У прямому ефірі (On the Line)

В цьому камерному трилері Мел Гібсон грає підстаркувату версію ловеласа Ніка Маршала з ромкому «Чого хочуть жінки». Але замість того, щоб зваблювати і читати жінок, його герой бігає то від маніяка, то за маніяком. Трилерові спершу не вистачає напруги, а потім здорового глузду, проте Гібсон створив достатньо об’ємного і цікавого протагоніста, котрий заслуговував на більш розумний і витончений сюжет.

Легендарний радіоведучий з дурнуватим ім’ям Елвіс Куні (ім’ям, натякаючим одночасно на ретроградну зірковість і донжуанство) вкладає маленьку доньку спати, цілує дружину і на своєму раритетному «мустанзі» вирушає на черговий нічний радіоефір. Вже сорок років поспіль він веде наживо ток-шоу, в якому вислуховує найрізноманітніші проблеми слухачів від зайвих кіло до кризи шлюбних стосунків і дає нібито мудрі поради. Але Елвіс Куні зарозумілий, цинічний і саркастичний, і часто зневажає, принижує, ображає людей. «Гей, як тебе?» – звертається він до охоронця на рецепції радіокомпанії і, почувши довжелезне невимовне індуське ім’я, безапеляційно каже: «Я називатиму тебе Боб».

Спершу в холі пустинного офісу героєві (який, здається, вже звик до того, що вночі активуються психи, що воліють бути почутими в прямому ефірі) доводиться відбиватися від шизофреника, що кличе себе новим місією. А згодом, вже під час шоу, він приймає дзвінок від загадкового Гарі, котрий спершу якось невпевнено, а потім доволі агресивно жадає витягти на поверхню брудні Елвісові секрети і покарати злого, самозакоханого циніка за зневажливість і безвідповідальність.

Відкриваюча сцена, в якій здається, що на підлозі розлита кров і дехто злочинний когось тероризує й катує, натякає на те, що в цьому фільмі не все є тим, чим виглядає (бо кров виявляється журавлинним соком, а «дехто злочинний» – татусем, що, граючись, робить дитинці «аяяй», бо та напоросячила на кухні). Але на ділі найбільша хитрість цього сюжету – це незграбність, що проступає танком, коли спадає штучне куриво інтриги.

Смотрите легально на MEGOGO

Можливо, цей трилер мав би більше напруги, стилю і клепки (і попутно більше харизми і більше зусиль Гібсона), якби був монотрилером. Якби один-єдиний фігурант дійства (радіоведучий, що скоїв в минулому якийсь проступок, помилку чи навіть якесь зло) півтори години прямого ефіру в радіостудії вів би розмову із закадровим адресантом, що намагався б донести до об’єкта своєї ненависті якийсь меседж або ж просто погратись у заплутану і жорстоку гру. Це було б в дусі датського «Винного», за яким був знятий голлівудський ремейк з Джилленголом, чи випущеної ще на початку нульових «Телефонної будки» з Коліном Фарреллом.

Але повернемося до Елвіса Куні, котрому французький сценарист і режисер Ромуальд Буланже нащось дав це карикатурне ім’я і змусив тим самим ставитись до його серйозності з іронічним смішком. Цей олдскульний брутальний динозавр, що має в телефонних контактах одного лишень жіночого імені Лорен кілька десятків, намагається втримати спливаючий час усіма можливими способами. Вперто продовжує вести архаїчне, майже нікому не цікаве шоу з практично нульовими рейтингами, аби почуватися «зіркою» (нехай і світло цієї зірки вже настільки зблякло, що сумно дивитись на прикінцеві конвульсивні мерехтіння), і трахати молодих асистенток. Та що б він не робив, потяг пішов.

І можливо, найкраще і найщиріше в цій стрічці – співзвучність Елвіса Куні з самим Гібсоном, котрий так само силується втримати сяйво зірки, що згасла.

Анастасія Лях