Останнє, що він сказав мені (The Last Thing He Told Me)

Зірка «Гри престолів» Ніколай Костер-Вальдау грає чоловіка із темними таємницями у трилерному міні-серіалі від Apple TV+ «Останнє, що він сказав мені» на базі однойменного роману Лори Дейв. Дженніфер Гарнер грає його дружину, котра після раптово-загадкової втечі чоловіка змушена шукати підказки на шляху до правди і опікуватися падчеркою-підлітком, котра її ненавидить. Не можна сказати, що історія зовсім не інтригує. Дістатися суті глядачеві так само цікаво, як і обманутій та кинутій дружині. Проте шоу це схоже на торт із тофу: виглядає привабливо, а смаку нема.

Дія розгортається у невеликому курортному містечку Саусаліто в Каліфорнії, мальовничому раю на узбережжі затоки Сан-Франциско. Ідеальна на перший погляд сім’я живе цим нібито райським життям, і здається, що ніщо не може піти перевертом. Вона займається художнім теслярством, бере участь у виставках, про неї навіть пишуть статтю у глянцевому журналі. Він типу місцевий комп’ютерний геній, працює програмістом в акціонерній фірмі під назвою «Технолавка». Жінка власних дітей не має, тож усіляко намагається знайти спільну мову із дочкою чоловіка від попереднього шлюбу (колишню дружину збила на смерть автівка, але то було десять років тому), та норовлива тінейджерка ніяк не хоче визнавати мачуху і завжди усім невдоволена (втім, як і усі підлітки).

Здається, що навіть напруженість між новою дружиною і упертим дівчиськом (доньку, до речі, грає Ангурі Райс, добре відома глядачам за останньою трилогією про Людину-павука, комедійним детективом «Хороші хлопці» і міні-серіалом «Мейр із Істтауна») не здатна порушити ідилію. Але щось таки здатне… Через чотирнадцять місяців шлюбу дещо наївна Ханна (котра до цього якось сказала чоловікові вельми необачно: «У твоєму минулому не може бути нічого такого, через що я б змінила ставлення до тебе») якось просинається і не бачить поряд коханого Оуена, а з усіх телеканалів і газет трублять, що «Технолавка» виявилася фінансовою пірамідою і ошукала вкладників.

ФБР проводить обшуки, преса гуде. Знайомі, сусіди й усе невелике містечко перебувають у шоці і тичуть у Ханну пальцями. А падчерка Бейлі стає найвідомішою персоною у школі… І ніде сховатись. Виявляється, навіть найближчі друзі, дослухавшись до порад Оуена, вклали усі заощадження у «МММ», тобто у «Технолавку»… Та вірна дружина у винуватість чоловіка не вірить. Навіть тоді, коли дізнається, що той залишив доньці сумку з купою готівки… Утікач Оуен на зв’язок не виходить. А Ханна, шукаючи вихід із заплутаної ситуації і розгадку його вчинку, шляхом підказок і спогадів доходить висновку, що ниточки чомусь ведуть до міста Остін, столиці Техасу, і до подій більше ніж десятирічної давнини, свідком котрих була чотирирічна Бейлі, котра, зрозуміло, майже нічого не пам’ятає…

Смотрите легально на MEGOGO

Точно можна сказати, що актори на ролі обрані правильно. Адже Костеру-Вальдау, як ми вже знаємо з образу Джейме Ланністера, вельми пасує бути загадковим і суперечливим антигероєм, котрий зрештою може виявитися як героєм, так і лиходієм; котрий нібито одночасно і слизький (як будь-який дурисвіт і шахрай), і благородний (як люблячий батько і чоловік). А Дженніфер Гарнер (котрій геть не пасує бути крутою супержінкою, як добре пам’ятаємо з ролі Електри) ідеально виглядає в «костюмі» жінки звичайної, яка є просто дружиною і просто мамою і яка ліпить горщики або щось вирізьблює з дерева (або створює скульптури з вершкового масла, як у комедії «Як по маслу»).

Наприклад, адвокат у фільмі так і каже персонажці Гарнер: «Ти з тих типових жіночок, що типу нічого не знали й не бачили, коли їх чоловіки-чиновники обкрадали населення». Така типова кухонна дружинонька, що зранку робить смачні сандвічі, а увечері запікає курку в духовці. І обмежується знанням, що чоловік на роботі «робить роботу». Старанна і позитивна. Не «степфордська дружина», а цілком нормальна і скерована виключно традиційним вихованням, а не якоюсь там чоловічою фантастикою. Помірно сексуальна у вузьких джинсах і зручних кежуал-светрах. І помірно поміркована в усьому.

Не пристосована ані для екшна, ані для детективу, ця творчо-домашня «хороша дружина», скромна і мила, що дуже нервує через статтю у глянці, раптово змушена грати у неіграшковий квест, аби з’ясувати, що за свиню (причому і фігуральну, і буквальну, адже одна з підказок лежить у свинці-скарбничці) їй підклав коханий, котрий виявився не тим, за кого себе видавав. І паралельно з розгадуванням головоломки розігрується сімейна драмедія, у ході якої мачуха має налагодити стосунки з ображеною і помірно злою падчеркою, як Джулія Робертс у фільмі 1998 року «Мачуха» (до речі, спершу саме Робертс мала зіграти Ханну в екранізації «Останнє, що він сказав мені», та зрештою залишила проєкт через конфлікт робочих графіків, і її замінила Гарнер).

Проблема у тому, що квест, який має заряджати детективною іскрою, пробуджувати шукацький інстинкт, захоплювати і лоскотати допитливість, підсичувати бажання дістатися фінішу цієї шаради… (як це було блискуче реалізовано Девідом Фінчером в екранізації «Загубленої»), своєю монотонністю й неспішністю зводить заінтересованість нанівець, і глядачеві, котрий кілька серій жував тофу в надії дістатися кремової начинки, стає настільки безсмаково, що сенс жувати далі стрімко згасає разом із калоріями.

Анастасія Лях