Бостонський душитель (Boston Strangler)

«Чоловіки вбивають жінок». На сервісі Hulu вийшов один з найцікавіших повнометражних детективів останніх років – спродюсований Рідлі Скоттом похмурий і символічний «Бостонський душитель» з Кірою Найтлі у головній ролі, присвячений реальній справі серійного маніяка, що всередині 1960-х років зґвалтував і задушив у Бостоні тринадцять жінок… Схожий на «Зодіак» Девіда Фінчера, але цілком прожіночий, тобто не стільки про кримінальне розслідування, скільки про чергове протистояння жінки чоловічому світові.

Ну, і про те, що вигадані злочини у трилерах та детективах здебільшого пропонують девіантні звірства, тоді як у реальному житті зазвичай причиною вбивств є лише гроші. Про це, приміром, говорив убивця з італійського детективного трилера «Дівчина в тумані». І це саме твердження частково продовжує «Бостонський душитель».

Мізогіни, сексисти і шовіністи скажуть, що жіноча тема вже сплюндрувала усі чоловічі жанри: бойовик, вестерн, детектив… Феміноцентризм справді сьогодні охоплює практично увесь кінематограф, і кожен жанр тепер тією чи іншою мірою говорить про жіночий виступ проти століть патріархальної системи. Тож «Бостонський душитель», що має форму класичного детективного розслідування, насправді виявляється фільмом-алегорією про те, що наш світ (і вчорашній, і сьогоднішній, і навіть завтрашній, на превеликий жаль) – це світ, в якому чоловіки убивають жінок. Серійні маніяки, агресивні бойфренди, розлючені чоловіки, ревниві або боягузливі коханці… На кухні чи у сквері, під час сімейно-побутової сварки чи через сексуальне збочення у темному провулку… Чоловіки вбивають жінок.

Так, можливо, чоловікам стало надто душно (пробачте за каламбур щодо назви стрічки) через засилля жіночої теми в кіно (і в житті, звісно, теж). Проте якщо жінки вже дорвалися, вже домоглися, вони не випустять лідерство із рук, не віддадуть домінуючу позицію назад, не змарнують свій зоряний час.

Смотрите легально на MEGOGO

Журналістка газети «Boston Record American» Лоретта МакЛафлін (Найтлі) не хоче писати про тостери і гардероб, котрі їй підсовує начальник і про котрі пише решта працівниць видання (бо ж серйозні рубрики – то чоловіча робота, а для жінок – розділ «стиль життя»). Вона із захопленням спостерігає за старшою колегою Джин Коул (зірка серіалу «Залишені», драми «Гніздо» Керрі Кун), котра єдина в офісі отримує чоловічі завдання (справжні журналістські розслідування) і при цьому носить спідницю. І Лоретта ніяк не збагне, у чому ж її секрет… Якось МакЛафлін помічає схожість кількох місцевих убивств: жертви – самотні жінки похилого віку, зґвалтовані і задушені у власних квартирах без слідів злому, і в усіх панчоха на шиї зав’язана як подарунковий бант… Так починається серія статей Лоретти і Джин про Бостонського душителя…

Не одразу, але досить швидко стає зрозумілим, що автори використовують Бостонського душителя як синекдоху. Коли маніяк несподівано і нехарактерно переключається зі стареньких жінок на молодих, починає з’являтись бекграунд жертв і вимальовуватись можливий мотив. Одну, молоду секретарку, міг убити жонатий начальник, для котрого та була коханкою і від котрого недоречно завагітніла. Другу, яка нетипово для 60-х (адже 70-ті з їх феміністською та сексуальною революціями ще не настали) вступала у вільні зв’язки, міг убити колишній неврівноважений бойфренд, що одержимо її переслідував. Та другий начебто не міг вбити першу, а перший – другу… Боси диктують підлеглим жінкам правила не тільки роботи, а й особистого життя. Інші шефи обмежують «кухнею та інтер’єром». На кухню ж запроторюють законні чоловіки чи просто співмешканці. Партнери-аб’юзери «душать» якщо не фізично, то психологічно. А поліція більше зусиль докладає до розкриття пограбувань банків, аніж до розслідування убивств жінок… Тож «Бостонським душителем» виявляється все місто, а глобально – весь чоловічий світ.

Обидві героїні-репортерки (не вигадані, а стовідсотково реальні жінки) є дружинами і багатодітними матерями, що всупереч традиціям більшу частку себе віддають улюбленій роботі. Та якщо персонажка Кері Кун навчилася гнути систему у свій бік і не намагається її зламати, то героїня Найтлі зрештою перетворюється на одержиму, зациклену на одній справі, бо навчитися співіснувати із системою не хоче, прогнути не вистачає сили, а зламати апріорі неможливо. «В тебе немає сюжету. В тебе є образа», – каже їй шеф, і цього разу він таки правий.

«Бостонський душитель» говорить не лише про міць і відчайдушність жінки, що наважилася піти проти правил і проти страху, а й про її слабкість. Адже набагато простіше і легше уявити, зібрати зі шматочків до купи одного маніяка, побороти його і буцімто зітхнути з полегшенням, аніж протидіяти усім нескінченним «душителям», що ніколи не вичерпаються й ніколи не зупиняться…

Анастасія Лях