На Західному фронті без змін (Im Westen nichts Neues)

Нова екранізація однойменного роману Ремарка вийшла напрочуд вчасно і втрапила в найбільш актуальний (особливо для нас, українців) контекст, хоча автори стрічки цього точно не планували. І дуже прикро, що наш глядач у переважній своїй більшості (з огляду на гостро негативні коментарі) невірно її зрозумів. Невірно зрозумів ані Ремарка, ані авторську інтерпретацію режисера Едварда Берґера. Бо не побачив відвертого засудження німців – загарбників, що вдерлися на чужу територію. І прирівняв це незасудження до незасудження сьогоднішніх росіян.

Антивоєнний роман «На Західному фронті без змін» був екранізований двічі. І двічі успішно. 1930 року і 1979-го. Але обидва рази це були постановки американців. Тож версія 2022 – це перший за всю історію саме німецький погляд на слова і послання німецького письменника, на звернення і попередження, на думку і сигнал усім наступним поколінням. І сьогодні цей сигнал звучить так само гучно і жахно, як наші щоденні повітряні тривоги. І треба розуміти (і Берґер це дуже чітко й виразно транслює), що біль Ремарка – то не національний німецький біль за скоєні країною помилки, а біль за світ, що не вчиться, не змінюється і свідомо повторює грандіозні трагедії знову і знову, цикл за циклом, бо, на превеликий жаль, має ген війни у своїй ДНК.

Фільм починається з кадру природи, її миру, гармонії і любові. Десь серед лісу, згорнувшись клубочком, мирно спить лисиця із лисенятами. Але тривожний погляд камери в сіре небо сповіщає про неминучий кінець цих ладу і злагоди… 1917 рік, Німеччина. Кілька юнаків-друзів, отруєних провладною пропагандою, кидають університетське навчання і записуються добровольцями на фронт. Вони піднесені, завзяті, мріють вбити свого «першого французика» і пройтися переможним маршем по центральній вулиці Парижа. Але тільки-но потрапляють на передову, у самісіньке пекло оглушливих вибухів і відірваних людських шматків, завіса миттєво спадає, і романтизація пролиття крові ближнього перетворюється на нелюдську подорож крізь шнек м’ясорубки.

Калюжі крові, з яких стирчать задубілі руки мерців; тулуб без ніг на гіллі дерева; багнюка в очах, ніздрях і роті… Голим та чесним натуралізмом німецька картина робить цілком зрозумілу відсилку до культової воєнної драми Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна». Та тільки тут немає жодних героїв… Українців обурило, що ця історія, розказана і показана очима юних німецьких новобранців, що охоче йдуть загарбувати і вбивати, нібито виправдовує дії останніх, бо ті зомбовані і осліплені брехливою пропагандою і через незнання варті співчуття. Але ні Ремарк, ні Берґер не виправдовують німців і не закликають співчувати нападникам і агресорам. І не кажуть, що незнання звільняє від відповідальності.

Смотрите легально на MEGOGO

Так, безсумнівним й однозначним злом тут виступає генерал, що п’є вино і їсть делікатеси, тоді як хлопці, майже діти, кинуті його наказами на смерть, захлинаються кров’ю і болотом. Та історія не наполягає на невинності цих хлопців. Вона, скоріше, оплакує їх душі, що згублені і втрачені назавжди. Вони є «втраченим поколінням», але не є невідповідальними за сліпоту й ненависть, навіть якщо ця ненависть фантомна й навіяна облудними декламаціями. І тому вони всі гинуть, інакше бути не може, цей кінець аксіомний із самого початку.

Ні протагоніст, що мовчазним живим мерцем просувається траншеями і фронтовою смугою, ні його примари-друзі, що один за одним безслідно зникають у тьмяному хаосі воєнного жорна, не створені як герої, що чіпляють і достукуються до глядача, що стають публіці наче рідними і близькими, і натомість отримують симпатії і співчуття. Вони відсторонені і відчужені від аудиторії, справді наче ті привиди, заздалегідь приречені на безчесне, негеройське щезання. І коли генерал-убивця каже про «честь – загинути у бою», дипломат у виконанні Даніеля Брюля, що намагається досягти перемир’я (в книзі цього персонажа не було), відповідає: «Немає там ніякої честі». І дійсно, немає честі у тому, як Боймер і Катчинський крадуть гусей у французького фермера, як тікають з повними яєць карманами, наче дрібні злодюжки. І немає честі у тому, як Катчиньский отримує кулю посеред лісу з опущеними штанами від малого хлопчини, сина того самого селянина.

Назва «На Західному фронті без змін» – це буквально про фронтову лінію, що за всі роки війни так нікуди й не зрушила, та за це топтання на місці загинули тисячі. Фігурально це про відсутність змін у людській історії, котра аж ніяк не прогресує, не вчиться не помилках і перебуває у замкненому циклі, ніби в часовій петлі. Тож недарма на самому початку стрічки нам показують, як з померлих солдатів знімають скривавлену форму і потім перуть, аби вдягти новобранців. Та смерть в неї уже зашита, і навіть кип’ятінням ту приреченість не відіпрати (приреченість, яку із вбивчою красномовністю читає обличчя молодого актора Фелікса Каммерера). І таке саме коло утворюють римовані сцени на початку та у фіналі, коли після вибуху Пауль Боймер збирає солдатські жетони з полеглих, а під завісу те саме робить вже інший юнак, іще молодший, іще зеленіший, наступний сліпий доброволець чи безголосий призовник, новий швидкопсувний вантаж.

В одній з найбільш емоційних та красномовних сцен Пауль вбиває француза, але той не одразу конає і, вмираючи, тяжко стогне. Цей стогін ножем врізається в голову Боймера, і протагоніст намагається заткнути «ворога» багнюкою. Він напихає рот француза землею, аби у повітрі і в голові запанувала тиша. Не та тиша, що є синонімом миру та спокою, а тиша безнадійно мертва, що означає відсутність усього: сорому, вини, докорів сумління, сумнівів, жалю, будь-яких почуттів, самого життя… Наприкінці колись веселий студент Пауль Боймер справді перестає бути живою людиною. Він перетворюється на машину, що геть іржава і поламана, але працює, допоки тікає механізм. На годиннику – п’ятнадцять хвилин до перемир’я. Останній безглуздий наказ про останній безглуздий наступ. Лічені секунди до кінця. Останній поворот ремонтуара. На сьогодні. Бо ж завтра чи післязавтра все повториться знов.

Анастасія Лях