Еґреґор

Містичний трилер «Еґреґор», амбітний копродукційний українсько-польсько-американський проєкт, дуже довго йшов до екранів і нарешті таки дістався прокату. Але став прикрим розчаруванням. Сюжет безцеремонно копіює «Код да Вінчі», причому настільки, що стрічку варто було б позиціонувати як ремейк. Але якщо екранізація конспірологічного роману Дена Брауна – погане, проте все ж захопливе кіно (як і саме чтиво американського графомана-містифікатора), то «Еґреґор» – фільм і поганий, і незахопливий.

Почати варто з того, що автори навіть слово, покладене в назву, виразно і дохідливо так глядачам і не роз’яснюють. «Еґреґор» – окультний термін. Простими словами він означає звичайну і цілком зрозумілу національно-географічну ментальність, тобто культуру і спосіб мислення певного народу чи певної спільноти, лишень не у психологічній площині, а у містичній. Окультисти стверджують, що еґреґор – то дух, енергетичне поле. Тільки, здається, самі не можуть визначитися, чи то дух насичує емоціями і думками мешканців місцевості або членів громади і типу скеровує їх прагнення та поведінку, чи навпаки, люди своїми світоглядом, судженнями, переконаннями та колективним розумом насичують, забарвлюють, спрямовують дух.

А ті поганці, що маніпулюють еґреґорами, розв’язують міжнаціональні конфлікти, релігійно-ментальну чи расову ворожнечу, світові війни… Творці стрічки, яка була завершена ще у 2021 році, тобто до повномасштабного російського вторгнення в Україну, «хизуються» тим, що начебто стали провидцями і передбачили страшне і водночас потенційно цілюще, лікувальне для усього частково хворого, частково незрячого і туговухого (чи радше небажаючого, допоки не припече, чути та бачити) світу сьогодення, в якому Україна стала на захисті усього цивілізованого буття і гуманістичних цінностей. Та це випадкове пророцтво – практично єдине достоїнство фільму.

Сценарій «Еґреґора» написав Любомир Левицький («Тіні незабутих предків»), котрий спершу сам мав його знімати, але зрештою режисером виступив кліпмейкер Станіслав Капралов, що раніше випустив українсько-американський монотрилер чи моногорор «Let it snow» (або «Пік страху») за участю українсько-голлівудської акторки Іванни Сахно. Варто сказати, що режисура тут краща за неоригінальний сценарій і погану акторську гру, принаймні Капралов реалістично й ефектно поставив бійки (хоча іноді історія виглядає вкрай дивно змонтованою: приміром, тоді, коли герой згідно будь-якої логіки має рятувати героїню, він несподівано і зовсім не поспішаючи крокує собі на кладовище покласти квіти і посидіти-подумати біля могили).

Копіювання «Коду да Вінчі» справді неприємно вражає. За сюжетом у Львові помирає професор (котрий в одному із флешбеків, читаючи студентам лекцію, епічно дискредитує свій поважний статус, проводячи псевдофілософську і псевдоінтелектуальну паралель між Богом, Дракулою і… Гаваями…; фрагмент буцімто націлений на розтлумачення загадкового терміну «еґреґор», але сцена та її геть абсурдний, незграбний зміст зовсім не працюють). Начебто він скоїв самогубство, та обставини смерті дуже дивні і законспіровані. Перед загибеллю професор (котрий, як виявляється згодом, був членом таємного релігійного ордену служителів Христа) встигає залишити послання-підказки двом близьким людям: доньці Лесі, з якою останні роки не спілкувався, і другу з далекого Нью-Йорка, красеню-детективу Артуру Вайсу.

Пригоди американця Роберта Ленгдона у Парижі та Лондоні у компанії чарівної француженки Софі, онуки вбитого луврського куратора, котрі розгадують шифри, розшифровують загадки на полотнах та фресках і тікають від переслідування убивці-посіпаки монаха-альбіноса релігійного фанатика, перетворюються на пригоди (щоправда доволі кислі) американця Артура Вайса у Львові та Варшаві у компанії українки Лесі, доньки вбитого професора, котрі розгадують шифр на іконі (котра, правда, аж ніяк не схожа на «Тайну вечерю» і намальована так, ніби дитина писала) і тікають від переслідування дуже злої і напасливої убивці-фанатички в чорному. І аналогічно до персонажа сера Ієна МакКеллена тут теж є пихатий аристократ. Лишень твістів набагато менше. Власне, один-єдиний, та й той рівня мильної опери.

Акторка Олена Лавренюк навіть віддалено схожа на Одрі Тоту. А американець Омрі Роуз, не маючий із Томом Генксом анічого спільного, радше може зійти за менш харизматичну версію Венсана Касселя у «Багряних ріках»… Не тримаючи інших козирів у рукаві, автори нагнітають свою єдину зброю – містичність – із таким свинцевим заповзяттям, що здається, не вистачає лише електронних грегоріанських співів від Enigma… Втім, здається, в одному з епізодів закадровий простір таки проштрикують демонічні голоси «енігматика».

Та, мабуть, найприкріше в усьому цьому – це марнотратство Львова. Адже творці «Еґреґора» весь час теревенять про магічний дух місцини, а дух Львова, такий дійсно виразний, насичений і терпкий, десь злочинно розтрачують.

Анастасія Лях

Еґреґор

2021 рік, Україна/ Польща/ США

Продюсери: Сергій Лавренюк, Маріанна Новікова

Режисер: Станіслав Капралов

Сценарій: Омрі Роуз, Любомир Левицький, Сергій Касторних

У ролях: Омрі Роуз, Олена Лавренюк, Данієль Ольбрихський, Валерія Караман, Анджей Зелінський, Ігор Цішкевич, Олена Турбал, Павло Алдошин, Михайло Плавак, Павло Лі

Оператор: Тетяна Дуднік

Композитор: Олександр Чорний

Тривалість: 110 хвилин/ 01:50