Меню (Menu)

Цей камерний сатиричний трилер чи навіть горор – ніби продовження серії соціальних карикатур на елітний прошарок суспільства шведського режисера Рубена Естлунда («Квадрат», «Трикутник смутку»). Зняв його британець Марк Майлод, що працював над серіалами «Безсоромні», «Коханці», «Спадщина». Спродюсували стрічку Адам МакКей («Гра на пониження», «Влада», «Не дивіться вгору») і комік Вілл Феррелл. А головні і напрочуд яскраві ролі виконали Рейф Файнз, Аня Тейлор-Джой, Ніколас Голт, зірка сай-фай-трагікомедії «Зменшення» Хонг Чау та видатна акторка британського театру Джанет МакТір, відома широкому глядачеві за серіалами «Озарк» і «Джессіка Джонс».

За сюжетом невеличка група обраних віпів вирушає на невеличкий безлюдний острів, аби відвідати там елітарний, ексклюзивний ресторан, шеф-кухар (страшний і прекрасний Файнз) котрого відомий своїм артистизмом, епатажем, концептуальністю та філософією у підході до готування і споживання їжі. Його страви настільки вишукані, а сервіровка настільки театралізована, що заклад схожий не на місце харчування, а на арт-центр з інсталяціями і перформансами. «В мене до вас одне-єдине прохання. Не їжте. Куштуйте».

Практично вся дія розгортається в чотирьох стінах ресторану і складається із глав, котрі дорівнюють почергово поданим стравам включно з шокуючим кульмінаційним десертом (у вище згаданих фільмах Естлунда, до речі, кульмінацією виступає помпезний обід із так само шокуючим закінченням). Камера повсякчас переїжджає від одного столика до іншого, вихоплюючи фрагменти розмов і знайомлячи глядачів із персонажами.

Ось дуже поважна, дуже авторитетна ресторанна критикиня, що одразу сипле тропами: епітетами, порівняннями, метафорами, метоніміями… «Це так таласично! Ми їмо океан!». А ось кінозірка, актор не надто розумних екшнів, що завжди понтується, хизується, прибріхує і кимось прикидається, гурманом зокрема. Ось бізнес-крутелики з товстими золотими ланцюжками на шиях і відсутністю манер: «Шо за хрінь! Дайте нам хліба! (реакція на другу главу: страву під назвою «хлібна тарілка без хліба»). А ось немолоде флегматичне подружжя багатіїв, що взагалі, здається, не мають інтересу ані до смаків, ані до естетики блюд (і вже не мають інтересу один до одного та й взагалі до чого-небудь), і в цьому місці вони за інерцією та за статусом, бо ж це дуже дорого, дуже престижно, геть винятково, спешіал фор істеблішмент.

Смотрите легально на MEGOGO

Та найцікавіші гості – дисгармонійна пара педантичного сноба-фанатика (після ролі Петра ІІІ в пародійному антиісторичному серіалі «Велика» Ніколас Голт знову блискуче дає дурнуватого й одержимого блазня, тільки цього разу не деспотичного самодура, а зніженого й плаксивого легкодуха, що плазує і лизоблюдить) і загадкової цинічної дівчини у дешевій вечірній сукні і в грубих шкарбанах, що скептично іронізує з приводу пафосного дійства і геть не вписується в загальний контингент. Так само, як і самотня й сп’яніла маргінальна бабуня в кутку…

Група обраних гостей потрапляє на безлюдний острів, де за обідом починають стрімко зростати напруга й тривожність, і зрештою хтось помирає… Нагадує крістівську детективну класику «Десятеро негренят». А ексцентричний і стиха маніакальний шеф-кухар зі сміховинним східноєвропейським ім’ям Юліан Словік – наче той суддя Уоргрейв. Цікаво, що острів, де знаходиться ресторан, зветься Готорн. В перекладі це означає «глід», національну американську квітку, котру можна і навіть рекомендовано споживати у їжу для лікування серцевих хвороб. Власне, Словік теж має намір «підлікувати» суспільство, що позбулося серця й душі (і себе разом з ним, бо давно перестав готувати з любов’ю, став усередині так само позбавленим відчуттів, як його загрубілі долоні, що більше не відчувають жару розпеченої пательні). І також це може бути відсилкою до американського прозаїка, співця темного романтизму Натанієля Готорна, що критикував і оголяв вади соціуму.

Культ їжі – символ епохи споживацтва. Ми споживаємо не тільки харчі. Ми споживаємо (не цінуємо, не вивчаємо, не досліджуємо, а саме споживаємо) культуру, мистецтво, моду, інформацію, один одного, самих себе… («Сьогодні ви будете споживати жир, смажене, сіль, цукор, білок… і навіть цілі екосистеми»). «Меню» – це така сама критика штучного, робленого, байдужого і неживого суспільства, що перетворилося на нейтралізатор смаків і емоцій, крізь гастрономічну призму, як чудернацько-щемлива драма з Ніколасом Кейджем «Свиня». І це такий самий випад низів проти верхів, черні проти еліти, синіх і рожевих комірців проти бомонду, котрому вони прислуговують, як провокаційний «Трикутник смутку».

Бунт антагоніста Файнза – це витончений делікатесний бунт проти моделі поведінки зажерливих «вершків». Поведінки актора, що зробився великою зіркою і дозволив собі робити гівняне кіно. Поведінки критикині, що зробилася чванливою цацею і дозволила собі нищити ресторани і рестораторів. Поведінки скоростиглих ділків, що дозволили собі не сплачувати податки… Проте найцікавіший твіст – це хід у відповідь аполітичної і асоціальної плебейки-протагоністки у виконанні Ані Тейлор-Джой, котрої «не мало бути» на цьому святі «смаженого маршмелоу». Переконливий і елегантний (хрусткий і смачний) у своїй простоті тріумф вартістю дев’ять доларів дев’яносто п’ять центів.

Анастасія Лях