Королева-воїн (The Woman King)

Виявляється, марвелівська Ваканда – то не зовсім вигадка. Феміноцентричний історико-військовий екшн «Королева-воїн» – то ніби спін-оф «Чорної пантери», присвячений вакандійській жіночій армії, лише без фантастики і бритих голів.

«Королева-воїн» вкотре демонструє, наскільки погано ми, білі глядачі, знаємо історію Африки, як мало ми знаємо про минулі африканські цивілізації, їх звичаї, устрої, політичні системи, форми правління, економічні зв’язки, їх місце на карті світу. Для нас стара Африка – суцільні раби. Хоча там були королівства і королі, і навіть королеви…

«Королева-воїн» від режисерки «Старої гвардії» Джини Прінс-Байтвуд – історія не стільки жіночої емансипації, скільки жіночої люті на фоні реальних історичних подій, що мали місце в західноафриканському королівстві Дагомея, яке існувало впродовж 17-19 століть і вирізнялося з-поміж інших держав і народів тим, що мало найлютішу в Африці армію, яка складалася виключно з жінок. Жінки ці називалися агоджі і захищали дагомейські кордони та дагомейського короля ціною власних життів. Точнісінько так само (хижо, войовничо, жорстко, відчайдушно, віддано, з вишкільним показом естетично-брутальної жіночої маскулінності), як жінки-охоронці Дора Міладже на службі у вакандійського короля (а воєначальниця агоджі Наніска у виконанні Віоли Девіс – рима до генералки Окойє).

При цьому фабула нагадує інший марвелівський блокбастер – «Доктора Стренджа». Головна героїня – юна дагомейська селянка Наві (знана за міні-серіалом «Підземна залізниця» Тусо Мбеду, одна з найбільш багатообіцяючих молодих темношкірих актрис; з цього ж серіалу і Шейла Атім, що зіграла праву руку Наніски), котру батько намагається насильно видати заміж за деспотичного нелюба, життя з котрим обіцяє самі лише побої і каторжну працю на плантації. Та дівчисько зухвале, вперте, норовливе…, заміж не йде, брикається фігурально й буквально. Тож батько кидає її біля воріт королівського палацу, за якими живуть і тренуються агоджі (і за які чоловікам заходити зась, лише євнухам, бо агоджі складають обітницю безшлюбності), і мала бунтарка, захоплена красою суворих воїтельок, проситься до армійських лав (так само, як примхливий і огурний Стівен Стрендж просився в застінки Камар-Таджа, аби тренуватися на чаклуна).

Виходить, реальна історія Дагомеї і агоджі надихнула Marvel на створення коміксів про Ваканду, Чорну пантеру і Дора Міладже (до речі, героїня Лашани Лінч, що була агенткою 007 в останній серії бондіани «Не час помирати», тут заточує каменем свої довгі нігті до гостроти ножа, аби встромляти їх у серце або в око ворога, тож вони справді нагадують пазурі дикої кішки, причому без усілякого там суперкостюма). А вихід фільму «Чорна пантера» надихнув інших кінематографістів на створення епіка про Дагомею і агоджі.

Смотрите легально на MEGOGO

Агоджі, звісно ж, схожі на амазонок. Та якщо амазонки з острова Феміскіра із «Диво-жінки» – це картинно вродливі й граційні ходячі обкладинки модельної зовнішності, у войовничість котрих віриш лише в умовах кінематографічної умовності, то армійки з фільму «Королева-воїн» – це правдиво дужі, кремезні, здорові жінки і дівчата (навіть ті, котрі зовсім малі на зріст, як Тусо Мбеду). Цілком очевидно, що їх красиві м’ясисті чи сухожилі рельєфні тіла призначені не для подіуму, а саме для бою. І в цьому бою є і краса, і сила, і хореографія, і синхронність руху та спільного для усіх «сестер» настрою, сумісність думок, єдність ідеології, гуртовність однієї на всіх агресії, однієї на всіх злості, одного гніву…

І безумовно, найбільш дивовижно виглядають тіло і міць 57-річної Віоли Девіс, котра до цього ніколи не брала участі безпосередньо в екшні і завжди грала «просто жіночок» (не «простих», звісно, а з духом і характером, проте зовні «звичайних немолодих жіночок», і з цього приводу у фільмі навіть є діалог, де Наніска, сумніваючись в дорослості новобранки Наві, каже, що та на вигляд «просто дитина», на що Наві відповідає «То й що. А ви на вигляд просто літня жіночка»). Тут на обличчі та напівоголеному тілі Девіс – і авторитет, і мудрість, і шрами, і загартованість в незліченних битвах, і старі незагоєні рани та водночас незламність і міць, бите і перевірене часом та ділом могуття. А тіло тверде наче панцир, наче обладунок, наче броня.

Це не про емансипацію. Адже свобода і незалежність агоджі – це лиш ілюзія свободи і незалежності. Так, вони позбавлені кліток патріархальних шлюбів, але не позбавлені клітки палацу і волі короля. Тому це тільки про лють. Бо лють цих жінок точно не ілюзорна, а справжня-справжнісінька. Лють, котру після бою вони змивають гарячими ваннами в печерних гейзерних озерах і з котрою вранці просинаються знов.

Анастасія Лях