Ноцебо (Nocebo)

Єва Грін мучиться від припадків совісті у соціально-психологічному горорі ірландського режисера Лоркана Фіннегана, що раніше зняв сюрреалістичну сатиру «Віварум». На перший погляд, ці фільми зовсім різні, і на тлі концептуального «Віваріума» більш класичний і традиційний жахастик «Ноцебо» виглядає спрощеним і буквальним, позбавленим алегорій і символів. Та насправді, якщо заглибитись чи як мінімум придивитись, знайдеться чимало очевидних рим і перехресних образів.

У пролозі головна героїня Крістін (типова представниця взірцевого західноєвропейського благополуччя: гарний чоловік на крутій посаді маркетолога-стратега, чарівна дочка з милим личком і кучерями, великий красивий будинок, успішна кар’єра і улюблена творча робота фешн-дизайнерки дитячого одягу) після тріумфального показу нової колекції раптово зіштовхується з жахливою, мерзенною галюцинацією. Серед чистенької гардеробної кімнати з симпатюльними платтячками й кофтинками незрозуміло звідки з’являється брудний безпритульний пес з катарактою на обох очах, язвами, лишаєм і розсипом насмоктавших крові надутих кліщів по всьому тілі. Крістін жахається і відстороняється від цієї зарази. Але собака починає трясти шерстю, закидуючи бідолашну жіночку в оксамитовій маринарці бридкими нечистотами. І звісно ж, один з кліщів відлітає й встромляє свій хоботок у Крістін… Видіння (якщо то видіння) зникає.

Кілька місяців потому бліда і знесилена Крістін, що вже не має роботи і хвора сидить вдома, закидується численними пігулками, від котрих немає ефекту, і спить із кисневою маскою від безсоння, бо постійно бачить кошмари; страждає сверблячкою, тремором, облисінням, провалами в пам’яті… Лікарі не знають, що то за загадкова неміч з’їдає героїню, проте вважають, що проблема лише в її голові. І тут раптово у двері стукає незнайомка, філіппінка-наймичка, яка стверджує, що Крістін її найняла, хоча Крістін цього не пам’ятає. Ледь не з першого дня послужлива робітниця стає справжньою рятівницею: і вечері смачнючі готує, і прибирає, і доньку до школи відвозить, і починає лікувати болячку Крістін народною філіппінською медициною, тобто шаманським цілительством. І героїні стає значно краще… Та в кімнаті у диво-служниці, яку ніби принесло вітром, наче ту Мері Поппінс, зведений навіщось вівтар, і щось вона чаклує над попелом, що вигребла з каміну, і щось таке нашіптує кліщу, котрого тримає у сірниковій коробці…

Ну, по-перше, обидва фільми Лоркана Фіннегана поповнюють глядацький словник термінів. Адже для багатьох і віваріум (приміщення для утримання лабораторних тварин, над якими науковці проводять досліди), і ноцебо (протилежність ефекту плацебо, тобто засіб без справжньої лікувальної дії, котрий через самонавіювання викликає в пацієнта негативну реакцію) – незнайомі слова. По-друге, в обох випадках Фіннеган критикує прозахідний начебто ідилічний спосіб життя. У «Віваріумі» режисер поміщає персонажів у цілковито штучну, пластикову сімейну «бездоганність» з ідеальним штучним газоном, ідеальною полуницею без смаку, штучним небом без руху хмаринок, штучним повітрям без вітру, зомбуючим телеящиком і навіть штучним вирощуванням штучного сина, бо саме такою є встановлена суспільством модель «ідеального» життя: народжуємося в коробці, живемо в коробці, усе життя дивимося в коробку і помираємо теж в коробці. І це безглузде споживче життя Фіннеган логічно завершує у сміттєвому поліетиленовому мішку.

Смотрите легально на MEGOGO

В «Ноцебо» героїня Єви Грін теж живе начебто ідеальним життям, але її ідилія геть фальшива і лицемірна, бо на обкладинках європейських журналів вона наче та фея, що вдягає діточок у казкові плаття, та насправді – цинічна й егоїстична кровопивця, що експлуатує дешеву працю азійських швачок і висмоктує із робітниць, що гарують без відпочинку в нелюдських умовах, останні соки («Вони шиють 25 футболок на годину? Думаю, зможуть і 30»). Знов-таки Фіннеган подає прозахідний спосіб життя як паразитарний (південнокорейський постановник Пон Чжун Хо присвятив цьому життю добре відомий трилер, котрий так і назвав – «Паразити»), і поки Крістін використовую копійчану працю філіппінських чи малайзійських наймичок, її чоловік-маркетолог, попоївши смачної вечері від нової прислуги, жартома роздумує, як просунути на європейський ринок філіппінську кухню. І в тому, як захід захоплюється і використовує східний колорит (наприклад, для колекції одягу, як це робить Крістін), та водночас вважає схід суцільною величезною сміттєвою ямою і гидує, цурається сходу як джерела зараз, нечистот, болячок…, є найбільша облуда.

Тож (це буде по-третє) символи і образи двох стрічок римуються і перетинаються. Так, «Віваріум» змальовує субурбікон ідилічного проєвропейського благополуччя з однаковими будинками-коробками, а філіппінка в «Ноцебо» називає Крістін «кліщем» і поміщає кліща у сірникову коробку, наче поміщає в коробку саму Крістін. У пролозі «Віваріума» відбуваються жартівливі похорони випавших із гнізда пташенят («бо так влаштовані природа і життя»), а в «Ноцебо» дочка героїні ховає свою канарку зі словами «пташка їла хробаків, а тепер хробаки їдять пташку» (до того ж в образі недорозвиненого пташеняти тут фігурує шаманська магія). Ідилічне прозахідне життя «Віваріума» закінчується у пакеті для сміття, а в «Ноцебо», повторюся, ясно прослідковується думка, що схід в очах заходу – то тотальне сміттєве звалище, що постачає в «чисту Європу» букети інфекцій і криміналу (хоча найбільше сміттєвого поліетилену наплодило західне споживацьке життя задовго до того, як перейшло на папір і переробку пластику).

Як і нещодавнє «Меню», «Ноцебо» – продовження теми «Трикутника смутку», в якому через форс-мажор світ перевернувся догори дриґом, і філіппінська прибиральниця стала королевою над білими багатіями. У кульмінації загадкова служниця Крістін теж стає начальницею над своєю екс-господинею і диктує тій терміни і темпи продуктивності праці… На думку Фіннегана, прозахідні цінності настільки дрібні і предметні, що навіть віра зосереджується навколо споживацьких речей, тож героїня Грін вірить у свої «щасливі» червоні туфлі і просить їх принести удачу (як пацієнт, що вірить у ліки, які насправді є просто крейдою).

Можливо, недоліком цієї нової соціальної критики ірландського мувімейкера можна назвати відсутність сатири, бо «Ноцебо» звучить аж надто серйозно і трохи затяжко. Хоча… в одному із заключних кадрів точно є іронія, яка буквалізує фігуральний вислів «згоріти на роботі», бо ж модні білі дизайнерки «горять» креативом, і дедлайни в них завжди «горять», тоді як десь на іншому кінці світу у підвальному цеху з поганою вентиляцією і відсутністю пожежної безпеки горять люди.

Анастасія Лях