Серіал, про який усі говорять другий рік поспіль, – це сатирична антологія про розмаїття багатих відпочиваючих у шикарних готелях на дорогих курортах; про персонал, що щодня вишколено працює на чужий розкішний відпочинок; і про темний бік цього сонячно-лазурового життя.
У буддизмі квітка білого лотоса символізує чистоту і досконалість. Вона проростає з мулу, з багнюки, але при цьому залишається бездоганно білосніжною і бездоганно красивою. Автор шоу явно іронізує, бо те, що у серіалі здається бездоганно красивим життям, насправді гниле і брудне, як болото. Події першого сезону розгортаються у мережевому готелі «Білий лотос» на Гаваях. У другому сезоні гостей зустрічає «Білий лотос» на Сицилії. Це нібито не тільки різні локації, але й різні історії і геть різні персонажі. Але найцікавіше, що сполучною ланкою виступає смачнюча, соковита (не як жінка, а виключно як дійова особа) героїня у виконанні Дженніфер Кулідж (так-так, це та сама «мама Стіфлера» з «Американського пирога», але десятиліття потому; минулого року її також можна було бачити у трилер-серіалі «Наглядач»), надмірно гламурна багачка постбальзаківського віку, що має курині мізки і лагідний інфантильний норов, що лише інколи зривається на істерику.
Кулідж прицільно влучила в образ, але попри точність влучання надала незграбній дурепі чарівності і шарму, розвила карикатурну історію своєї героїні в гіркоіронічну історію. Схожа на пишну диванну кицьку в рожевому ошийнику з бантиком, вона переробила класичну пиху багатіїв на «невинне дитяче» самодурство і дещо жалюгідну нав’язливість підстаркуватої самотньої нуворишки. Її історія прокладає прямий місток між двома сезонами попри фігуральний ідейний місток узагальнюючої концепції цього шоу, побудованій на глузуванні, критиці і викритті, тобто на лусненні мильної бульбашки, в котрій пурхають товстокишенні курортники, відірвані від реальності, і віртуози підлабузництва й удавання зі сфери послуг.
Обидва сезони зведені по одній і тій самій архітектонічній схемі. Пролог є одночасно і епілогом. Лишень перший тільки закидає загадку як вудочку, а другий вже дістає її з води і оприлюднює улов. У пролозі стає зрозумілим, що на курорті сталося вбивство. Проте геть незрозуміло, ані хто убивця, ані хто є жертва (так само, як у серіалі «Велика маленька брехня»). Тобто автори, граючи із глядачем в детектив, зумисно роблять вказівки на одних персонажів, а під завісу виявляється, що кримінальний інцидент стався з деким іншим, і публіка у захваті від того, як творці цієї надзвичайно дотепної і гостренької курортіани водять її за носа впритул до самої розв’язки.
Смотрите легально на MEGOGO
«Посміхаємося і махаємо». Однаково цікавими і влучними у поданні характерів є обидва сезони, проте перший точно є більш соціальним, більш саркастичним, більш викривальним, їдким і гірким. Він максимально зосереджений на конфліктній взаємодії гостей готелю і працівників (конфлікт не завжди є відкритим, інколи він прихований, інколи потенційний, а інколи навіть відсутній, проте все одно існуючий апріорі), тоді як у другому сезоні гості здебільшого взаємодіють між собою, а персонал між собою. І якщо перший сезон показує, як дрібнички і забаганки, пустотливі ідеї багатіїв ранять, псують і навіть подекуди руйнують життя тих, кого товстосуми узагальнено називають неживим словом «сервіс», а останні у відповідь все рівно знову «посміхаються й махають», зустрічаючи корабель з новою порцією капризів і претензій, то другий сезон – це певною мірою реванш обслуги.
При цьому творець шоу Майк Вайт, розмежовуючи касти «замовників музики» і «виконавців», не вдається до примітивного чорно-білого поділу, бо тоді «Білий лотос» нагадував би мексиканські теленовели типу «Багаті теж плачуть», «Просто Марія», «Дика Роза». Ні, його герої і героїні суцільно сірі і суперечливі, ані поганці, ані святі. І вони нібито підкреслено актуальні, сучасні, інклюзивні, тобто залучені діалогами в топ-теми сьогоднішнього громадського життя: віджиток патріархату, фемінізм, провину білих американців перед корінним кольоровим населенням; або протиставлену фемінізму й антирасизму парадигму про те, що нині, в епоху #MeToo і Black Lives Matter, найбільш вразливою і беззахисною суспільною групою є білі хлопці… Проте їх диванні дискусії за шведським сніданком – химерні дурощі, фанаберія, прикриті напускною серйозністю баляндраси.
«Білий лотос», особливо знов-таки перший сезон, має побратима на великому екрані – ультрасучасну соціальну сатиру Рубена Естлунда «Трикутник смутку». Стрічка і серіал перегукуються не просто ідеями, стилем, змістом і формою, а подекуди навіть ідентичними сценами. Наприклад, те, як у фільмі дружина російського олігарха, аби продемонструвати лжеліберальність, наполегливо запрошує і практично змушує персонал круїзного лайнера купатися у басейні разом з віп-пасажирами, ідентично тому, як у серіалі героїня Дженніфер Кулідж напосідає на завідувачку спа-послугами і знов-таки практично змушує ту спершу зробити масаж, хоча жінка не є масажисткою, а потім разом повечеряти в готельному ресторані, хоча персоналу це заборонено.
Та Майк Вайт все ж не наважується на радикальність і доведену до крайнощів експресивність подачі Естлунда. Це не значить, що у порівнянні з «Трикутником смутку» «Білий лотос» беззубий, проте в контексті сатири він виглядає дружнім шаржем, тоді як картина шведського постановника буквально зригує на глядача гротескну і злу карикатуру. І що таке дві какулі метрдотеля, висрані у валізу прискіпливого і незадоволеного клієнта, у порівнянні з епічною масовою сценою неконтрольованого фонтанного проносу і повсюдного гейзерного блювання морськими гребінцями і чорною ікрою…
Анастасія Лях
Білий лотос (The White Lotus)
2021 рік, США
Продюсери: Майк Вайт, Нік Голл, Девід Бернад
Режисер: Майк Вайт
Сценарій: Майк Вайт
У ролях: Мюррей Бартлетт, Конні Бріттон, Дженніфер Кулідж, Александра Даддаріо, Джейк Лейсі, Наташа Ротвелл, Стів Зан, Сідні Суїні, Тео Джеймс, Обрі Плаза, Вілл Шарп, Сімона Табаско, Меґан Фегі, Адам ДіМарко, Гейлі Лу Річардсон, Майкл Імперіолі, Фарід Мюррей Абрагам, Том Голландер
Оператор: Бен Кутчінс
Композитор: Крістобал Тапія де Вір
