Найкращі непередбачувані твісти всіх часів у кіно
Так-так, обережно-обережно-обережно! Ця добірка – це тотальний потік спойлерів. Власне, увесь текст, що йтиме далі, суцільно складається із самісіньких спойлерів. Тож якщо ви побачите у списку фільм, який не бачили, але маєте намір колись подивитися, то краще буде утриматися від читання.
Твіст, нагадаємо, – це різкий і несподіваний сюжетний поворот, котрий (якщо він справді гарно продуманий авторами) вражає і навіть шокує глядачів. У цьому списку будуть і «баяни», про які знають геть усі кіномани (типу «Шостого відчуття»). Але й будуть і маловідомі маленькі стрічки, про які ви, можливо, навіть не чули.
Перелік складено в довільному порядку, проте починається він і закінчується двома моїми улюбленими твістами.
Планета мавп (Planet of the Apes, 1968)
Мабуть, найцікавіше, що і однойменна книга П’єра Буля, і класична голлівудська екранізація з Чарлтоном Хестоном у головній ролі завершуються приголомшливими твістами, проте геть різними. І цілком можливо, що фінал картини все-таки перевершив фінал роману. Астронавт, що колись давно вирушив із Землі у далекий космічний політ та зазнав аварії, впавши на невідому планету, весь фільм перебуває у нібито незнайомому і незбагненному місці, де людська цивілізація деградувала до стану дикунів, а мавпи навпаки, еволюціонували до настільки розвиненого рівня, що почали вдягатися, розмовляти, їздити на конях, запровадили законодавчу систему… Проте наприкінці, коли тонни піску на невідомій планеті оголюють верхівку статуї Свободи…, головний герой розуміє, що це його рідна Земля…
Шосте відчуття (The Sixth Sense, 1999)
Брюс Вілліс грає дитячого психолога і весь фільм намагається допомогти малому хлопчикові, котрий живе у тотальному стресі і жаху через те, що має надприродну здібність бачити неспокійні душі померлих людей, і ці примари постійно приходять до нього і нібито щось хочуть, чогось потребують. Виявляється, що душі шукають допомоги, викриття тих поганців, що винні в їхній смерті, бо лише тоді вони зможуть нарешті віднайти спокій у потойбіччі. Та у фіналі з’ясовується, що… сам герой Вілліса теж є привидом… І тільки тоді, коли режисер Шьямалан промотує ключові сцени назад, ошелешений глядач бачить, що впродовж всієї стрічки з головним героєм ніхто з персонажів, окрім хлопчика, не розмовляв…
Інші (The Others, 2001)
Спершу цей ретро-горор з Ніколь Кідман виглядає традиційним жахіттям про будинок із привидами. У старому готичному домі мешкає самотня матір із дітьми, чоловік котрої пішов на війну і не повернувся (на дворі 1945 рік). Та старезний скрипучий будинок починає все більше і більше лякати мешканців сторонніми звуками, містичними рухами і нарешті чужими примарними фігурами… Матір намагається захистити своїх дітей від «злих духів». Та виявляється, що ті «злі духи» – то звичайні живі люди, нові власники цього будинку, а от героїня Кідман із дітьми якраз і є привидами…
Гра (The Game, 1997)
У трилері Девіда Фінчера люблячий брат (Шон Пенн) дарує головному герою (Майкл Дуглас) незвичайний подарунок на день народження. Що подарувати людині, в якої геть усе є?.. Дуже гострі відчуття. Тож подарунком виявляється надзвичайно дорогий і реалістичний квест. Героєві нібито весело, гра трішечки лоскоче нерви, та якоїсь миті все виходить з-під контролю, легкий екстрим перетворюється на жахливий треш. То вже точно не гра, бо починають по-справжньому гинути люди, і зрештою смерть доганяє й самого протагоніста… У кульмінаційний момент ефектно у білосніжному піджаку з’являється той самий люблячий брат, аби зізнатись, що все було не по-справжньому, ніхто не загинув, і обійняти іменинника. Та шокований герой Дугласа випадково стріляє у родича, а сам падає з даху… Нє-нє, жодної трагедії. Бо навіть цей твіст йде за сценарієм неймовірної гри. Тож герой заплановано падає так, аби не розбитися, на скло, яке є несправжнім склом і нездатне порізати. І брат, цілий і здоровий, вдоволено посміхається. З Днем народження!
Таємничий ліс (The Village, 2004)
Дія містичного трилера від знову-таки режисера М. Найта Шьямалана розгортається у протестантському селищі дев’ятнадцятого сторіччя десь на задвірках Пенсильванії. Мешканці села займаються натуральним господарством і живуть у чистій, невинній ідилії, позбавленій насильства і злочинності. А гріховні, хижацькі міста, як стверджують старійшини громади, знаходяться за лісом, котрий оточує селище з усіх боків. Ліс ніхто не перетинає, адже у лісі блукають страшні небезпечні чудовиська… Коли ж юнак, в котрого закохана сліпа дівчина (Брайс Даллас Говард), донька старійшини, ризикує померти від зараження, героїня наважується піти через ліс до міста, аби купити там пеніцилін. У лісі вона зустрічає монстра…, котрий виявляється людиною в карнавальному костюмі, і доходить до міста…, котре виявляється сучасною розвиненою цивілізацією кінця двадцятого століття (старійшини колись вивезли своїх тоді ще маленьких дітей у заповідну зону, аби врятувати від насилля, в котрому потонуло людство, і заснували «селище», і вигадали неіснуючих тварюк). Та дівчина сліпа, тож правди не бачить, і благополучно повертається у поселення до своїх, і красива брехня живе далі…
Щасливий Ладзаро (Lazzaro Felice, 2018)
Схожий твіст відбувається і в цій італійській містичній арт-драмі про чисте добро, що неспроможне вижити у брудному і злому реальному світі. Дія розгортається у селищі, де всі селяни є кріпаками і підневільно працюють на багату маркізу, феодальну паночку, «тютюнову королеву», яка безсовісно їх експлуатує. Головний герой Лазар – найсумлінніший з усіх робітників, ніколи не скаржиться і працює-працює-працює…, і від тієї праці почувається щиро щасливим, не відчуваючи ані злості, ані образи, не почуваючись пригнобленим, не почуваючись рабом… Та зрештою з’ясовується, що за межами відірваного від цивілізації селища вирує сучасний світ, де вже дуже давно немає ніякого феодалізму і кріпацтва… Лазар зрештою містично перетворюється на символ, прокидається через десятиліття в майбутньому таким самим чистим і невинним, добрим і наївним юнаком і бачить сучасні міста, де його колишні односельці після викриття великої брехні маркізи злиденно живуть у мегаполісі, а син маркізи, що вже став старим, прикидається багатим, хоча насправді банк конфіскував усі його статки. Добрий Лазар, геть не розуміючий реальний світ і не знаючий зла, намагається повернути маркізу втрачені гроші…
Свідок обвинувачення (Witness for the Prosecution, 1957)
А в цій екранізації детективної п’єси Агати Крісті від режисера Біллі Вайлдера, де зіграла Марлен Дітріх, адвокат намагається захистити підсудного, який звинувачується в убивстві старої леді, що у заповіті переписала на нього свої чималі статки. Раптово дружина підсудного, що ще вчора нібито вірила і кохала чоловіка, виступає свідком обвинувачення і розповідає під присягою, що чоловік дійсно убив стару, причому розповідає детально і з доказами (і пункт закону про «неможливість свідчення подружжя одне проти одного» не діє, бо їхній шлюб виявляється недійсним). Захист вже майже розвалюється, та раптово адвокатові призначає зустріч інша загадкова жінка, котра надає листи дружини підсудного до коханця, де жінка зізнається, що хоче обмовити і підставити чоловіка на суді, аби його позбутися. Листи стають головним доказом захисту і спростовують свідчення героїні Дітріх. І лише коли її чоловіка визнають невинним, жінка зізнається адвокатові, що стати «свідком обвинувачення» був план із самого початку, як і план потім дискредитувати свідчення буцімто невірної дружини. Тією «загадковою жінкою» з листами була вона сама. І все це вона зробила заради коханого, котрий і справді убив стару леді заради грошей. Та наприкінці глядачів чекає ще один твіст: виправданий цинічний підсудний вже має нову коханку і плювати хотів на жертву дружини, котра тепер сама сяде в тюрму за лжесвідчення…
Бійцівський клуб (Fight Club, 1999)
Улюблена кіноманська екранізація Чака Поланіка від режисера Девіда Фінчера. Герой Едварда Нортона – самотній офісний задрот, душний планктон у білій сорочці, що за зарплатню купує побутову техніку і меблі. Та одного разу тихий нецікавий герой знайомиться із брутальним Тайлером (Бред Пітт), радикальним бунтарем, котрий варить мило, з якого робить вибухівку, і є ідеологом так званого «бійцівського клубу», сакрального секретного братства, де з недочоловіків виховуються справжні чоловіки шляхом кривавого, м’ясного мордобою… Наприкінці з’ясовується, що Тайлера насправді не існує, це альтер его персонажа Нортона.
Пила (Saw, 2004)
Двоє незнайомих один з одним чоловіків просинаються у замкненій кімнаті в ланцюгах. Якийсь невідомий їм псих, що сховав у кімнаті підказки та завдання, вирішив погратися у гру на виживання з цікавості, на що готова піти людина, аби тільки вижити. У цій самій кімнаті на підлозі лежить труп – третій незнайомець, котрий вже сконав. Правила анонімного маніяка вкрай жорсткі, і комусь доведеться заради фантомного спасіння відпиляти власну ногу і стекти кров’ю… Та головний твіст в іншому: тіло з підлоги під завісу… встає, бо воно насправді живе, адже «труп» – це і є психопат, що влаштував пастку…
Ідентифікація (Identity, 2003)
Десятеро незнайомців застрягають в одному мотелі через несприятливі погодні умови. Та виявляється, що серед них є маніяк, котрий починає вбивати постояльців одного за одним… Насправді ж усі десятеро є вигаданими особистостями пацієнта психлікарні, хворого на дисоціативний розлад ідентичності, і все, що типу відбувається у мотелі, насправді відбувається у психа в голові. Одне з альтер его дійсно є маніяком, і лікарі намагаються з’ясувати, яке саме, та не дати патологічному «я» подолати решту особистостей…
Життя Девіда Гейла (The Life of David Gale, 2003)
В цієї детективної драми чимало недоліків, проте твіст тут не просто шокуючий, а ще й до всього глибоко ідейний. Кевін Спейсі зіграв техаського професора, активіста, борця проти смертної кари. Вірніше колишнього професора, адже тепер Девід Гейл перебуває у в’язниці в очікуванні страти за вбивство своєї подруги… Наприкінці спливає приголомшлива правда: в подруги Гейла був неоперабельний рак, і вона вбила себе сама, проте це був їхній спільний задум зумисно підставити Девіда, аби того звинуватили і… стратили, і його смерть стала жахливим, проте незаперечним доказом небездоганності системи правосуддя і ймовірної помилковості смертного вироку, через який гинуть невинні…
Острів проклятих (Shutter Island, 2010)
У детективно-психологічному трилері Мартіна Скорсезе двоє маршалів (Леонардо ДіКапріо і Марк Руффало) прибувають на острів, аби розслідувати загадкове зникнення пацієнтки психлікарні. Копу у виконанні ДіКапріо весь час здається, що місцеві лікарі влаштували якусь змову. Згодом він зізнається напарникові, що шукає тут психа-піромана, винного в смерті його дружини… Та насправді, як показує викриття у фіналі, сам маршал і є психопатом, пацієнтом цієї лікарні, а гра у детективне розслідування – інсценування, один із методів лікування, націлений вивести хворого зі стану перманентного перебування в ілюзії. Насправді персонаж ДіКапріо сам убив свою дружину після того, як та, перебуваючи у хронічній депресії, втопила трьох їхніх дітей… Та лікування вкотре не допомагає, і пацієнтові призначають лоботомію.
Звичайні підозрювані (The Usual Suspects, 1995)
Хтось підірвав корабель, на якому знаходилася купа кокаїну. Поліцейські розслідують заплутану справу з десятками трупів, переконані, що на борту того корабля був геній злочинного світу, невловимий Кайзер, котрого ніхто ніколи не бачив в обличчя. Після вибуху вижили тільки двоє: нелегал, що зазнав страшних опіків і не здатен свідчити, та кульгавий дрібний шахрай на прізвисько Базіка (Кевін Спейсі). Власне, останнього слідчі й допитують і доходять висновку, що вибух замовив Кайзер, та не через кокаїн конкурентної банди, а через те, шо на тому борту перебувала єдина людина, котра знала Кайзера в обличчя. Спираючись на свідчення Базіки, детективи вважають, що за іменем Кайзер ховається гангстер-рецидивіст Дін Кітон, смерть котрого Базіка начебто бачив на судні. Тому й Кітон навмисно залишив каліку живим, аби той доповів про його «загибель». Справу розкрито. Та наприкінці до детектива (який побачив на чайній чашці назву фірми, котру свідок використав як прізвисько одного з персонажів своєї фантастичної розповіді) нарешті доходить, що уся історія Базіки з подробицями та іменами була імпровізацією, казкою, вигаданою просто тут і зараз у слідчій кімнаті, і що Базіка і є істинний Кайзер… Тим часом каліка, котрого встигли відпустити, щезає за рогом і різко перестає кульгати… Треба сказати, що цей твіст не був би настільки неочікуваним і разючим, якби не віртуозна гра Спейсі.
Первісний страх (Primal Fear, 1996)
І ось у цьому юридичному детективі твіст теж завдячує акторській грі, а саме грі тоді ще зовсім молодого Едварда Нортона, котрий зобразив зацькованого церковного служку, звинуваченого у жорстокому вбивстві архієпископа. У ході судового розгляду адвокат (Річард Гір) з’ясовує, що архієпископ був збоченцем і змушував юних сиріт, що прислуговували у храмі, займатися сексом на камеру. Ці збочення начебто викликали в хлопця психічний розлад і спровокували виникнення альтернативної особистості, брутальної і мстивої, котра, власне, і зарізала священика… Та у фіналі герой Нортона помиляється і самовикривається: не було ніякого дисоціативного розладу, він його майстерно зіграв…
Престиж (The Prestige, 2006)
У костюмованому трилері Крістофера Нолана Г’ю Джекман і Крістіан Бейл зіграли конкурентів-ілюзіоністів, котрі одержимо змагаються один з одним у вправності фокусів. Герой Бейла перемагає, і його суперник, схиблений на бажанні дізнатися секрет фокуса, присвячує фантомному розгадуванню цілі роки. І роки, і роки… А виявляється, що «ларчик просто открывался»: в того ілюзіоніста був брат-близнюк…
Ванільне небо (Vanilla Sky, 2001)
У науково-фантастичній мелодрамі (котра є голлівудським ремейком іспанської стрічки «Відкрий очі» режисера Алехандро Аменабара, котрий також зняв «Інших» з Ніколь Кідман) Том Круз зіграв красеня-багатія-плейбоя, котрий має геть усе, що забажає. Наприклад, дуже сексуальну білявку (Кемерон Діас). Та коли зустрічає скромну брюнетку Софі (Пенелопа Крус), то безтямно закохується і марить лише тією скромною дівчиною. Ревнива і ображена блондинка влаштовує жахливу аварію: сама гине, а герой приходить до тями в лікарні, проте його колись вродливе нарцисичне обличчя тепер страшно спотворене. Немає в медицині таких технологій, котрі б повернули нещасному каліці минулу зовнішність… Герой ненавидить увесь світ і найбільше самого себе, бо розуміє, що Софі не може кохати його таким… Нарешті хірурги пропонують небезпечну експериментальну операцію, і… та-дам, Том Круз знову чарівний і спокусливий гівнюк з широкою білою посмішкою… Хоча насправді ні, не було ніякої диво-операції, і герой лишився тим самим квазімодо. У відчаї він звернувся до корпорації під назвою «Подовження життя» і на багато-багато років заснув кріосном, та у сновидіннях, прописаних комп’ютерною програмою, бачив себе красивим і щасливим поряд із коханою Софією…
Одного разу в… Голлівуді (Once Upon a Time… in Hollywood, 2019)
Фільм Квентіна Тарантіно про Голлівуд за часів серії злочинств секти маніяка Чарльза Менсона повільно підводив до кульмінації, в якій головорізи-сектанти мали по-звірячому зарубати акторку Шерон Тейт у виконанні Марго Роббі, вагітну дружину режисера Романа Поланскі. Жахлива сцена і трагічна смерть здавались неминучими, адже таким є історичний факт. Проте Тарантіно, звісно ж, знову зняв «своє» авторське кіно. Сектантам добряче дісталося на горіхи, а Шерон Тейт залишилася живою і щасливою…
Тіло тіло тіло (Bodies Bodies Bodies, 2022)
У цьому винахідливому іронічному молодіжному слешері група підлітків збирається у багатія на хаті і починає грати у гру «Тіло тіло тіло». За правилами хтось є жертвою, а хтось убивцею. У темряві навпомацки той гравець, що першим намацає «труп», має закричати «Тіло тіло тіло!». Та, як неважко здогадатися, труп виявляється справжнім, і дітки починають помирати одне за одним… Чим менше залишається гравців, тим схибленішими і підозрілішими вони стають, адже хтось із них – психопат-різник… Та у фіналі виявляється, що чувак (перший труп) просто хотів зробити круте селфі з татковим антикварним мачете і випадково сам себе зарубав… А вже усі подальші смерті сталися через страх, недовіру і паніку.
Серце Ангела (Angel Heart, 1987)
У містичному нуарі Алана Паркера (того самого, що зняв «Життя Девіда Гейла») Міккі Рурк зіграв приватного детектива Гарі Енджела (в англійській мові це гра слів, тож назву можна перекласти як «Серце Енджела»). Якось його наймає загадковий багатій Луїс Сайфер (Роберт Де Ніро), аби детектив розшукав одного чоловіка, що не сплатив Сайферу борг… Довгий, всіяний трупами шлях Гарі Енджела приводить його до таємниць магії вуду і розкриття вбивчої правди: він сам і є тим боржником, котрого шукає Луїс Сайфер (котрий насправді Люцифер), бо колись продав душу дияволу, а потім не схотів розплачуватися згідно із контрактом і почав тікати і ховатися, та, аби врятувати душу, навіть вдався до магії вуду, сховавши дух в іншому тілі…
Трикутник (Triangle, 2009)
Сумна мати-одиначка, в якої маленький син-аутист, разом із компанією друзів вирушає поплавати на яхті. Та її все рівно щось постійно гнітить… Яхта раптово потрапляє у шторм, хоча до цього був повний штиль, і під час урагану одна членкиня компанії падає за борт і тоне. Друзі, що врятувалися, бачать попереду величезний лайнер і переходять на його палубу. Та на кораблі нібито геть нікого немає, ані пасажирів, ані екіпажу, і годинник стоїть, ніби час зупинився… Зрештою на судні з’являється невідомий убивця в масці і намагається усіх застрелити… Убивцею виявляється… мати-одиначка, вірніше інша її часова версія, а лайнер є ніби вузлом часової петлі, в котру потрапила героїня, причому далеко не вперше, вона тут була вже десятки, а може й сотні разів. І їй потрібно знову і знову, і знову, і знову… (адже недаремно містичний корабель зветься «Сізіф») усіх убити, аби повернутися додому і врятувати сина…
Петля часу (Los cronocrímenes, 2007)
Це не та «Петля часу», котра є голлівудським ремейком за участю Брюса Вілліса і Джозефа Гордона-Левітта, а іспанський камерний (практично монотрилер) оригінал від режисера Начо Вігалондо. Головний герой, мешканець заміського будинку, якось відпочиває на шезлонгу на своїй ділянці і спостерігає у бінокль околиці. Аж бачить у лісі голу дівчину й іде подивитися, що там відбувається. У лісі на нього нападає маніяк з ножицями, обличчя якого перемотане закривавленими бинтами… Невідомий псих ранить чоловіка, що намагається утекти від моторошного переслідувача і, поранений ножицями, перев’язує травму бинтом… Той маніяк у бинтах і є сам герой, знову-таки (як і в «Трикутнику») інша часова версія, і цих версій виявляється щонайменше три…
Призначення (Вартовий часу, Predestination, 2014)
Цей австралійський сай-фай за участю Ітана Гоука і зірки серіалу «Спадщина» Сари Снук має в основі той самий науково-фантастичний принцип часової петлі (парадоксу курки та яйця, коли незрозуміло, що є причиною, а що наслідком), проте обігрує його ще більш мудрованим і шокуючим способом. «Призначення» можна назвати блискучою екранізацією відомого афоризму Марка Твена: «Я одружився із вдовою, а мій батько – з її донькою. У нього народилася дитина і стала мені онуком. Але оскільки я син свого батька, то його дитина мій брат, і дружина його мені мачуха. Тоді її мати – мені бабуся. А якщо моя дружина мені бабуся, то я сам собі дідусь»… В альтернативній реальності другої половини двадцятого сторіччя існує Бюро часу, котре має часових агентів, котрі подорожують у часі, аби запобігти великим катастрофам. Так, один такий агент намагається впіймати підривника і запобігти вибухам, через які загинуло багато людей, та під час детонації і пожежі отримує сильні опіки, через що вирушає в майбутнє, аби за допомогою більш розвинених технологій лікарі зробили йому пластику обличчя…. Якось цей агент, тепер вже у минулому, під маскою звичайного бармена вислуховує неймовірну історію молодика за барною стійкою. Той розповідає, що колись був… дівчиною, виріс у притулку, мав виняткові фізико-математичні здібності, зустрів хлопця, закохався, тобто закохалася, завагітніла, а хлопець утік. Під час пологів лікарі виявили патологію: наявність і жіночих, і чоловічих статевих органів (гермафродитизм). Жіночі органи хірургам довелося видалити, і так дівчина перетворилася на хлопця, а дитина потрапила до притулку… Бармен зізнається, що є часовим агентом, і пропонує бідоласі відправитись у минуле і помститися юнакові, що його/ її кинув… Зрештою з’ясовується, що дівчина, хлопець, їхня дитина, агент після пластики і підривник – одна й та сама людина у замкненому колі часової петлі.
Плетена людина (The Wicker Man, 1973)
Культовий язичницький горор (в жодному разі не плутати з паскудним ремейком, в якому зіграв Ніколас Кейдж) розповідає про інспектора поліції, що прибуває на відірваний від цивілізації шотландський острів, аби розслідувати загадкове зникнення місцевої дівчини-підлітка. Громада острова є сектою, що практикує язичницькі ритуали, зокрема публічні масові оргії… Інспектор, котрий є глибоко віруючим християнином, зіштовхується з ворожістю місцевих, котрі (навіть мати зниклої) запевняють, що ніякої дівчини взагалі не було… Наближається велике язичницьке свято, засноване на спалюванні жертви, і детектив упевнений, що «зниклу» дівчину десь переховують, аби принести в жертву на торжестві… Та наприкінці виявляється, що дівчинка жива-здорова і була для інспектора приманкою, бо жертвою на святі має стати саме він, християнин…
Олдбой (Oldeuboi, 2003)
У цьому знов-таки культовому південнокорейському трилері від Пака Чхан Ука головний герой, в котрого є дружина і донька, стає жертвою анонімних викрадачів, котрі з незрозумілих причин зачиняють його у кімнаті без вікон і тримають так п’ятнадцять років. А потім так само незбагненно випускають на волю, та ще й підкидають грошенят. На свободі герой знайомиться із симпатичною дівчиною, і та, дізнавшись його приголомшливу історію, береться допомогти все з’ясувати і віднайти того, хто замовив викрадення. Звісно ж, герой закохується у милу дівчину, і та відповідає взаємністю… Головний твіст: дівчина є його власною донькою, і зустріч їхню влаштував викрадач, котрий усе це зробив через помсту, бо колись давно у школі він сам був закоханий у власну сестру, а герой, що тоді теж навчався у тій школі, якось застукав їхній інцестний секс і розповів приятелям, і невдовзі дізналася вся школа, і сестра викрадача, не витримавши ганьби, покінчила з собою…
Ще один південнокорейський трилер, цього разу від режисера Пона Чжун Хо і у форматі соціальної сатири. Родина винахідливих злидарів шляхом обману влаштовується на непильну роботу в родину наївних багатіїв: син влаштовується репетитором з англійської для старшої доньки, донька – вчителькою малювання на дому для молодшого сина, батько – особистим шофером, а мати – економкою. При цьому бідняки хитрощами змушують багатіїв звільнити попередніх економку та водія. Герої відмінно влаштувалися і паразитують на дурнуватій довірливості господині багатого дому. І якось, коли хазяї зі своїми дітьми їдуть на кілька днів, усією сім’єю влаштовують у чужому будинку бенкет… Та виявляється, що у підвалі таємно і вже дуже довго переховується чоловік колишньої економки, який укривається від кредиторів і котрого дружина весь час тут кормила хазяйськими харчами. Тобто попередня прислуга так само паразитувала у домі товстосумів, геть далеких від реальності нижчих соціальних класів.
У науковій фантастиці про контакт землян з прибульцями від режисера Дені Вільнева Емі Адамс і Джеремі Реннер грають лінгвіста та астрофізика, котрі намагаються налагодити спілкування з іншопланетянами і зрозуміти мету їхнього прибуття на Землю. При цьому жінка-лінгвіст переживає болісні флешбеки про смерть від рідкісної хвороби маленької дочки… Та флешбеки насправді є флешфорвардами, адже потім, коли героїня нарешті зрозуміє фантастичну мову прибульців, то навчиться їхній здатності сприймати час нелінійно, коли минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно. Від астрофізика в неї народиться донька, котра помре, а чоловік її покине… Проте вона навчається іншопланетній мудрості приймати долю, навіть знаючи трагічний фінал…, адже фіналу для неї більше не існує.
Пам’ятай (Memento, 2000)
Ще на світанку режисерської кар’єри Крістофер Нолан вразив глядачів малобюджетним трилером із ударним твістом. Гай Пірс зіграв чоловіка на ім’я Леонард Шелбі, страхового агента, котрий розшукує убивцю своєї дружини. Та його розслідування дуже ускладнює викликана травмою антероградна амнезія: він забуває події вже через п’ять хвилин після того, як вони стаються. Тож герой постійно залишає для самого себе підказки у вигляді записок, миттєвих полароїдних фотографій і татуювання на шкірі… Нолан чергує сцени об’єктивної реальності у хронологічному порядку і сцени зі суб’єктивної точки зору протагоніста у зворотному (протагоніста, для котрого кожні п’ять хвилин знову і знову, і знову стираються начисто), аби у фіналі з’єднати дві версії воєдино.
З точки зору героя він є страховим агентом, котрий колись, виконуючи свою роботу, начебто довів, що амнезія клієнта на ім’я Семмі Дженкінс не є фізичною травмою, а пов’язана з психосоматикою, і компанія відмовила тому у виплаті страховки. Через деякий час в будинок Шелбі увірвалися двоє нападників, котрі зґвалтували і вбили його дружину (одного Шелбі вбив, а другий його вирубив ударом по голові і втік). Через удар страховий агент і сам отримав таку травму, результатом якої стала антероградна амнезія, тож усі події після нападу він почав забувати вже через п’ять хвилин. Та не дивлячись на недугу, вирішив віднайти злочинця, що втік, і помститися за смерть дружини, заручившись допомогою копа на ім’я Тедді. І в ході свого розслідування також дізнався, що хвора на діабет дружина Семмі Дженкінса, котрий не отримав страхових виплат, аби довести реальність антероградної амнезії свого чоловіка, дозволила тому зробити їй кілька інсулінових уколів підряд, через що померла.
З точки зору об’єктивної реальності, котра стає повністю доступною глядачеві лише у фіналі, Семмі Дженкінс справді був симулянтом і імітував амнезію, аби отримати страхову виплату. Леонард Шелбі, котрий разом з дружиною дійсно зазнав нападу і отримав травму голови, впав у стан антероградної амнезії, проте дружина його після нападу аж ніяк не померла. Злочинець, котрому він типу помстився, виявився багатьма різними людьми (наркоторговцями, бандитами тощо), котрих корумпований коп Тедді, знаючи про амнезію Шелбі, зумисно йому раз у раз підсовував, аби позбутися руками Леонарда небажаних свідків своєї продажності. А історія з дружиною Дженкінса – це насправді історія дружини Шелбі, котра пережила напад, але померла від передозування інсуліном, бо Леонард, забуваючи свої дії кожні п’ять хвилин, зробив їй кілька уколів підряд.
Бувай, дитинко, бувай (Gone Baby Gone, 2007)
Цей детектив є першою режисерською роботою актора Бена Аффлека, а головну роль у ньому виконав молодший брат постановника Кейсі Аффлек. Герой Кейсі – приватний детектив, котрий намагається розшукати зниклу без вісти маленьку дівчинку, доньку місцевої безробітної наркоманки. Підозра спершу падає на маніяка-педофіла. Потім на наркоторговців, котрим матір дівчинки завинила гроші і ті буцімто викрали дитя, аби шантажем змусити жінку заплатити… Під час невдалої операції щодо обміну дитини на гроші відбувається перестрілка, і викрадачі нібито скидають тіло дівчинки в озеро… Поліція визнає зниклу загиблою. Матір ховає дитину без тіла… Та насправді, як виявляється у фіналі, її донька жива і здорова й щасливо живе у добрих людей, котрі забрали і сховали дитину навмисно, аби врятувати від сумного і безперспективного життя з нікчемною і безвідповідальною матір’ю.
Герметичний монотрилер від французького режисера Александра Ажа, в якому головну та єдину роль виконала Мелані Лоран, показує жінку, котра просинається у зачиненій медичній кріокапсулі. Вона геть нічого не пам’ятає: ані імені свого, ані ситуації, котра призвела до того, що вона тепер перебуває у капсулі і не може вибратися. Капсулу пошкоджено, тож рівень кисню стрімко падає… Напружений клаустрофобний трилер про виживання у дусі «Похованого живцем» з Раяном Рейнольдсом несподівано виявляється космічною науковою фантастикою, а героїня виявляється клоном професорки з біотехнологій, котра на Землі, що помирає від пандемії невиліковного вірусу, створила методику трансплантації спогадів, і ця кріокапсула знаходиться на космічному кораблі в оточенні тисяч інших таких само капсул, і десь в іншій капсулі спить клон померлого від вірусу чоловіка професорки, і всі ці клони з ДНК і спогадами землян летять на далеку планету з метою створення колонії, останнього осередку вимерлого людства у всесвіті…
Американський психопат (American Psycho, 2000)
В екранізації однойменного скандального роману, котрий можна класифікувати як психологічний чорнокомедійний слешер, Крістіан Бейл зіграв успішного банкіра з Волл-стріт Патріка Бейтмана. Його герой – багатий перспективний япі, типовий кар’єрист в елегантному піджаку і краватці. Дитя епохи споживацтва: ходить по дорогих ресторанах, носить дорогий одяг, доглядає за своїми волоссям та шкірою… Та по ночах цей перфекціоніст перетворюється на серійного маніяка, котрий кришить людей наліво і направо ножем та сокирою, кайфуючи від бризків крові. Він неперебірливий і не має мотивів. Із задоволенням ріже і випадкового безхатька, і колегу з роботи… Та наприкінці виявляється, що всі убивства відбувалися в уяві Бейтмана, тож усі, кого він начебто пошматував, насправді живі та здорові.
Притулок (El Orfanato, 2007)
У цьому іспансько-мексиканському горорі, спродюсованому Гільєрмо дель Торо, розповідається про жінку, котра вирішує відкрити дитячий притулок у тому ж будинку на узбережжі, де колись давно, будучи сиротою, зростала сама. Вона переїжджає сюди з чоловіком і маленьким сином та готується до святкового відкриття. Жінка погано пам’ятає власне дитинство у сиротинці, оскільки їй пощастило і її швидко вдочерили, та їй здається, що то були приємні світлі дні. І звісно, вона не звертає особливої уваги на фантазії сина, котрий буцімто бачив у печері біля будинку дивного хлопчика з мішком на голові. Лише коли син героїні безслідно щезає, вона починає розслідувати минуле і дізнається, що після того, як її вдочерили, хтось убив усіх її друзів… Убивцею виявляється вихователька притулку, котра мала тоді сина зі спотвореним обличчям, що соромився своєї зовнішності і носив мішок на голові. Інші діти постійно з нього глузували, і якось через їхній черговий грубий жарт хлопчик втопився у печері під час припливу… Та головний твіст чекає попереду: у пропажі сина героїні винні зовсім не привид загиблого багато років тому бідолахи з мішком на голові і не його мати-вихователька, що вирішила помститися всім дітям притулку. У смерті сина винна сама героїня, котра випадково замкнула потаємну підвальну кімнату, в якій колись жив і ховався від світу спотворений хлопчик, не знаючи, що вхід до кімнати знайшов її син і туди увійшов… І весь час, коли жінка начебто чула кроки і стугоніння привидів, то насправді були кроки і стугоніння її сина, що марно намагався вибратися з підвалу.
Американський режисер Джордан Піл – мабуть, головний сучасний творець горорів і творець твістів. У своєму повнометражному дебюті «Пастка» (в оригіналі «Геть») він розказав історію чорношкірого молодика, котрий їде за місто знайомитися з батьками своєї білої дівчини і дещо нервує через расове питання. Твіст полягає у тому, що батьки та родичі дівчини навпаки, виявляються не расистами, а лібералами, що голосували двічі за Обаму і взагалі обожнюють темношкірих. Настільки обожнюють, що за допомогою чорної магії крадуть тіла чорних (даруйте за каламбурну тавтологію) і переселяють у них душі білих, бо ж тіла чорних фізично більш сильні, розвинені, красиві, витриваліші за тіла білих… Такий от моторошний расизм навпаки, який ґрунтується не на фобії, а на філії… Причому дівчина з родиною заодно і спеціально «постачає» додому чорношкірих бойфрендів.
Вічне сяйво чистого розуму (Eternal Sunshine of the Spotless Mind, 2004)
Мелодрама з Джимом Керрі та Кейт Вінслет спершу виглядає сумною романтичною історією двох закоханих, котрі зустрілися, закохалися, почали сваритися і розійшлися, як у морі кораблі. Типово нібито. Та згодом «звичайна» мелодрама виявляється науковою фантастикою, герої котрої через душевний біль кохання і ненависті звернулися до контори, котра продає послугу зі стирання спогадів, і стерли пам’ять одне про одного…
Шоу Трумена (The Truman Show, 1998)
Якщо вже згадали Джима Керрі, то неможливо проігнорувати трагікомедію «Шоу Трумена» та її вражаючий цинічний фінальний твіст. Життя звичайнісінької «маленької людини», чоловіка на ім’я Трумен Бербанк, котрий щодня ходить на роботу, вітається із сусідами, обговорює домашні справи з дружиною і живе нібито тихим монотонним, але приємним життям, виявляється сюжетом масштабного реаліті-шоу, за яким щоденно впродовж багатьох років спостерігає уся країна. Дружина, найкращий друг, бос з роботи і навіть батьки Трумена виявляються акторами шоу, і тільки сам Трумен наче сліпе кошеня нічого не відає, не знає, що живе буквально і фігурально під куполом, де замість неба – стеля, замість сонця – прожектори, замість дощу – система поливу… Допоки у фіналі не доходить до краю міста і не упирається в стіну… Втім, стіна має двері, в які можна вийти.
Ще одна робота Джордана Піла. Вона розповідає про маленьку дівчину, котра якось на ярмарку розваг відійшла від батьків і надибала дивний атракціон типу кімнати жахів, а зайшовши туди, побачила у дзеркалі… іншу версію самої себе… Дівчинка виросла, стала жінкою, вийшла заміж, народила дітей. Та якось вночі до її родини (і так само до інших родин) прийшли моторошні двійники, що нарешті вийшли на поверхню з темного підземельного задзеркалля, і почали вбивати, аби зайняти місце на землі тих, на кого вони схожі як дві краплі води… Твіст у тому, що головна героїня насправді виявляється не оригіналом, а підземельною копією, котра вийшла на поверхню ще тоді, у дитинстві на ярмарку, коли напала із дзеркала, а справжня дівчинка застрягла на багато років у задзеркаллі.
Ігри розуму (A Beautiful Mind, 2001)
Байопік Рона Говарда про геніального математика Джона Неша, лауреата Нобелівської премії, спершу виглядає романтичною історією про роки навчання в університеті дивного юнака, одержимого математикою, котрому не надто вдаються спілкування та соціалізація, та все ж він заводить міцну дружбу з харизматичним сусідом по кімнаті в гуртожитку і зрештою зустрічає кохання у вигляді неймовірної дівчини… А потім історія перетворюється на шпигунський трилер, бо надзвичайно розумного математика вербує ЦРУ, аби він працював на розвідку і розшифровував закодовані секретні повідомлення ворогів держави… Насправді ж Джон Неш виявляється хворим на шизофренію, через що його переслідують галюцинації. Він ніколи не працював на ЦРУ і усі роки університетського навчання прожив у кімнаті гуртожитку один… Хіба що дружина була і є справжньою.
Висока напруга (Криваві жнива, Haute tension, 2003)
Слешер від уже згаданого французького постановника Александра Ажа, ролі в якому виконали Майвенн і Сесіль де Франс, розповідає про двох студенток Алекс і Марі, котрі спекотним літом зупиняються у заміському будинку батьків Алекс, аби відпочити на природі і підготуватися до іспитів. Та вони не знають, що по цій місцевості блукає маніяк-психопат: товстун у робочому комбінезоні на старій вантажівці. Вночі маніяк вдирається до будинку, жорстоко вбиває батьків і викрадає Алекс. Марі вдається врятуватися, і, будучи таємно закоханою в Алекс, вона починає переслідувати убивцю, аби визволити з полону подругу… Наприкінці стає зрозуміло, що ніякого товстуна не існує, Марі хвора на роздвоєння особистості, і брутальний маніяк – її альтер его.
Донні Дарко (Donnie Darko, 2001)
Культова стрічка покоління міленіалів з двадцятирічним Джейком Джилленголом у головній ролі. Старшокласник Донні Дарко живе у провінційній Америці звичайним життям підлітка, ходить до школи, сперечається з батьками та інколи зі старшою сестрою (котру зіграла реальна сестра актора Меггі Джилленгол), закохується у милу дівчину… Та якось починає бачити чи то привида, чи то галюцинацію у карнавальному костюмі здоровезного моторошного зубастого кролика. Одного дня кролик, що володіє телепатичним умінням, наказує Донні залишити дім та пророкує, що через стільки-то днів, стільки-то годин, стільки-то хвилин і стільки-то секунд настане кінець світу. Донні просинається на вулиці, а потім дізнається, що вночі на його будинок, точнісінько в його кімнату, упали уламки літака, від яких юнак напевно загинув би, якби спав удома. Ніхто з його близьких не постраждав. Та американський уряд так і не зміг надати інформацію щодо аварії загадкового літака, котрий наче взявся нізвідки, просто упав з неба фігурально й буквально… Виявляється, що кролик – провідник між паралельними реальностями, уламки літака прилетіли крізь кротовину (портал) з майбутнього чи з альтернативної дійсності, що має інакший ланцюг подій, а кінець світу має настати безпосередньо для Донні, котрий має обрати один з двох варіантів: той, де його немає в кімнаті і він виживає, але потім на літаку гинуть його мати й сестра, а кохану дівчину переїжджає на смерть автівка; або той, де він залишається у своїй кімнаті та гине під уламками, зате всі дорогі йому люди лишаються живими.
Запрошення (The Invitation, 2015)
Цей маленький камерний незалежний трилер-містерія ховає напрочуд приголомшливий фінал. Чоловік на ім’я Вілл (схожий на Тома Гарді менш популярний актор Логан Маршалл-Грін) привозить свою нову дівчину в гості до колишньої дружини, в якої тепер теж новий чоловік. Також на вечерю приїздить кілька старих і нових друзів. Здається, в домі панує цілком дружня атмосфера, але головного героя починають мучити спогади, адже у цьому будинку він колись жив, тут загинув їхній з екс-дружиною маленький син, тут вона намагалася скоїти суїцид, тут було дуже багато горя і болю, що зрештою і призвело до розлучення… Та колишня нині виглядає цілком щасливою і розповідає гостям про те, як вона та її новий чоловік познайомились десь у Мексиці, коли відвідували групу підтримки для тих, хто переживає втрату, і поступово пара господарів дому починає типу рекламувати ту групу та її лідера-засновника, що домагає подолати горе через… смерть… Вілл починає підозрювати, що колишня стала членом якогось культу, небезпечної секти і що після вечері має статися якийсь жахливий ритуал колективного самогубства, і що запаливши на вулиці червоний ліхтар, її новий чоловік подав якийсь знак для початку церемонії… Хоча з іншого боку виглядає так, ніби Вілл просто параноїть… Найкрутіший твіст стається не тоді, коли з’ясовується, що господарі справді задумали отруїти всіх смертельною дозою барбітуратів у келихах з червоним вином, а тоді, коли, вийшовши надвір, герой бачить на околицях десятки-десятки таких само червоних вогників біля будинків: ритуали відбуваються геть усюди.
Детективний трилер з Гелен Гант має одразу два крутих твісти. Спершу він виглядає як містичний горор про будинок із привидами. Адже родина (батько, дружина і син) спостерігає у своєму домі дивні, начебто надприродні явища, ніби домовий завівся: столові прибори зникають, телевізор сам вмикається, предмети нізвідки падають, а ремонтник якось каже, що до будинку його впустила дочка господині, хоча герої мають лише сина… Одночасно має місце детективна лінія, адже чоловік героїні Гант працює слідчим у поліції, і багато років тому він посадив за ґрати серійного маніяка-педофіла, що викрадав і убивав малих хлопчиків. Та у теперішньому часі знову зникли місцеві підлітки… Перший твіст вистрілює, коли з’ясовується, що «привиди» будинку – це двоє юних безхатьків, ідеологів молодіжної субкультури під назвою «фроггінг», тобто молодиків, що не становлять загрозу, проте порушують закон, таємно проживаючи на горищі чи у підвалі чужих будинків так, аби господарі не помітили. Другий твіст «добиває», коли виявляється, що один з так званих «привидів» є вижившим хлопчиком, що колись був викрадений маніяком, і що він впізнав у господарі будинку, у поліцейському, свого мучителя…
Спокута (Atonement, 2007)
Мелодрама про трагічне кохання теж спроможна містити твіст. В екранізації однойменного роману, події котрого відбуваються напередодні та під час Другої світової війни, Кіра Найтлі зіграла богемну багату красуню, в котру закохується син прислуги (Джеймс МакЕвой), і красуня відповідає бідному юнакові взаємністю. Та молодша сестра героїні (Сірша Ронан) відчуває ревнощі та одночасно має бурхливу фантазію. Тож коли в домі, де гостюють родичі та гості, стається зґвалтування, дівчисько стверджує, що нібито все бачила, і вказує на сина прислуги. Цей інцидент надовго розлучає закоханих. Зрештою герой МакЕвоя опиняється на війні, а героїня Найтлі домагає у військовому шпиталі медсестрою. Та доля знову зводить їх разом, і лав-сторі закінчується щасливо… У книзі, котру через багато років написала вже доросла героїня Сірши Ронан, котра впродовж усього життя мучилася докорами сумління і вирішила спокутати провину хоча б у романі, подарувавши сестрі щасливе кохання, яке колись відібрала. Насправді ж закохані більше ніколи не бачилися, вона загинула у лондонському метро під час бомбардування, а він, будучи солдатом, помер у Франції від сепсису після поранення.
Синя безодня (47 метрів під водою, 47 Meters Down, 2017)
Цей камерний британський горор з Менді Мур складніший і цікавіший, аніж здається на перший погляд. За сюжетом дві сестри відпочивають у Мексиці і наважуються спробувати екстремальну розвагу: опуститися з кисневими балонами на невелику океанську глибину всередині міцної клітки та побачити зблизька великих білих акул… Акули дійсно з’являються і поводяться доволі агресивно. Сестри лякаються та просять їх витягти. Та вже майже на поверхні трос рветься, і клітка падає на дно… Далі героїням доводиться довго і важко боротися за життя, бо на них полюють акули, в них закінчується кисень, і обидві серйозно поранені. У кульмінації вони намагаються дістатися поверхні. Вибравшись з кліток, повільно підіймаються, долаючи перепади тиску, та зрештою, тікаючи від акул, скидають балони і швидко спливають. Героїню Менді Мур, в котрої травмована нога, кілька разів хапає та пробує утягти на глибину зубаста тварюка, та все ж обом сестрам вдається вилізти на човен і врятуватися… Та порятунок виявляється галюцинацією героїні Мур, котру вже накрила так звана «глибинна хвороба» або азотне отруєння. Насправді вона все ще сидить у клітці на дні, а сестру зжерли акули.
Я бачу, я бачу (Ich seh, Ich seh, 2014)
Фестивальний австрійський трилер показує жінку, мати-одиначку, котра повертається додому до своїх десятирічних синів, братів-близнюків, після пластичної операції. Жінка виглядає лячно, адже після підтяжки її обличчя обмотане бинтами, видно лише рот та очі. Діти оглядають матір з підозрою, а коли та починає ще й дивно поводитись (і спілкуватись чомусь тільки з одним сином, другого повністю ігноруючи), то хлопці запідозрюють підміну: під бинтами не їхня мати, а стороння жінка. Брати прив’язують матір (чи лжематір) до ліжка і починають катувати, аби та зізналася, де поділа їхню справжню маму… Після низки тортур жінка нарешті розкриває правду… Та геть не таку, яку очікували почути глядачі. Вона – справжня мати близнюків. Та реальним є лише один брат, бо інший загинув багато років тому, що спровокувало в того, що залишився живим, психічний розлад.
Ще один заплутаний трилер від Девіда Фінчера з крутим твістом. Чоловік (Бен Аффлек) звертається до поліції через загадкове зникнення дружини (Розамунд Пайк). На кухні в будинку слідчі знаходять сліди крові, яка належить зниклій. Причому крові багацько, тож цілком імовірно, що шукати варто тіло. Докази множаться, і всі вказують на те, що чоловік (в котрого є коханка) таки убив свою вже некохану пасію… Насправді ж мстива і продумана жіночка, котра жива і здорова, підлаштувала усе таким чином, аби чоловіка звинуватили в її убивстві. І взагалі зникла красуня виявилася тим ще монстром-психопаткою.
Один з найцікавіших і найбільш непередбачуваних горорів в історії кіно. Молода дівчина їде у «місто-привид» Детройт на робочу співбесіду і орендує житло онлайн. Серед ночі в непогоду таксі привозить її за вказаною адресою у квартал приватних будинків, та виявляється, що через помилку онлайн-бронювання одне і те саме помешкання здано двом різним клієнтам одночасно. Принаймні саме так пояснює ситуацію молодик (Білл Скашґорд), котрий відчиняє двері. Дівчині нема куди податися, тож вона лишається на ночівлю у домі з незнайомцем. І звісно ж, глядач очікує, що персонаж Скашґорда виявиться маніяком… Нічого подібного. Він виявляється хорошим хлопцем. Та його убиває якийсь монстр, що мешкає у катакомбах під цим дивним будинком. А монстром у свою чергу виявляється створіння жіночої статі, котре ніколи не бачило сонячного світла. Флешбек у 1970-ті, коли Детройт ще був живим і квітучим, показує чоловіка, який тоді жив у цьому будинку. Він був серійним маніяком і викрадав жінок, котрих утримував у клітці у підземному тунелі і ґвалтував. Від ґвалтування народжувались діти, і доньок своїх він теж ґвалтував… І так з’явилася на світ ота нещасна потвора… Останній твіст – сам маніяк теж до сих пір живий і ховається у підвалі.
Інтерстеллар (Interstellar, 2014)
У недооціненій космічній науковій фантастиці Крістофера Нолана герой Меттью МакКонагі вирушає у далекий космос, аби віднайти підходящу планету для людської колонізації, адже Земля поступово вмирає. Вдома він лишає сина і доньку. Остання ще підліток, але напрочуд розумна у фізиці та математиці. Якось вона спостерігає дивне явище у кімнаті: книги з книжкової полиці починають падати, надсилаючи закодоване повідомлення. Батько пояснює доньці, що це не привид, а, цілком можливо, таким чином вищі іншопланетні цивілізації спілкуються за допомогою гравітації… Наприкінці, коли головний герой потрапляє у чорну діру, де діє п’ятивимір і час є просторовою координатою, з’ясовується, що не було ніяких іншопланетян, це він сам з майбутнього, з чорної діри надсилав доньці повідомлення за допомогою гравітації, аби вона його тоді зупинила, не відпустила у космос, де він втратив 74 людські роки і пропустив життя власних дітей… Хоча й врятував усю людську цивілізацію.
Запаморочення (Vertigo, 1958)
Детективно-психологічний трилер від майстра саспенса Альфреда Гічкока з Джеймсом Стюартом і Кім Новак розповідає про поліцейського на ім’я Скотті, котрий через страх висоти звільняється з роботи і стає приватним детективом. Його наймає старий знайомий, аби Скотті прослідкував за його дружиною, котра, як стверджує чоловік, не при своєму розумі і може скоїти самогубство. Герой закохується у дружину товариша, тобто в об’єкт стеження. Та коли жінка тікає від нього на дзвіницю, через страх висоти Скотті завмирає і замість того, аби врятувати кохану, стає свідком її падіння униз… Через кілька років героя виписують з психіатричної лікарні. І якось на вулиці він бачить незнайомку, схожу на його мертву кохану як дві краплі води… Виявляється, що ця незнайомка і є його кохана, жива і здорова. Тоді вона, найнята тим самим старим другом Скотті, зіграла роль душевнохворої дружини. На дзвіниці чоловік, що хотів позбутися дружини і мати свідка її псевдосуїциду, скинув униз тіло справжньої благовірної, знаючи, що через страх висоти Скотті на дзвіницю не підійметься і правду не побачить. Ще один твіст відбувається у самому фіналі: Скотті, зациклений на привидах минулого, тягне незнайомку на ту саму дзвіницю, вона зізнається у тому, що скоїла; герой спершу лютує і навіть не помічає, як долає страх висоти, опинившись на вершині дзвіниці, та потім цілує і обіймає кохану; але в цей момент по сходах підіймається монахиня, аби вдарити у дзвони; налякана жінка приймає її тінь за примару вбитої дружини і зі страху падає униз.
Третя людина (The Third Man, 1949)
Цікаво, що ця стрічка є британською, а не голлівудською, проте входить до класики найкращих детективних нуарів золотої ери Голлівуда. За сюжетом, котрий розгортається після Другої світової війни у розділеному між союзниками Відні, у місто приїздить американський бульварний письменник за запрошенням старого друга (друга грає Орсон Веллс). Та діставшись місця за вказаною адресою, письменник дізнається, що товариш нещодавно загинув під колесами вантажівки, нещасний випадок стався просто тут, під вікнами його квартири… Герой починає підозрювати, що щось тут нечисто і цілком можливо, що сталося вбивство, котре замаскували під випадковість. Він розпочинає власне розслідування…, аби наприкінці зустрітись із шокуючою правдою: друг його насправді живий і здоровий і ховається у каналізаційних катакомбах, він сам інсценував свою «смерть», аби уникнути правосуддя, бо за «життя» торгував на чорному ринку розведеним пеніциліном, вкраденим з місцевої лікарні, через що померло чимало потребуючих антибіотики дітей.
Хижа у лісі (The Cabin in the Woods, 2012)
Спершу цей фільм, в котрому одну з ролей виконав Кріс Гемсворт, виглядає типовим слешером у дусі «П’ятниця, 13» чи «Повернення живих мерців». Компанія друзів вирушає на заміський відпочинок і зупиняється в орендованій хатинці посеред лісу. Випивають, сексом займаються і все таке. Натрапляють у хатинці на таємний підвал, завалений купою старезного мотлоху: книжками, ляльками, музичними скриньками… Одна з дівчат відкриває книгу і зачитує кілька рядків латиною… Після цього на компанію починають полювати зомбі… Начебто оце й усе. Та насправді стрічка режисера Дрю Годарда є не слешером, а чорнокомедійним сай-фаєм, котрий висміює горор-кліше. І насправді хижою у лісі керує підземна секретна лабораторія, і кожний з предметів у підвалі активує якесь страховисько: зомбі, вампірів, перевертнів, привидів, маніяків у масках, демонів, канібалів, моторошних клоунів тощо. Очолює лабораторію Режисер (Сігурні Вівер), котра контролює багаторічний процес жертвоприношення на честь древніх богів: компанії юнаків і дівчат знову і знову приїздять у хижу і стають жертвами одного з безлічі монстрів (котрі чекають своєї нагоди у клітках). За сценарієм (як і у типових слешерах) незаймана дівчина має загинути останньою, інакше, якщо цього не станеться, невдоволені боги влаштують кінець світу.
Китайський квартал (Chinatown, 1974)
У неонуарному детективі від режисера Романа Поланські приватний сищик (Джек Ніколсон) у передвоєнному Лос-Анджелесі, найнятий жінкою на ім’я Евелін задля стеження за її чоловіком, що начебто має коханку, опиняється в епіцентрі глобальної корумпованої змови на державному рівні. Чоловік клієнтки виявляється головним інженером міського департаменту водопостачання і виступає проти будівництва дамби, котре, на його думку, є небезпечним. Сищик дійсно ловить інженера з молодою коханкою і робить фотографії, котрі згодом якимось чином потрапляють у газету. До приватного детектива навідується розлючена справжня Евелін (Фей Данавей), і герой розуміє, що попередня лжеЕвелін була підставною і його самого теж підставили. Тим часом у водосховищі спливає труп інженера… Наприкінці виявляється, що інженера вбив батько Евелін, багатий підприємець, котрий налаштував незаконну схему осушення долини Сан-Фернандо і присвоєння земель, котрі скоро будуть коштувати мільйони, а бідолашний інженер дізнався про цей план. Та найцікавіше далі: в ліжко інженерові підприємець підклав власну онучку, дочку Евелін, котру ховав у своєму домі, бо вона йому є онучкою і дочкою одночасно (відповідно для Евелін дівчина одночасно є донькою і сестрою), адже багато років тому він зґвалтував і запліднив власну доньку…
Убивство у Східному експресі (Murder on the Orient Express, 1974)
Ще раз повернемося до Агати Крісті. Сьогодні навряд чи знайдеться кіноман (чи знавець детективних романів), котрий не знає розв’язку «Вбивства у Східному експресі». Та це не робить її менш вражаючою. Адже це єдиний в історії детектив, де абсолютно всі підозрювані у злочині виявляються вбивцями. Точніше одним убивцею з багатьма руками, так би мовити. Адже всі пасажири вагону, в якому їхав огидний товстосум, що колись викрав і вбив маленьку невинну дівчинку, помстилися поганцю разом. Бо всі пасажири виявилися так чи інакше причетними до трагедії, всі так чи інакше піклувалися і любили те дитя. І кожен, не вагаючись, проштрикнув черево кривдника ножем.
Транс (Trance, 2013)
Недооцінений заплутаний та динамічний трилер від режисера Денні Бойла. Працівник аукціонного дому Саймон (Джеймс МакЕвой), заручившись допомогою бандитів-спільників на чолі із загадковим Френком (Венсан Кассель), викрадає дорогезну картину Франсіско Гої, але під час втечі отримує удар по голові і просинається з амнезією. Тепер Саймон не пам’ятає, куди сховав картину, а Френк влаштовує йому тортури, аби дізнатися місцезнаходження трофею. Зрештою, оскільки катування не допомагає, бандит звертається до гіпнотизера (Розаріо Доусон), котра шляхом не лише гіпнозу, а й зваблювання таки дізнається правду… Перший крутий твіст – гіпнотизерка була знайома із Саймоном задовго до пограбування, колись вона лікувала його від ігроманії, а потім начебто закохалася, вони почали зустрічатися, та пристрасть Саймона до неї перетворилася на агресивну одержимість, і жінці довелося через гіпноз змусити бойфренда її забути… (після чого Саймон типу повернувся до азартних ігор, тотально програвся і заради грошей вдався до грабунку картини). Другий крутий твіст – насправді саме гіпнотизерка, котра виявилася прагматичним стервом, шляхом знову-таки гіпнозу змусила Саймона викрасти картину Гої та принести їй, як то кажуть, на блюдці, та під час пограбування Саймона випадково збила автівка, і удар вивів його з гіпнотичного стану, тож герой заховав полотно…
Узгодженість (Когерентність, Зв’язок, Coherence, 2013)
Цей камерний науково-фантастичний горор спершу виглядає цілком реалістичною історією у дусі італійської драмедії «Ідеальні незнайомці». Компанія старих знайомих збирається в одному домі за вечерею. І типу всі вони колись одне з одним перезустрічалися, тож глядач очікує на сеанс викриття маленьких особистих таємниць… Але ні, тут відбуваються набагато дивніші речі. Спершу зникає мобільний зв’язок, потім зникає електрика. Одна з гостей допускає, що це може бути пов’язано з падінням комети, що має статися сьогодні вночі. За вікном суцільна темрява, і лише в одному з усіх навколишніх будинків горить світло. Дехто з персонажів вирішує піти в той будинок, аби зателефонувати. І бачить через вікно… точнісінько таку саму компанію за вечерею, тобто компанію двійників… Виявляється, що таких двійників у таких само будинках незліченна кількість. Падіння комети призвело до явища квантової когерентності, тобто до існування безлічі паралельних реальностей або альтернативних світів. Та коли комета пролетить, зрештою реальним залишиться тільки один світ, лише одна версія. І звісно, кожна з «компаній» хоче, аби реальною залишилась саме вона…
Ця драма від початку і до кінця є фільмом-метафорою. Дуже виразною. Спершу яскравою та красивою, потім надзвичайно трагічною. Головний герой у виконанні Берта Ланкастера красується у купальних плавках біля басейну у гостях своїх знайомих. Панує легка літня атмосфера, припікає сонце, зволожують прохолодні напої, персонажі релаксують і ведуть легковажно-грайливу бесіду, у басейні плескає бірюзова водичка… Глядачеві відкривається краєвид елітних приватних котеджів. Раптово герой Ланкастера каже, що не «піде» додому, де чекають дружина і доньки, а «попливе», тобто дістанеться свого будинку, так би мовити, по ланцюжку сусідських басейнів, адже всі навколо його добрі знайомі і задля невинної гри дозволять йому проплисти їхнім басейном… Шлях героя виявляється болісною рефлексією, усвідомленням нароблених у минулому помилок, котрі призвели до холодної і невблаганної самотності. Жорстке протверезіння відбувається на останніх кадрах. Герой дістається свого заповітного дому, та будинок давно пустий і розорений. В нього більше немає ані доньок, ані дружини, він зовсім один. Ллє сильний дощ, вирує вітер. Буквально і фігурально голий герой стоїть замерзлий від холоду, мокрий від сліз, марно стукає у розбиті вікна колись щасливого життя, котре не повернути…
Анастасія Лях
Читайте також:
Найкращі фільми з непередбачуваним фіналом
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
Коментарі закрито.