Те, що дель Торо додав до назви своє ім’я, – аж ніяк не самолюбство. Справа в тому, що режисер справді зняв виключно свою, дуже авторську версію загальновідомих пригод Піноккіо (і вона точно мала виразно відрізнятися від «Піноккіо» Роберта Земекіса, що вийшов того самого року, але не мав анічогісінько авторського і був поганим ігровим ремейком класичного діснеївського мультфільму). І зумисно чи ні, але мексикансько-голлівудський митець ніби звернувся до сьогоднішніх подій в Україні, до жахливої воєнної агресії російських фашистів, до зомбування і пропаганди, що руйнують свідомість і душі, особливо дитячі… Але при цьому залишився у фабулі і світлі легендарної казки. Світлі і любові, що долають темряву.
Лялькова анімація, що, цілком зрозуміло, у вік комп’ютерних технологій все рідше і рідше з’являється на екранах, – це душевність, наївність і ностальгія. Бо ляльки – це і є саме дитинство, або найтепліший спогад про нього. Ляльки простакуваті, безхитрі, трохи незграбні, кострубаті, кульгаві…, та жодна графіка не зрівняється з їх щиросердістю. І здається, чим вони недоладніші, тим зворушливіші.
Ґільєрмо дель Торо, котрий за свою кар’єру був дуже різним, звертаючись і до готики («Багряний пік»), і до нуара («Алея жаху»), і до фантасмагорії («Форма води»)…, все одно до сих пір в першу чергу асоціюється з «Лабіринтом Фавна», фентезі про дитячий ескапізм, втечу від страшної реальності і зокрема від війни у химерний казковий світ (котрий теж іноді доволі страшний, проте уява долає будь-які його жахи). І до сьогодні «Лабіринт Фавна» залишається одним з найяскравіших режисерських висловлювань у світовому кіно на тему «війна і діти», «діти і диктатура».
«Піноккіо Ґільєрмо дель Торо» – продовження цієї теми і ще один шедевр, в якому постановник зумисно парадоксально й вражаюче сумістив наївність, дитячість, неоковирність лялькової мультиплікації з виключно дорослими висловлюваннями і мотивами; поєднав казковий сюжет Карло Коллоді із соціально-політичним реалізмом та притчевою філософією. І зрозумілим це стає одразу. Бо в експозиції тесляр Джеппетто ховає свого справжнього сина, з плоті і крові, десятирічного хлопчика Карло, котрого вбив випущений з військового літака снаряд…
Смотрите легально на MEGOGO
«Лабіринт Фавна» зображував Іспанію часів Другої світової війни, в роки правління диктатора Франсіско Франко, котрий винищував партизанський рух і усіх незгодних з його системою. «Піноккіо» – це фашистська Італія під ярмом тирана і гітлерівського побратима Муссоліні. Так само, як і в «Лабіринті Фавна», дель Торо знову використовує алюзії до Льюїса Керрола і його «країни чудес» (кролики, що посеред пекла чи то чистилища грають у покер, нагадують кроляче чаювання, але з брутальної версії без цензури). І так само протиставляє чистоту дитини (не лише невинність, а й білизну чистого аркуша, що максимально відкрита й беззахисна перед інформацією) бруду військової агресії, терору, тиранії, чисток і легалізованих авторитарним псевдозаконом убивств.
Закладений в літературному першотворі роздум про живе і неживе, справжнє і штучне Ґільєрмо дель Торо переніс у площину світської філософії життя і смерті та релігійної філософії раю і пекла (при цьому додавши антиклерикальний пасаж і зобразивши церкву вмістилищем ксенофобії, нетерпимості, варварського невігластва і режимного підлабузництва й підтакування…, тобто саме так, як це відбувається сьогодні в росії). Тож можна сказати, що Піноккіо постав перед вибором Фауста, а замість традиційної Блакитної феї з’явилися дві полярні міфологічні сестри, богині мертвого і живого світів, підземелля і неба, грішного існування і праведного.
Новонароджена дерев’яна лялька, що нічого не знає ані про світ, ані про хороше й погане, виявилася ідеальною маріонеткою у прямому і переносному значеннях. І будучи чистим аркушем, почала поглинати увесь потік інформації, часто брехливої, отруйної, руйнівної. Що бути лялькою в руках ляльковода – це благо. Що співати пропагандистські пісні – це честь і патріотизм. Що стати ідеальним солдатом на службі у держави і батьківщини (солдатом, котрого неможливо убити, бо ж дерево і так неживе) – це є національний обов’язок і шлях героя. І дель Торо відверто показує, як пропаганда отруює саме дітей (так само, як це було за гітлерівських часів чи є за часів путіна), коли одні гарцюють на сцені в шоломах і з автоматами, прославляючи геноцид і війну, а інші у залі це слухають і вбирають. І має статися диво (приблизно таке ж, як перетворення дерев’яного хлопчика в справжнього), аби дитячі голови учинили отруті спротив.
Нарешті, як і в «Пригодах Піноккіо» Коллоді, в «Піноккіо Ґільєрмо дель Торо» з’являється гігантське морське чудовисько, що пожирає усе на своєму шляху, такий собі біблійний левіафан. І звісно, пригадується «Левіафан» Андрія Звягінцева. 2014 року (так, якраз 2014-го) антиросійський російський режисер вже порівняв російську держсистему з міфічним старозавітним монстром, ненажерливим, загарбницьким, спустошливим… Порівняв з левіафаном путінську росію і самого путіна. У Звягінцева головний герой боротьбу з чудовиськом програв… У дель Торо Піноккіо всіх рятує і підриває тварюку міною…
Анастасія Лях
Піноккіо Ґільєрмо дель Торо (Guillermo del Toro’s Pinocchio)
2022 рік, США/ Мексика/ Франція
Продюсери: Ґільєрмо дель Торо, Ліза Генсон, Александер Балклі
Режисер: Ґільєрмо дель Торо
Сценарій: Ґільєрмо дель Торо, Патрік МакГейл, Метью Роббінс
У ролях (озвучення): Грегорі Манн, Юен МакГрегор, Девід Бредлі, Крістоф Вальц, Тільда Свінтон, Рон Перлман, Фінн Вулфгард, Кейт Бланшетт, Тім Блейк Нельсон, Джон Туртурро, Берн Ґорман
Оператор: Френк Пассінгем
Композитор: Александр Деспла
Тривалість: 114 хвилин/ 01:54
