Над безоднею (Падіння, Fall)

Цей мікробюджетний трилер нещадно лоскоче нерви дві години нон-стоп. Іноді у ньому відбувається відверта дурість (хоча чисто гіпотетично усе, що стається в кадрі, можливо чи принаймні наближено до можливого). А ще бісить катастрофічно плаский і банальний меседж «життя коротке, тож живи на повну», котрий ще й нав’язливо проговорюється уголос. Проте влучна, гостра, шокуюча і вражаюча своєю простотою ідея, зухвало мінімалістична і провокативно дика, збиває з ніг. А майстерно створена режисером напруга змушує глядацькі долоні непристойно рясно пітніти і подекуди навіть свербіти, ніби фантомна мотузка ковзає поміж пальцями, дере аж до крові шкіру і… підступно вислизає…

«Падіння» сміливо протистоїть таким багатомільйонним екшн-драмам про виживання, як «Аеронавти» чи «Еверест», демонструючи очевидні переваги грубої аскетичної подачі. Жорсткий, з ефектом присутності, нагромадженням голих брутальних перипетій і кульмінаційним твістом… цей фільм дає глядачеві максимум відчуття при мінімальному інструментарії. І як не парадоксально, та абсурд ситуації, яку практично із нічого сконструювали вигадливі сценаристи, видається навпаки, напрочуд реальним і, так би мовити, неймовірно ймовірним… та ймовірно неймовірним водночас.

Троє людей-екстремалів (дівчина, її чоловік та їх близька подруга) навипередки деруться на височенну скелю. Хлопець обганяє дівчат, але із заглибини в скелі раптово вилітає пташина зграя, і юнак від переляку зривається вниз. Через рік молода вдова все ще невтішно горює та не може оговтатися: пиячить, споглядає цілими днями на поховальну урну, де покоїться прах коханого, слухає автовідповідач із записом його голосу і свариться з батьком, бо той насмілився сказати, що загиблий був зовсім не ідеальний і навряд чи б убивався так само, якби загинула вона… Героїня перебуває на межі і, здається, готова закинутися жменею пігулок, аби покінчити із животінням. Та з подорожі несподівано повертається та сама подруга, котра за цей час перетворилася на популярну блогерку із тисячами фоловерів, що лайкають її божевільні екстрим-відосики. Вона хоче струсити загрузлу в депресії товаришку і пропонує піднятися на стару покинуту телевежу висотою в шістсот метрів (висота двох Ейфелевих веж), гадаючи, що подолання страху поверне нещасну до життя.

По дорозі до сумнівної споруди (котра до смерті лякає одним лише старезним і крихким, тотально неробочим виглядом та іржавими сходами прямісінько в небо довжиною більше ніж півкілометра) дівчата наштовхуються на низку явно недобрих знаків. Спершу їх ледь не збиває вантажівка. Потім, вже біля підніжжя вежі, вони бачать падаль, яку жадібно пожирають гігантські сипи. І найстрашніше у цій природній картині, що мертва тварина насправді ще дихає… Вдова жахається, а терту подружку нічим не проймеш: зі словами «в природі виживає сильніший» вона постить чергове відео для ледачих підписників… А далі, коли ризикові альпіністки таки досягають верхівки, святкують тріумф і готуються спускатися вниз, уявляючи, як от-от питимуть прохолодне пиво у придорожній закусочній поблизу…, дряхлі сходи ламаються і летять додолу…

Смотрите легально на MEGOGO

«Падіння» – оригінальна ідея, народжена із сюжетів, меседжів та стилістик трьох фільмів. Це вже згадані «Аеронавти», бо тут так само двоє шукачів навіжених пригод підіймаються високо вгору і застрягають у точці повітря без можливості спуститися вниз (в «Аеронавтах», до речі, героїня Фелісіті Джонс в пролозі теж втратила чоловіка, котрий аналогічно розбився об землю, лишень не зі скелі впав, а випав із кошика повітряної кулі, і після трагедії вона теж намагалася подолати страх висоти; а те, як подружка удови в «Падінні» намагається дістатися рюкзака, що впав і повиснув на супутниковій тарілці, і ріже об мотузку долоні, дуже нагадує сцену, де Фелісіті Джонс обмороженими руками дереться по поверхні сферичного аеростата).

Це також «Гравітація», де героїня Сандри Буллок застрягла у космосі і так само силкувалася спуститися назад на Землю, і для якої це вбивче випробування сили, волі та жаги до життя так само було необхідним струсом і зціленням від апатії та болю втрати. І це максимально схожий і за сюжетом, і за естетикою, і за бюджетом, і навіть за твістом горор «Синя безодня» із Менді Мур, де дві сестри, шукаючи на відпочинку гострих відчуттів, не обмежуються банальним туристичним дайвінгом, а вирішують (так само одна, більш шалена, вмовляє і переконує іншу) спуститися у клітці під воду прямісінько в осередок білих акул, і звісно ж, клітка та обривається, і дівчата опиняються на дні (на глибині майже в п’ятдесят метрів) без можливості піднятися угору та з обмеженим запасом кисню, в оточенні лютих і голодних хижаків (в «Падінні» роль кружляючих довкола акул виконують грифи).

Між іншим, «Падіння» доправили до глядача ті самі продюсери Марк Лейн і Джеймс Гарріс, що реалізували моторошний проєкт про сестер у клітці. І тут героїні аналогічно опиняються «в клітці», нехай вона й не буквальна. Найрізноманітнішими способами вони шукають вихід із безвихідної ситуації і відірваного від землі (там у воду, тут у повітря) дуже й дуже тісного полону («розміром з дошку для піци», як висловилася оптимістична блогерка). А на такій обмеженій площі небезпечним є не лише кожен рух, а й кожна надмірна емоція, адже фатальним може виявитися будь-який буквальний чи фігуральний крок (тим паче випробування хисткої дівчачої дружби).

Режисер Скотт Манн (що до цього знімав сумнівної якості бойовики) блискуче використовує звуки. Так, саме звуки насамперед створюють настрій, що змушує гризти нігті і шкребти чоло, втискатись у крісло і зопрівати під пахвами від щохвилинного викиду адреналіну. Скрегіт іржавого заліза, присвист вібрації тремтячих сходів, тертя зношених болтів і гвинтів, потріскування натягнутої мотузки та шмугляння її об долоні… (тертя канату та кріпильних деталей асонує з міжособистісним тертям всередині героїнь). Манн створює свого роду залізячно-дрижачий трек, під який дві молоді дівчини, що не сприймають нудного життя, виконують знову і знову, знову і знову, знову і знову смертельний трюк, причому навіть тоді, коли майже не рухаються. Наче сонливі і виснажені повітряні гімнастки, що ризикують поснути прямо в повітрі. А ми, глядачі, спостерігаємо, айкаємо, ойкаємо.

Анастасія Лях