Netflix випустив ще один серіал, настільки ж мудрований і похмурий, як і «Пітьма». Так само у жанрі науково-фантастичного психологічного трилеру, написаний тими самими німецькими сценаристами, і навіть той самий актор Андреас Пічман знову виконав одну з ключових ролей. Інших провідних персонажів зобразили британці Емілі Бічем («Малюк Джо») і Анайрін Барнард («Дюнкерк»). Це шоу-головоломка точнісінько те й робить: нещадно ламає глядачеві голову. Причому навіть тоді, коли здається, що все розгадано, сюжет все одно повертає інакше. До того ж (і це, мабуть, унікальний лінгвістичний експеримент на телебаченні) проєкт «1899» розмовляє з аудиторією багатьма мовами одночасно: англійською, німецькою, французькою, іспанською, японською, данською, польською (і кожною з наведених мов говорить актор-носій, тобто рідномовець).
1899 рік, Атлантичний океан. Великий пасажирський корабель відплив від європейських берегів, аби дістатися Нового світу – заповітної Америки, де нібито можна почати зовсім інше життя із чистого аркуша. Принаймні всі ці різношерсті пасажири лайнера, шукачі заокеанського щастя чи втікачі від злої долі, відчайдушно у це вірять. Як водиться, тут є пихаті багатії з першого класу, переважно фальшиві й манірні. Є малопомітні середнячки. Є третій клас бідняків, що замість кают сидять гуртом усі в одному душному приміщенні на нижньому ярусі без вікон. І навіть є безбілетники, що крадькома, злочинно потрапили на судно. Є екіпаж на чолі з загадковим, сумним, мовчазним капітаном. І є чорнороби у машинному відділенні, що гарують без відпочинку, кидаючи вугілля у топку.
Розповідь ведеться від імені пасажирки Мори, доньки власника корабля, що, судячи з усього, ненавидить батька і згадує, як той запроторив її до психлікарні (неясно, коли то було, але сліди від ременів на зап’ястках буцімто свіжі). Мора, незаміжня й бездітна жінка, завжди бліда і стривожена, подорожує одна, через що приковує до себе осудливі погляди. Насправді вона шукає свого брата, що так само відплив до Америки, але раніше іншим кораблем. Той інший лайнер чотири місяці як безвісно зник посеред океану, наче крізь землю провалився… Але ось несподівано надходить сигнал з невідомого судна, хтось надіслав координати… (ми ж, глядачі, навчені фільмами «Чужий» добре знаємо, що відгукнутись на такий сигнал – значить накликати біду…; до речі, тут судно теж зветься «Прометеєм»).
Коли у першій серії раптово на кульмінаційному to be continued грає «White Rabbit» з «Матриці», це, звісно ж, невипадково. Бо так само, як і Вачовскі, основне запитання, котрим задаються автори серіалу, – це питання справжньої реальності і ілюзії реальності, питання «то реальність формує свідомість чи навпаки, свідомість творить реальність?», питання так званої «печери Платона» про те, що люди оманюються, коли вважають, що органами чуттів пізнають справжню реальність, бо від істинного світу до нашого сприйняття доходять самі лише тіні від вогню у тій печері, котрою насправді обмежене наше життя… І героїня «1899» теж є відсилкою до Аліси у задзеркаллі: так само увесь час намагається прокинутися, так само шукає ключ, так само відчиняє різноманітні двері там, де дверей взагалі буть не повинно, так само падає у глибоку чорну нору ескапізму.
Смотрите легально на MEGOGO
«1899» – це ніби схрестити із «Матрицею»… «Титанік». Саме так, тематичним і стилістичним фундаментом серіалу є класичний кемеронівський «Титанік»: великий пасажирський лайнер в Атлантичному океані, що пливе зі старої Європи в нову Америку, молодий прогресивний світ безмежних можливостей; пасажири третього класу завдяки випадку перетинаються з пасажирами першого класу, чого за звичайних обставин бути ніяк не могло; драматична любовна історія і кульмінаційна тотальна катастрофа (тут шторм замість айсберга, але принцип той самий). Більш того, автори шоу нехай, зрозуміло, і не з таким розмахом, як Кемерон, проте теж ґрунтовно і скрупульозно, з увагою до костюмів і декорацій вимальовують епоху на рубежі минулих століть, з деталями корабельного інтер’єру і ювелірних прикрас на тілі чарівних дам, так, ніби справді знімають костюмоване історичне кіно.
Але потім цей акуратний титанівський фундамент починає потихеньку тріскатися від зухвалого вторгнення наукової фантастики чи, як варіант, психопатичного трилера. І ми, глядачі, отримаємо комбінацію на вибір: «Титанік» плюс «Матриця», «Титанік» плюс «Соляріс» (адже після контакту зі зниклим кораблем, як і після контакту з планетою Соляріс, герої починають бачити померлих близьких), «Титанік» плюс «Острів проклятих»… Деякі фрагменти нагадують «Шоу Трумана», ретрофутуризм римується із серіалом «Маніяк», незбагненний репіт на човні посеред моря асоціюється із маленьким, але потужним британським психологічним сай-фай трилером «Трикутник», а приголомшливий фінальний кадр-розв’язка чітко перетинається із шокуючою завісою герметичного монотрилера «Кисень», де героїня Мелані Лоран, як і героїня Емілі Бічем, увесь час намагалася пригадати і правду про себе, і правду про те, що ж насправді відбувається.
А з приводу того, що ж відбувається, версії перебираються найрізноманітніші: від Бермудського трикутника до аналога Філадельфійського експерименту. Та впродовж усіх міркувань, пошуків, здогадок і блукань стрижнем залишається драма про дуже різних, геть несхожих людей, що буквально і фігурально опинилися в одному човні і які за одним і тим самим лекалом ховають за масками темні спогади, тікають від травматичного минулого, прикидаються не тими, ким є, і сподіваються на світло в кінці тунелю, котрим обнадіює вабливе сяйво нової землі. Так, капітан ховає біль від втрати дружини і дочок. Молоде французьке подружжя приховує нещасливий шлюб. Пара іспанців-гомосексуалів видає себе за братів, один із яких буцімто священик. Юна загадкова японка прикидається гейшою. А сім’я данських протестантів лише робить вигляд, що вірить у бога…
В афористичній та й у будь-якій іншій творчості (не лише вербальній, а й образотворчій, згадати хоча б нескінченні ряди мариністів) корабель посеред води дуже часто виступає метафорою людини посеред життя. І «Біліє парус одинокий…», і «Великому кораблеві велике плавання», і «Як ви яхту назвете, так вона і попливе»… А з біблійних часів човен взагалі є символом людського спасіння. Жартівники кажуть, що хвилюватись на хвилях не треба, бо слід пам’ятати: Ковчег збудував любитель, тоді як «Титанік» збудували спеціалісти. Тож і у німецькому серіалі кораблі – то не просто посудини на воді, то вмістилище багатьох екзистенційних сенсів.
І щодо того, що назва задає курс. Згадаймо кораблі (котрі, до речі, не вигадка, а історичний факт) з містичного серіалу «Терор». Там було два судна, що звалися «Терор» і «Еребус» (останнє слово то таке божество з давньогрецької міфології, що уособлює вічний морок). І в результаті ці експедиції зазнали терору і поринули у вічну холодну пітьму північного полюсу. В серіалі «1899» кораблі звуться «Прометей» і «Цербер». І знову-таки в давньогрецькій міфології Прометей – той, хто дарував людству вогонь, дарував світло (і тут можна повернутися до «печери Платона», в котрій замкнений обмежений мозок людини, що не бачить істинного світу та істинного світла у сенсі просвітлення за межами свого темного підземелля, а бачить лише тіні від вогню на стінах). Цербер – багатоголовий пес на варті біля брами підземного царства.
Тож Мора, що весь час намагається пригадати, стикається з двома силами: тією, що намагається пролити на її затуманені (до речі, в одній з глав на корабель опускається густий знов-таки символічний туман) спогади і на її затуманене сприйняття реальності істинне світло, і тією, що навпаки, наче злий пес, охороняє браму підземелля, в якому ув’язнена пам’ять… Або ж взагалі все це лише легковажна гра, лише крихта дозвілля у космосі вічності…
Анастасія Лях
1899
2022 рік, Німеччина
Продюсери: Янт’є Фрізе, Баран бо Одар
Режисер: Баран бо Одар
Сценарій: Янт’є Фрізе, Баран бо Одар, Даріо Мадрона Лопес Гальєго, Джером Бучан-Нельсон, Еміль Нігаард Альбертсен, Джуліана Ліма Дене, Емма Ко
У ролях: Емілі Бічем, Анайрін Барнард, Андреас Пічман, Мігель Бернардо, Мацей Мусял, Антон Лессер, Лукас Лінгґаард Тоннесен, Розалі Крейг, Клара Розагер, Марія Ерволтер, Ян Гаель, Матільда Олів’є, Хосе Жоббі Веман, Ізбель Жобю Веман, Жонас Блоке, Александре Віллаум
Оператор: Ніколаус Саммерер
Композитор: Бен Фрост