Говорять жінки (Women Talking)

Ця феміністська розмовна камерна драма режисерки Саллі Поллі із зірковим жіночим кастом, заснована на однойменній книзі Міріам Тоус, цілком відповідає своїй назві не лише фігурально (тобто маючи на увазі право голосу, право вибору, право свободи для жінок), а й буквально. Адже майже дві години тут справді говорять жінки, тобто сюжет дорівнює полілогу кількох героїнь, котрі вирішують непросте питання жіночої долі у межах або поза межами чоловічого світу.

У пролозі жіночий закадровий голос розповідає нічне жахіття. Проте то не сон, а реальність. В ізольованій від цивілізації патріархальній колонії менонітів (протестантів-анабаптистів) чоловіки по ночах накачують жінок транквілізатором для худоби і ґвалтують. Знову і знову, знову і знову впродовж років. При цьому старійшини, вислуховуючи скарги жінок та дівчат, запевняють, що то по ночах їх тривожать демони. Або взагалі вони все вигадують, аби привернути увагу.

Одного дня, скориставшись відсутністю чоловіків, менонітки збираються у сіннику і шляхом дискусії та голосування намагаються вирішити, що ж їм робити далі. Вони мають три варіанти: пробачити ґвалтівників і жити далі так само, як і жили (бо без пробачення, як лякають старійшини, жінки не потраплять до раю); боротися за свої права і за справедливе покарання кривдників; піти геть з колонії світ за очі та заснувати власну общину без чоловіків… Жодна з жінок не вміє ані читати, ані писати, ані рахувати (бо освіта менонітською вірою дозволяється виключно чоловікам). Тому їх засідання протоколює єдиний у їхній жіночій громаді персонаж чоловічої статі, котрого зіграв Бен Вішоу (ніжний, освічений, інтелігентний молодик, який, здобувши університетські знання, повернувся в колонію, аби вчити малих хлопчиків).

Полеміка на сіновалі розкриває кілька принципово різних характерів і позицій. Так, героїня Клер Фой кричить, що готова горіти у пеклі, але терпіти і тим паче прощати скоєне чоловіками не стане, і буде вбивати, аби захистити себе і свою маленьку донечку. Героїня Джессі Баклі ратує за те, аби простити, але не тому, що щиро хоче пробачити, а тому, що не вірить у зміни і одночасно боїться намагатися щось змінити. Героїня Руні Мари, вагітна від ґвалтівника, гладить живіт і говорить, що треба зважити усі за та проти і обрати найбезпечніший шлях, і якщо залишитись і боротися, то необхідно сформулювати, за що саме.

Смотрите легально на MEGOGO

Змучені, затуркані, безграмотні, забиті, недорікуваті жінки незграбно висловлюються, невміло наводять аргументи, проте хоч і важко, та все ж окреслюють свої точки зору. Персонажка Мари каже, що варто визначити вимоги до чоловіків, якщо більшість проголосує за боротьбу. Приміром, отримати право голосу нарівні з чоловіками і нарівні з чоловіками мати право здобувати освіту… На це героїня Баклі відповідає, що слід спуститись на землю і не витрачати час (а часу в жінок таки небагато, бо от-от у поселення повернуться мужі, і тоді жінки будуть биті за одне лише це зібрання) на пусті нездійсненні мрії…

Дійство, декорації, одяг і суспільний порядок звучать та виглядають так, ніби події відбуваються у минулих століттях. Та через півгодини оповідь переривається шокуючим оголошенням у мегафон: чолов’яга за кермом фургона знадвору кричить «Прохання усім вийти з будинків на вулицю і взяти участь у переписі населення 2010». Бум! Надворі двадцять перше століття.

Гірко іронізуючи з того, як патріархи вселяють у жіночі голови мерзенну безбожну брехню про демонів та звинувачують жертв насилля у вигадках та фантазіях, авторка зазначає у передмові, що «усі подальші події є плодом бурхливої жіночої уяви». Цікаво, що навіть у фрагментарних флешбеках Поллі не показує ані саме зґвалтування (лише кров на простирадлах та внутрішніх стегнах), ані жодного ґвалтівника. І взагалі у фільмі немає облич чоловіків, окрім синів-підлітків і персонажа Вішоу, делікатного стенографіста, що мовчки записує, не наважуючись встромляти свій чоловічий голос у вирішення жіночої долі. Тобто кадру достойні лише невинні: хлопчики-діти, які ще не встигли перетворитися на насильників і котрих ще є шанс перевиховати і перевчити, і тихий друг-фемініст, майже німий писар у тіні, що відчуває провину за зло і терор свого роду.

Мабуть, один з найцікавіших і найсуперечливіших моментів – сцена, в якій жінки, розглядаючи варіант піти, розмірковують над тим, що робити із хлопцями-підлітками, кого з них взяти з собою, а кого лишити з чоловіками в колонії. Тобто матері всупереч материнській любові встановлюють віковий психологічний рубіж, до котрого хлопці ще є невинними дітьми, здатними у кліматі антипатріархального виховання вирости у чоловіків з інакшим ставленням до жінок, а після котрого вони вже невиправні потенційні агресори, просякнуті мізогінними настановами про владу, верховенство та перевагу чоловічої статі…

Критики високо оцінили картину, схваливши режисуру, адаптований сценарій, музику, акторську гру…, але розкритикували корекцію кольору (Поллі не стала робити зображення чорно-білим, але настільки пригнітила фарби, що картинка зробилася депресивно коричнево-сірою, безбарвною і скорбною). І я теж скажу, що стрічка має один дефект. Проте зовсім не колір, а марнотратство таланту Френсіс МакДорманд, котра зобразила тут епізодичну жінку зі шрамом на обличчі без жодної репліки і без жодного вагомого акценту окрім зазначеного рубця-пам’ятки про чоловіче свавілля.

Анастасія Лях