирає двох їхніх спільних дітей, які воліють жити з батьком, а не з матір’ю. Тим часом поліція виявляє у квартирі тіло жінки, яка була задушена за допомогою поліетиленового пакету та пластикового стяжного хомута синього кольору. І це не перша жертва, вбита таким чином. Тобто орудує серійник. Більше того аналогічним способом були задушені жертви з нерозкритої справи одинадцятирічної давнини, котру вела Марчелла, коли ще була детективом. Коли героїня дізнається, що маніяк повернувся, то вирішує відновитись у поліції та приєднатися до розслідування.
Паралельно Марчелла бурхливо з’ясовує стосунки з чоловіком і намагається впоратися з психологічною травмою та її наслідками: кілька років тому вони втратили третю дитину, дівчинку, якій було кілька місяців від народження і яка задихнулася в ліжечку. Що саме сталося – жінка згадати не може: пам’ять заблокувала болісний спогад. І з того часу у Марчелли почалися періодичні провали та напади агресії: опинившись у гострій конфліктній ситуації і переживаючи приплив негативних емоцій, вона впадає в неконтрольовану лють, а потім, прийшовши до тями, начисто не пам’ятає, що рорила в пориві гніву… Приступи героїні і перебіг поліцейського розслідування тісно переплітаються у той момент, коли Марчелла дізнається про коханку чоловіка, йде до тієї додому, щоб поговорити, впадає в чергове безпам’ятство, а потім коханку знаходять мертвою у поліетилені та з синьою стяжкою навколо шиї…
Шведський телепродюсер та сценарист Ганс Розенфельдт вибудовує сюжет «Марчелли» за тією самою схемою, що і «Міст». У центрі оповіді – жінка-детектив, вельми своєрідна, сильна та травмована одночасно. Кожен сезон – нова справа, нова серія вбивств (у другому – це ритуальні вбивства дітей із проведенням лоботомії у кустарних умовах та зашиванням у живіт дерев’яних монет із загадковою символікою, що нагадують обереги). Між собою сезони пов’язані героїнею, її психічними проблемами, болючими спогадами про смерть рідної людини та якоюсь таємницею з минулого. Та й атмосферою «Марчелла» більше нагадує скандинавське телешоу, а не британське: ніякого англійського гумору, ніякої демонстративної англійської церемонності, натомість похмурий, холодний настрій із переважанням сірих відтінків та глибоких психологічних розладів. З одного боку, героїня Анни Фріл зовсім не схожа на Сагу Норен у виконанні Софії Гелін. Адже Марчелла нібито соціально активна, має сім’ю, не уникає близьких контактів, майже ладить із колегами. Вона – дружина і мати, тобто має досвід, якого у Саги ніколи не було і швидше за все не буде. Але з іншого боку, для Марчелли настає момент, коли вона чітко відчуває, усвідомлює свою самотність і свою нездатність з нею впоратися, її подолати, виправити чи прийняти. І в результаті виявляється на краю даху. Як і Сага, яка опинилася у певний момент на рейках перед поїздом.
Фортітьюд (Fortitude, 2015-2018)
Фортітьюд – назва вигаданого тихого містечка на краю Арктики, де проживає міжнародне населення з восьмисот людей. Життя тут йде неквапливо та щасливо, незважаючи на нестерпний холод. Поки одного разу не трапляється неприємна подія. Бурильника Біллі Петтігрю живцем зжирає білий ведмідь. Цю жахливу картину здалеку спостерігає помираючий від раку старий Генрі Тайсон, який захоплюється фотографуванням полярних пейзажів і стріляє Петтігрю в голову, нібито позбавляючи того від зайвих мук. А згодом страшною смертю у власному будинку помирає професор Чарлі Стоддарт, якого знаходять із розірваним черевом. Експертиза показує, що професора розірвав не ведмідь, а людина… за допомогою підручних столових приборів. Перед смертю Стоддарт мав надати свій професійний висновок щодо можливості або неможливості будівництва на території містечка готельно-туристичного комплексу, у зведенні якого вкрай зацікавлена губернаторка Фортітьюда… У цей же час у родині рятувальника Френка Саттера трапляється горе: дивною хворобою хворіє його маленький син, і поки тато займається сексом з коханкою, дитина, що ніби перебуває під впливом гіпнозу, вистрибує у вікно і йде босоніж по снігу… Паралельно група вчених, що вивчає природу білих ведмедів, констатує незрозумілу метаморфозу в поведінці хижаків, які поїдають одне одного. А двоє шахтарів знаходять під льодом останки мамонта…
Оскільки професор Стоддарт був британцем, з Англії для проведення розслідування прибуває детектив Мортон, який починає активно рознюхувати і трусити сонне селище, дратуючи місцевого шерифа. «Здається, мені ще ніколи не було так холодно», – скаржиться усміхнений Мортон, кутаючись у тоненьке пальто. Але холод виявляється далеко не найбільшою проблемою Фортітьюда… У це важко повірити, але авторам серіалу вдалося зшити в єдине логічне ціле з’їденого бурильника, хлопчика, розтерзаного професора, будівництво готелю, агресію ведмедів і труп мамонта.
У Фортітьюді, міжнаціональному місті без чіткої приналежності до конкретної держави і чітких законів, ніхто до ладу не виконує свій професійний обов’язок, всі безладно займаються сексом, безцеремонно вторгаються в чуже особисте життя і ніхто тут нікого не любить. «Колись це місце було чистим і незайманим. Можливо, єдиним чистим на Землі. Але ми прийшли та нагадали», – каже один із персонажів. Неіснуючий Фортітьюд, примарне місце, «де не можна вмирати», – концентроване відображення, квінтесенція людської жадібності, згубної цікавості, невикорінного егоїзму, нав’язливого бажання помітити, заповнити своєю присутністю кожен куточок планети, притягти на чисте місце власну темну сутність, паличку чуми з роману Альбера Камю, що тихо спочиває в кошику з брудною білизною, під товщею брехні та криги, чекаючи відлиги і зоряної години.
І не лишилось жодного (And Then There Were None, 2015)
Трисерійний міні-серіал «І нікого не стало» – остання на сьогодні адаптація класичного детективного роману Агати Крісті «Десять негренят». Може, не найкраща інтерпретація, але точно цікава. Коли сюжет детективної історії відомий назубок, головною стає ясно що атмосфера, тобто її цупкість, виразність, насиченість. І тут, будучи пострадянським глядачем, неможливо не порівняти англійське міні-шоу з радянським двосерійним фільмом. Якщо в «Десяти негренятах» режисера Станіслава Говорухіна зловісними та ховаючими смертельну небезпеку видавалися кожна фіранка, кожен столовий прибор, то у цьому міні-серіалі будинок на безлюдному острові, куди анонім заманює гостей, нібито виглядає цілком невинним, місцями затишним і навіть доброзичливим. Як і пейзаж за вікном, який при всій своїй безлюдності та негоді заохочує до прогулянок, у той час як у радянській картині від шторму та вітру нила кожна кісточка. Проте такий несподіваний підхід авторів є і мінусом, і плюсом водночас, бо ж приязність – це набагато менш очевидна підступність, ніж неприховані холод і дискомфорт. Тож коли дивакувата кухарка, що люб’язно готує поважним гостям за дорученням господаря, котрого ніхто не бачив, сумнівно апетитне лососеве суфле та інші делікатеси, крокує поза моторошно-привітним будинком до гігантської вирви, над якою кричить і кружляє вороння, та кидає чорним птахам панцирі лобстерів на з’їдання, здається, що саме тут, на цьому мальовничому одинокому острові та у цьому нібито ласкавому будиночку знаходиться чорна діра, що веде до пекла… І «нікого не шкода, нікого…».
Випробування невинуватістю (Ordeal by innocence, 2018)
Плюс екранізацій не найвідоміших детективних романів Агати Крісті у тому, що ймовірність глядацького незнання сюжету і відповідно розгадки значно вища, ніж у випадку з екранізаціями відомих романів на кшталт «Десяти негренят» або «Вбивства у Східному експресі». «Випробування невинуватістю» – саме один із таких романів, тобто не найвідоміших. А трисерійний міні-серіал за участю Білла Наї, Меттью Гуда, Еліс Ів… – відмінна постановка.
Дія розгортається в багатому особняку, де в перші ж секунди стаається вбивство, причому напередодні Різдва: господиня маєтку, кохана дружина, багатодітна мати п’ятьох прийомних дітей, зразкова та бездоганна, помирає в калюжі крові від удару тупим важким предметом. Тіло знаходить служниця і істерично волає. Поліція відразу заарештовує одного із синів покійної, оскільки всі докази і зокрема відбитки пальців на скляному графині з-під віскі, яким було завдано удару, вказують на нього. У в’язниці відбувається діалог між батьком і обвинуваченим у вбивстві матері сином, в ході якого хлопець запевняє у своїй невинуватості і стверджує, що є свідок, здатний підтвердити його алібі: водій авто, що підібрав його на дорозі, одягнений в дивну смугасту сорочку, що нагадує піжаму. Але батько у відповідь розводить руками: мовляв, пробач, усі докази проти тебе, отже, ти – вбивця. І тоді син спотворює обличчя гримасою і жовчно плює татові у фізіономію. Через деякий час з в’язниці приходить звістка: юнак розв’язав бійку і загинув від руки співкамерника… Минає півтора року. Сімейство пережило подвійну жалобу і тепер готується до радісної події – весілля. Вдівець одружується зі своєю колишньою секретаркою, яка прагне влаштувати найпишніше торжество (пишне, як її принади). Ось тільки дорослі діти вдівця від мачухи не в захваті. І в повітрі ніби досі висить напруга і витає токсичний запах нерозкритого злочину та неглибоко похованих таємниць: варто лише здунути тоненький шар землі та скинути кришку труни. І ось тут, перед самим святом у пік загального вольтажу, на порозі будинку з’являється дивакуватий тип, який стверджує, що він – той самий водій автомобіля…
Автори серіалу не просто вивалюють на глядача скелети з шафи, але розжарюють саспенс до максимальної червоності. Крім стандартних флешбеків, що занурюють глядача у бекграунд непростих взаємин домочадців, розповідь постійно перерізає один спогад-повтор, змонтований з кривавої плями, що розповзається, і тривожно цокаючого годинника. Клаптиковий флешбек асонує з загальною клаптиковою оповіддю, котра викладається із зумисними пробілами, котрі лише здаються заповненими, бо потім ті прогалини заповнюються по-справжньому, і значення раніше сказаного чи показаного деформується, перетворюється, наповнюється геть іншим змістом. Звісно, підозра почергово падає на всіх фігурантів. А для посилення цієї дифузності глядачеві знущально показують відразу кількох персонажів у крові у той самий момент, коли служниця кричить, виявивши тіло.
Тут немає класичного сищика, що розслідує справу. Тут роль Пуаро чи міс Марпл виконує непроханий візитер, який представився свідком: ексцентричний персонаж іззовні, не стиснутий жодними зв’язками з підозрюваними, не маючий ні до кого ні антипатій, ні симпатій. Він ніби сам закон і саме правосуддя. І скільки разів члени родини не намагалися би його спровадити, виставити за поріг, посадити на поїзд, відправити кудись подалі…, він все одно повертається, знову і знову, навіть проходячи цілі кілометри пішки. Щоб вершити справедливість.
Убивство на фермі «Вайтхаус» (White House Farm, 2020)
Цей шестисерійний міні-серіал заснований на реальному гучному вбивстві 1985 року в Ессексі. Згадка ферми у назві спершу наводить на думку, що злочин, мабуть, стався на брудному хуторі серед корів та свиней. Але в той же час назва ферми «Вайтхаус» («білий дім») говорить про щось чисте, аристократичне. Насправді йдеться про цілком багату, охайну садибу, в стінах якої стався абсолютно шокуючий бруд. У маєтку «Вайтхаус» сталося масове вбивство (вижив лише собака). Поліція виявила п’ять трупів: молоду гарну матір-одиначку Шейлу, її двох маленьких синів-близнюків та її літніх батьків. Все вказувало на те, що Шейла, в скам’янілих руках якої застигла мисливська рушниця, спочатку застрелила дітей і батьків, а потім застрелилася сама. Начальство (нервовий, самодурний, необізнаний персонаж Стівена Грема) готове сходу закрити нібито очевидну справу, але ретельний і допитливий тихоня-сержант у виконанні доброзичливого товстуна Марка Едді (з якого сміються колеги, бо йому вже за п’ятдесят, а він усе ще ходить у молодших) ставить надто багато запитань, на які немає відповідей, і бачить надто багато нестиковок. Щонайменше сержанта бентежить той факт, що самогубця зуміла вистрілити собі в обличчя двічі.
Крім поточного слідства, яке з кожним кроком поліції все більше вражає некомпетентністю (доходить до того, що констеблі, виконуючи побажання зніженого брата Шейли, котрому нестерпно бачити забруднені кров’ю предмети та речі, влаштовують перед будинком крематорій, де горять матраци, простирадла, одяг з усіма доказами), оповідання занурює в складності, особливості, таємниці сім’ї, так звані «брудні секретики», непрану білизну. І бруду в «білому будинку» справді вистачає. Не менше, ніж у свинарнику.
Важливо, що автори серіалу не стверджують більше, ніж знають; не відповідають однозначно на неоднозначні питання; не додумують місця, де залишилися пробіли. Творці шоу радше пропонують глядачеві їжу для роздумів та обґрунтованих сумнівів, ніж класичний детектив зі злочином та викриттям. Діри у справі так і залишаються дірами, а невпевненість у тому, що виглядало як стовідсоткова очевидність, до фіналу лише посилюється. І навіть старший детектив-кар’єрист-помпадур у виконанні Грема в результаті вимовляє раціональну і виважену, і навіть мудру сентенцію: «Моральний виродок і вбивця – не те саме». «Вбивство на фермі «Вайтхаус» – не стільки детектив (а радше антидетектив), скільки привід ще раз задуматися над амбівалентністю, хиткістю і навіть безпорадністю правосуддя, яке дуже часто виявляє цілковиту нездатність твердо, без вагань забезпечити гарантію своєї правоти.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.