Звір (Beast)

Ідріс Ельба протистоїть дуже розлюченому левові у камерному трилері-виживанні від режисера «Евересту» Бальтасара Кормакура. Ця лаконічна і дуже напружена стрічка про справедливу помсту природи змушує одночасно вболівати і за лева, і за Ельбу. Проте зрозуміло, що живим, на жаль, залишиться тільки один.

У пролозі банда озброєних рушницями південноафриканських браконьєрів серед ночі нападає і розстрілює левовий прайд (потім вони продадуть на чорному ринку їх шкури, кістки, кігті і навіть зуби). Проте один лев, вожак зграї, виживає і починає вбивати у відповідь. «Треба будь-що його розшукати й застрелити, бо ж він не зупиниться і рано чи пізно дістане усіх нас», – каже один із браконьєрів, у той час як декого з інших вже розірвав на шмаття відчайдушний, розпачливий, сповнений люті і жаги поквитатись звір, що зачаївся в чагарниках і лише вичікує слушної миті. Адже він усе втратив і не має куди і задля чого вертатись.

Протагоніст на ім’я Нейт (Ельба), цивілізований нью-йоркський лікар-білоручка, летить із двома доньками до Південної Африки, де бував колись дуже і дуже давно. Саме тут, серед дикої савани, він багато років назад обзавівся хорошим другом (зірка «Дев’ятого округу» Шарлто Коплі у ролі зоозахисника і антибраконьєра) і зустрів неймовірну жінку з місцевого племені, в котру закохався, на якій одружився і котру забрав до Америки. Тепер, коли кохана померла від раку і лежить серед бетонних плит асфальтових джунглів, Нейт картає себе за усі сварки і непорозуміння, за рішення розійтися на деякий час, на неуважність і до дружини, і до дівчат, старша з котрих затаїла на батька глибоку образу і злість…

Він приїжджає в ЮАР, на батьківщину втраченої коханої, аби чи то знову відчути її незриму присутність на землі, що була її домом, її колискою…, чи то самому зцілитися від мегаполісної депресії. Тут зранений у душі і загублений чоловік, що вбивається болем й провиною, сподівається зблизитись із дочками і возз’єднати сім’ю під покровом відкритого, чистого, насиченого духами пращурів неба… Але він точно не сподівався зустрітись із войовничим левом, готовим так само битися за сім’ю, чи принаймні за пам’ять, і роздерти усе осоружне людство, буквально кожного, хто трапиться на шляху.

Смотрите легально на MEGOGO

Ісландський режисер Бальтасар Кормакур – недооцінений і незаслужено малозатребуваний. Адже він вкотре робить розумне, реалістичне і водночас надзвичайно захопливе, напружене кіно у жанрі виживання, яке залишається без належної уваги. І вкотре розказує моторошні, правдиві, шорсткі, позбавлені лоску і фальші, гострі, цупкі історії про протистояння людини і дикої природи, де зображає стихію (чи то звіра як персоніфікацію цієї стихії) невимовно страшною, безжальною і водночас вражаючою й величною, на тлі котрої людина є паперовим корабликом в океані. Про це були і «Безодня» 2012-го, і «Еверест» 2015-го, і «У полоні стихії» 2018 (історія, від якої вперто віяло сусальним мелодраматизмом, проте Кормакур жорстко відсік усіляку напрошувану карамельність і вдався до найсуворішого реалізму, чесного і оголеного), і «Звір» 2022.

В настроях режисера немає ні оптимізму, ні песимізму. Він лише констатує дійсність, яку відмовляється прикрашати і викривляти. Так само Кормакур відмовляється змальовувати велич людини (навіть тоді, коли та беззаперечно заслуговує співчуття і поваги, і робить усе, що в її силах і навіть більше), бо людина, на його думку, або слабка і крихка як скоринка, або амбіційна і позбавлена мудрості, або жорстока й ница. Хоча це зовсім не значить, що постановник не любить своїх героїв, і не значить, що він кожного позбавляє шансу. Проте очевидно, що для Кормакура як для вихідця з дуже холодної і дуже своєрідної острівної країни, де навіть сьогодні, у двадцять першому сторіччі, природа все ще нескорено височить над людиною, дикий світ має недоторкане, сакральне значення, а настирне людське втручання у нього – це або тварюцька корисливість, або самовпевнена дурість, або, як у випадку з лікарем Нейтом, прикра випадковість. І так, вустами Шарлто Коплі режисер щиро просить в звіра пробачення, розуміючи під «звіром» усе довкілля, котрому людство завдало невиправної шкоди, і називаючи праведними його нестримні, нещадні гнів і агресію.

Мабуть, у «Звірі» Кормакур переходить від реалізму до натуралізму (притому що лев, звісно ж, не справжній, а цифровий, проте блискуче правдоподібно змальований). Він відверто демонструє біологічні закони природи: мертва плоть гниє, гнила плоть смердить і приваблює мух, левові кігті не дряпають, а перетворюють жертву на рвану криваву грудку. Кожний раптовий стрибок звіра змушує втиснутись в крісло закляклими чреслами і вгризтись в оббивку усіма нігтями…, навіть нігтями на ногах.

Цей survival-екшн не схожий на ті, де протагоніст чи протагоністи рятуються від зажерливої акули чи гігантського крокодила, чи котрогось іншого людоїдського хижака. Адже лев Кормакура – не антагоніст. Він – другий протагоніст, ніби з іншої сторони погляду. І для нього це навіть інший жанр кіно: Ідріс Ельба – протагоніст у трилері про виживання, а лев – протагоніст у трилері про праведну кровну помсту. Тож «Звір» – це скоріше сучасна алюзія на «Мобі Діка», в якій декорації Атлантичного океану змінені на африканську савану, а суміш романтизму із символізмом замінена на алегоричний реалізм (причому алегорія не лише у тому, що за «звіром» стоїть уся розлючена на нас природа, а й у тому, що коли треба битися за сім’ю, в кожного просинається внутрішній звір). І до речі, він набагато кращий за здебільшого недолугі (окрім постановки 1956-го з Грегорі Пеком і Орсоном Веллсом) екранізації величного роману Германа Мелвілла.

Анастасія Лях