Тіло, тіло, тіло (Bodies Bodies Bodies)

Єдиний мінус цього блискучого молодіжного детективного слешеру у тому, що сам перелік жанрів, до яких відноситься стрічка, вже є найбільшим спойлером. Адже фільм позиціонується як горор, трилер, детектив, гра на виживання і… чорна комедія. Проте те, що відбувається на екрані, не здається комедією аж до моменту, коли бомбить і приголомшує фінальний твіст. Лише тоді повною мірою розумієш, яку віртуозну сатиру у своєму англомовному дебюті змайструвала голландська режисерка Халіна Рейн.

Дуже багаті й розпещені тінейджери збираються «на хаті» у дуже-дуже багатого Девіда, аби зависнути на вихідні з алкоголем, травичкою, коксом… Батьки Девіда поїхали, і велетенський розкішний заміський будинок повністю в їхньому розпорядженні. Софі, котра давненько вже не бувала у цій тусовці, хоча вважає Девіда своїм найкращим другом, приїздить сюрпризом, без запрошення, і приводить із собою свою новеньку кохану дівчину, тиху і скромну Бі. Колись Софі міцно сиділа на наркотиках, кілька тижнів як виписалася з реабілітаційного центру, кілька тижнів як зустріла загадкову Бі, в якій душі не чує, і тепер ніби зовсім інша людина, світла, закохана, навіть пива не п’є. І всіляко підбадьорює свою зніяковілу подружку, котра розуміє, що абсолютно не вписується у цю компанію: не багата, не розпещена, не споживає ні кокаїн, ні навіть марихуану, ще й спекла у подарунок хазяїнові будинку кабачковий хлібець, від якого зарозумілий багатій скрутив носа.

Очевидно, що несподіваний приїзд Софі, та ще й з геть інакшою незнайомкою-чужинкою, створює напругу. Виявляється, що колись (до того, як зробитися лесбійкою) Софі зустрічалася з Девідом. А ще в неї нерозділено закохана Джордан (сувора, жорстка гейка, що принципово не голить пахви, аби виглядати більш маскулінно й брутально). Ще тут є позитивна Еліс (в купальнику, що явно зумисно замалий для її видатних грудей), яка начебто радіє усім і усьому. Солоденька кралечка Емма, яка тепер є дівчиною Девіда і актрисою-старлеткою, що наразі знімається у дурнуватих рекламних роликах; час від часу з неї усі глузують, а вона нюняє, бо вразлива і плаксива. А ще є таємничий і дивакуватий сорокарічний Грег, котрого так само сюрпризом притягла Еліс; він такий собі йог-растаман, що для кола дорослих друзів надто незрілий і несерйозний, зате надто мужній для малолітніх дівчаток, і його привабливість і харизма сильно б’ють по самолюбству істерично-нарцисичного юнака, котрому нічим похвалитись, окрім батьківських грошей і пишнот претензійної садиби.

Смотрите легально на MEGOGO

І поки усі буцімто розслабляються, натуга й непроговорені вголос взаємні закиди очевидячки стиха ростуть і зріють. Тож коли компанія вирішує пограти у гру «Тіло, тіло, тіло» (за правилами усі тягнуть папірці; в кого на папірці хрестик – той вбивця; вбивця має у темряві схопити будь-яку жертву, доторкнувшись рукою; жертва прикидається трупом, а той, хто знайде труп, кричить «Тіло, тіло, тіло!», і тоді вмикається світло, всі знову збираються, аби розгадати, хто саме убивця), недивно, що стається справжнісінький, а не фальшивий злочин, зухвалий і кривавий.

Спершу здається, що єдина знайома зірка цієї стрічки – знаний за франшизами «Гобіт» і «Вартові галактики» Лі Пейс. Та насправді кілька юних облич так само зовсім не чужі. Так, Софі – це Амандла Стенберг, що грала Руту в «Голодних іграх», тільки мала стала помітно дорослішою. Девід – це зірка комедійного телешоу «Суботнього вечора в прямому ефірі» Піт Девідсон, котрий зіграв Блекґарда в екранізації коміксу «Загін самогубців: Місія навиліт». Тихоня Бі – це болгарська акторка Марія Бакалова, що вразила і причарувала кіноспільноту роллю дикої доньки-попелюшки Бората Саґдієва у сиквелі соціально-політичної абсурдистської мок’юментарі-сатири «Борат». Тож переважний каст «Тіла, тіла, тіла» хоч молодий і зелений, та безумовно цікавий і влучно колючий, жодних вам карамельних діснеївских принцес і пудрових принців.

Режисерка створює яскраву й насичену атмосферу замкненого жахіття і вибудовує ритмічно наростаючий саспенс взаємної підозри, коли кожен думає на кожного. І паралельно дуже точно, живо вимальовує божевільний, агресивний, їдкий і безпросвітно тупий світ сучасних підлітків. Це ніби «Десятеро негренят» схрестили з серіалом «Ейфорія», лишень замість драми про важкі школярські будні вийшла сатира про важкий школярський вікенд. Як і в Агати Крісті та в усіх історіях-послідовниках принципу неможливості покинути місце, де орудує душогуб, тут розпочинається люта буря, а єдина автівка, що стоїть на дворі, не їде через розряджений акумулятор, бо дехто підмальовував губи і не вимкнув світло над дзеркальцем. Тож за вікном скаженіє негода, в будинку немає електрики, пітьму підсвічують лише дисплеї мобільних і неонові браслети glow stick. За кадром гучно вібрує електронний саундтрек, і складається враження кислотної дискотеки, що перейшла у низький режим повзання по підлозі і скінчилася геть невесело, як в «Екстазі» Гаспара Ное.

Або ні, навпаки, дуже весело… «Тіло, тіло, тіло» справді можна назвати «Десятьма негренятами» для сучасного глядацького покоління, тобто для молоді до двадцяти. Та підлітки навряд чи належним чином оцінять винахідливий сценарій і ущипливі іронічні тонкощі. Вони не осягнуть прицільність пародії на свій власний світ і скоріш за все назвуть тупістю цю напрочуд кмітливу насмішку над їх тупістю. Тож мабуть, це історія для батьків. Чи радше для дорослих бездітних… До речі, в оригінальній назві використана множина, а не однина – «Тіла, тіла, тіла». Погодьтесь, що іноді сучасна молодь, нероздільно зліплена зі своїми смартфонами та соцмережами, схожа на неживих ботів, на розкидані на просторах глобального павутиння тіла, тіла, тіла…

Анастасія Лях