Підземелля і дракони: Честь злодіїв (Dungeons & Dragons: Honor Among Thieves)

Це той дуже рідкісний випадок, коли очікуєш кіно-гівно, а отримуєш натомість суцільний надзвичайний кайф. В екранізацію легендарної настільної гри сценаристи-режисери Джон Френсіс Делі і Джонатан Голдштейн (що раніше випустили сінефільський комедійно-детективний екшн «Нічні ігри», герої котрого теж бавились у настільні й салонні ігри) напхали стільки самоіронії, що навіть найвеселіші марвелівські блокбастери пасуть задніх. І це точно найкраще повнометражне фентезі за багато-багато років.

Буквально з перших кадрів розумієш, що приречений закохатися у цей фільм. Одразу тоді, коли розповідь відкривається сценою у типу середньовічній в’язниці, де сидять персонажі Мішель Родрігес і Кріса Пайна: перша зі смаком наминає барабольку, а другий в’яже спицями рукавички-мітенки… І до них заходить новоприбулий арештант-орк…

Так-так, як і будь-яке фентезі, що з’явилося після і під впливом романів Толкіна, «Підземелля і дракони» окрім людей мають у складі ельфів, орків, гномів, гобітів, магів, чаклунів… Та на відміну від решти наслідувачів, здебільшого пласких і незграбних, ця стрічка-алюзія надає запозиченим образам принципово свіжу концепцію, геть інші ролі і вкрай винахідливі метаморфози. До того ж класичний Толкін тут цілком позбавлений пафосу, схиляється до тональності «Вартових галактики» (при цьому якщо герой Кріса Пайна – це Зоряний лицар у виконанні Кріса Пратта, то героїня Мішель Родрігес – суміш Гамори і Дракса) і багатий на цікаві й дотепні омажі іншим культовим казкам.

Так, приміром, за сюжетом є містечко Невервінтер, котрим управляє непристойно багатий лорд-самозванець-шахрай (із віком Г’ю Ґрант, що замолоду був номером один британських ромкомів, віртуозно переключився з романтичного амплуа на образи слизьких і гидких лиходіїв). І коли над містом у небі дрейфує величезна повітряна куля із нарцисичним зображенням авторитарного правителя-ошуканця – це відсилка до Смарагдового містечка і чарівника Оз, що насправді був нікчемним обманщиком, котрого занесло у чарівну країну повітряною кулею…

Смотрите легально на MEGOGO

Не менш вигадливо обігруються авторами загравання із логікою, абсурдом і парадоксами геніального Льюїса Керрола: приміром, так званий «суд відпускателів» (тобто тих, хто амністує, відпускає) або сцена, в якій із пащі гігантської риби дістають врятоване кошеня (віддзеркалення «нормальної реальності», де зазвичай навпаки, риба перебуває у кошачому роті), або репліка головного героя «Той факт, що це речення дзеркальне, ще не робить його логічним»… – усі ці жарти можна назвати шаною і даниною грайливо-інтелектуальній та філософсько-математичній керролівській традиції.

І до речі, Делі і Голдштейн ніби передбачають закиди і докори душних толкіністів і подекуди відверто й навмисно висміюють будь-які паралелі із патетичним монументальним циклом «великого і жахливого» творця Середзем’я. Наприклад, називають один чарівний патик, що накреслює і відчиняє портали у дусі магічних кіл Доктора Стренджа, дурним найменням «Тудить-сюдить», що є цитуванням-витівкою-пародією на назву книжки «Гобіт, або Туди і звідти».

У «Підземеллях і драконах» вправно працює абсолютно все: сюжет, характери, магія, гумор. Сюжет має чимало несподіваних поворотів (причому несподіваність здебільшого полягає в тому, що повороти зухвало повертають туди і назад, і знову туди, і знову назад). Магія набуває вигляду то вражаючого, то неоковирного, то прекрасного, то потужного, то по-справжньому моторошного, коли йдеться про темні сили; чари об’ємні, складні, вигадливі, багатошарові, динамічні, деталізовані…, чого не вистачало з часів поттеріани.

Персонажі діють непередбачувано і жваво, а ансамбль характерів рясніє і в хорошому сенсі слова різноголосить як букет кольорових різномастих польових квітів: один пустує і скалозубить (ще й на лютні грає-співає), друга постійно рубає або правду-матінку, або сокирою; третій сумнівається у кожній думці і кожному русі, четверта насуплена і віддає перевагу мові тварин, п’ятий геть не розуміє сарказму і тропів і розважливо перебуває у мікросвіті власного серйозного та ідеального «я»; шостий повсякчас вихляє, сьома нашіптує прокльонну абракадабру…

По-феміністськи геройки і антигеройки тут сильніші за героїв і антигероїв. Або фізично, як кремезна персонажка Мішель Родрігес (котра єдина у команді гатить противників кулаками і мечами, а на любовному фронті одержима пристрастю до крихітних чоловічків), або психологічно (як набагато доросліша за свого інфантильного і нерішучого залицяльника персонажка Софії Лілліс), або магічно (як лиса відьма з поганського ордену червоних монахів, моцним чарам котрої нема протидії).

Дракони, звісно, тут теж є. Як і підземелля. Та немає нічого від рівної площини столу, бо Делі і Голдштейн дійсно оживили й опуклили настільну гру. А якщо ще раз згадати рими із «Вартовими галактики», то можна сказати, що тут є напрочуд кумедне і вкрай симпатичне камео «єнота»…

Анастасія Лях