6 найкращих ролей Леа Сейду

Найкращі ролі Леа Сейду

Ця спокуслива французька краля вважається однією з найсексуальніших акторок сучасності. Проте ані лялькою, ані чарівницею її не назвеш. Є в її рисах щось жорстке і сумне. І є якась втома… Леа Сейду успішно знімається як в європейському, так і у голлівудському кіно; як у блокбастерах, так і в артхаусі. Вона була невеличкою частиною франшизи «Місія неможлива», а потім стала великою частиною іншої популярної шпигунської епопеї: зіграла дівчину Джеймса Бонда, причому аж двічі, що є для бондіани безпрецедентним фактом. Вона ж з’явиться у сиквелі епічної науково-фантастичної дилогії «Дюна». Проте набагато цікавіше спостерігати за цією актрисою, звісно ж, в авторському кіно: в картинах Девіда Кроненберга, Йоргоса Лантімоса, Веса Андерсона, Абделатіфа Кешиша… І хоча десять років тому Леа Сейду виконала свою найяскравішу на сьогодні роль (загадкової синьоволосої Емми в романтичній лесбійській драмі «Життя Адель»), все ж є тверда упевненість, що її найкраща і найбільша роль ще попереду.

Прекрасна смоковниця (La Belle Personne, 2008)

З «Прекрасної смоковниці» режисера Крістофа Оноре, власне, і почалася кар’єра Сейду. І саме тоді склалося амплуа дуже звабливої, але безрадісної, меланхолійної дівчини. У цій молодіжній злегка депресивній мелодрамі акторка зобразила шістнадцятирічну Жуні, котра після смерті матері переїжджає до кузена і потрапляє до нової школи. Вродлива новенька учениця захоплює увагу не лише однокласників та однолітків, а й красеня-вчителя італійської (Луї Гаррель). Проте сама вона, замкнена й скорботна, відсторонена й холодна, здається, не відчуває ані кохання, ані закоханості, ані потягу… Стрічка є сучасним вільним переосмисленням класичного історичного роману Мадам де Лафаєтт «Принцеса Клевська», написаного у сімнадцятому сторіччі про шістнадцяте сторіччя. І цікаво, що, не дивлячись на сучасний антураж, Сейду тут вміщує в обличчі і характері щось дійсно далеке і минуле. Не посміхаючись і не радіючи, її героїня подекуди виглядає прекрасною античною статуеткою. Надто кам’яною, аби відповісти на чиюсь жагу.

Життя Адель (La Vie d’Adèle, 2013)

В «Житті Адель» навпаки, Леа Сейду зобразила персонажку, повну експресії. Дуже живу, гарячу, темпераментну… Таку, що швидко запалюється і так само швидко холоне. Як чоловіки. Її героїня Емма, таємнича незнайомка із синім волоссям, сниться юній Адель, школярці, яка захоплюється літературою і шукає себе, свою сексуальність та сексуальну ідентичність. Симпатія між Адель та Еммою переростає у бурхливий пристрасний роман, а потім… у нудний побут, непорозуміння, розчарування, відсторонення, згасання…, як і в усіх. Французький режисер туніського походження Абделатіф Кешиш на базі графічного роману Жулі Маро «Синій – найтепліший колір» зняв неймовірно щиру і живу, інтимну і чуттєву історію першого кохання, дорослішання, сексуального пробудження і… гострого болю першої втрати кохання. Він розповів історію Адель, тоді як історія художниці Емми залишилася дещо недоказаною і другорядною. Проте Сейду наповнила образ силенною силою виразності та емоцій. Її синьоволоса дівчина-фантазія, дівчина-мрія стала для недосвідченої головної героїні і найтеплішою коханкою в поезії почуттів, і найсуворішою вчителькою прози життя. Стрічка оскандалилася десятихвилинною відвертою сценою одностатевого сексу (котру деякі консерватори навіть назвали порнографічною, хоча насправді вона вкрай естетична і цілком допустима) і інтерв’ю, в якому головні виконавиці звинуватили режисера у примусі до такої відвертості, буцімто Кешиш так їх мучив, що зйомки згаданої сцени перетворилися на каторгу. Але після гучного показу в Каннах стався безпрецедентний факт: журі розділило «Золоту пальмову гілку» між постановником і двома його актрисами.

Лобстер (The Lobster, 2015)

Знову неголовна роль. Можна сказати, що навіть епізодична. Проте це цікавий виступ Сейду в одному з найцікавіших арт-фільмів двадцять першого століття. Грецький режисер Йоргос Лантімос зняв сатиричну антиутопію про неможливість щирого кохання через невикорінний людський егоїзм і водночас про те, що люди утворюють і утримують пари з причин традиції, комфорту (так зручніше), спільних інтересів, спільного ведення господарства, спільного переглядання телевізора…, але не з причини кохання одне до одного. В його сатирі головний герой (Колін Фаррелл) змушений жити у вигаданій державній системі, де «кохання» і створення пари є держобов’язком. Для спарювання одинаків і одиначок розміщують у спеціальному готелі, де надається певний строк пошуку другої половинки. Причому обрати можна лише того чи ту, з ким маєш щось спільне (приміром, спільну кульгавість чи косоокість, чи алергію на горіхи, чи мимовільну носову кровотечу). А хто не віднайде «щастя» у визначений термін, той перетворюється на тварину (яку саме, в’язень готелю обирає сам, тож герой обирає лобстера) і відпускається у ліс, де стає мішенню для решти мешканців пансіону, які щодня виходять на полювання і відстрілюють лузерів… Цікаво, що зазвичай дистопії показують суспільство, в якому кохання є табу («1984», «Еквілібріум», «Рівні»), а Лантімос навпаки, робить його повинністю. Леа Сейду тут зіграла лідерку партизанського спротиву або лідерку банди позасистемних одинаків, які ховаються у лісі і ведуть підпільну боротьбу з порядком і законами. Та насправді її героїня – це така сама система, але з іншого боку, бо у своїй громаді вона не дозволяє жодну близькість і жорстоко карає за будь-який прояв почуттів не до самого себе. Тобто права вибору так само не існує, і замість кохання обов’язком є самотність. Власне, саме про це (окрім нашого его) Лантімос і зняв цю алегорію – про відсутність вибору для людини в системі. А амплуа Сейду – холодної і безрадісної красуні – режисер гіперболізував, перетворивши її на диктаторку безпочуттєвої секти.

Боже мій! (Oh Mercy!, 2019)

А цю маленьку детективну стрічку французького режисера Арно Деплешена взагалі мало хто знає з широкого загалу глядачів. Проте фільм, колоритний і атмосферний, точно вартий уваги, а нетипова роль Сейду тут дивує і навіть шокує. «Боже мій!» – це похмура, депресивна, документально скрупульозна і деталізована кримінальна драма про одне буденне розслідування одного буденного вбивства у французькому провінційному місті Рубе, натхненна документальним телефільмом «Рубе, центральний комісаріат». Історія вкрай кримінального і вкрай бідного містечка, нетряних кварталів, де вбити можуть не за золото чи заощадження, а за банку консервів чи навіть миючий засіб… Так, детектив розслідує смерть пенсіонерки, яку придушили подушкою за дрібку харчів і кілька пляшок побутової хімії, і допитує двох молодих дівчат із сусідньої квартири… Леа Сейду зіграла Клод, одну з підозрюваних. Акторка втілила образ самісінького соціального і морального дна, жахливого і водночас нікчемного та жалюгідного до сліз; настільки чорного і глибокого, і абсурдно-безглуздого, що ніякий бог там точно не живе.

Історія моєї дружини (The Story of My Wife, 2021)

Цю неромантичну драму про шлюб без взаємного кохання на базі однойменного роману угорського письменника Мілана Фюшта зняла титулована угорська постановниця Ільдіко Еньєді, котра раніше отримала берлінського «Золотого ведмедя» за поетично-вегетаріанську мелодраму про єднання двох самотніх душ на тлі скотобійні «Тіло і душа». Сейду зобразила вродливу, жадану жінку на ім’я Лізі, котра виходить заміж за «першого ліпшого», випадкового незнайомця, котрим виявляється голландський капітан-бородань далекого плавання, що керує вантажними суднами. Її героїня (знову загадкова і таємнича, оповита цигарковим димом, знову всередині жорстка і холодна, відчужена і невловима, хоча зовні здається теплою і палкою, і ніби доступною) перетворює нещасного закоханого капітана на одержимого безумця; стає фата-морганою на горизонті його сподівань та бажань і одночасно темною морською безоднею, магнетичною та небезпечною, в котру герой готовий стрибнути і піти камнем на дно… Можна сказати, що Лізі – це та сама «прекрасна смоковниця» Жуні, лишень доросла й у іншій епосі. Привид для споглядання, нездатний кохати.

Одного чудового ранку (Un beau matin, 2022)

А ось тут нарешті немає жодного сліду від злого крижаного подиху неприступної красуні. Тут нарешті Леа Сейду – проста, звичайна жінка, втомлена не від чогось трансцендентного і не від голодних чоловічих поглядів, а від буденних справ, роботи, дитини, опіки над старим хворим батьком. Та й виглядає акторка інакше: коротке пацанське волосся, мішкуватий несексуальний одяг. Мати-одиначка Сандра настільки змучена і заклопотана, що забула, як кохати і бути коханою. Та попри важке рутинне життя, попри цю сіру-сіру прозу, попри нескінченні турботи і хронічні прикрощі саме тут героїня Сейду випромінює лагідне жіноче тепло, доступну земну любов, бажання звичайної близькості і звичайного щастя.

Анастасія Лях

Підтримайте наш сайт – зробіть донат за посиланням

Читайте також:

Найкращі ролі Шерон Стоун

Найкращі ролі Сальми Хаєк

Найкращі ролі Еви Грін

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Ані Тейлор-Джой