Литвиненко (Litvinenko)

Цей британський міні-серіал у жанрі детективно-політичного трилера про гучну справу отруєння полонієм екс-офіцера ФСБ Олександра Литвиненка є побратимом чи навіть близнюком іншого британського міні-шоу, яке вийшло кількома роками раніше, а саме «Отруєння в Солсбері» про не менш гучну справу отруєння «новичком» колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля. Хоча розробили і випустили ці два співзвучні чотирисерійні проєкти конкурентні телемережі ITV і BBC.

Отруєння Скрипаля у невеличкому британському містечку Солсбері сталося 2018 року, а серіал вийшов у 2020-му, майже по свіжих слідах. Убивство Литвиненка у Лондоні сталося у відносно далекому 2006 році, а серіал про ті події побачив світ лише наприкінці 2022-го. Проте саме проєкт ITV про трагедію і розслідування навколо найотруйнішої у світі речовини і найотруйнішого з нині живих диктатора з’явився винятково своєчасно, саме тоді, коли нарешті настав день, котрого багато років чекала дружина Литвиненка Марина; коли нарешті весь демократичний світ, що надто довго закривав очі й продовжував тиснути по вуха забруднену чужою кров’ю руку, офіційно визнав путіна злочинцем. Тож стара історія, котрій стукнуло майже два десятки, знову виявилася гостро актуальною.

Не дивлячись на назву, серіал не є байопіком Литвиненка. А Девід Теннант, який зобразив безпосередньо самого екс-феесбешника, що перейшов путіну дорогу, фігурує лише у першій серії. Автори не зосереджуються ані на житті Олександра Литвиненка, ані навіть на смерті (тобто, будучи справді дуже делікатними, не експлуатують трагедію і жахливе, повільне, болісне й моторошне згасання людини, яку перетворили на живий труп). Лише на поліцейському розслідуванні і судовій боротьбі Марини. Як і в «Отруєнні в Солсбері», фокус спрямовано не стільки на саму подію і тим паче не на її бекграунд, скільки на реакції та наслідки.

Без смакування і визиску тяжкого і по-садистськи розтягнутого в часі вмирання автори тим не менше чітко, кількома короткими мазками, передають кошмар вкрай специфічного, виняткового вбивства (як скаже у суді британський адвокат, найнятий Мариною Литвиненко у її позові проти російського уряду і володимира путіна зокрема: «Полоній-210, що виробляється єдиною у світі хімічною лабораторією, і та лабораторія знаходиться на території росії, є не лише знаряддям, а й візитівкою»). І репліки ще живого, але розуміючого невідворотність страшного кінця Литвиненка в адресу детективів Скотленд-Ярду «Я покликав вас, аби ви розслідували убивство… мене» та дуже короткого коментаря патологоанатома «Стравохід дуже пошкоджено, тож отрута точно потрапила до організму з їжею або напоєм. Внутрішні органи зазнали… повного розпаду» (повного розпаду всередині формально ще живої оболонки і при ще живому мозку) цілком достатньо, аби глядач максимально перейнявся настроєм не вигаданого, а реального колосального жахіття.

Смотрите легально на MEGOGO

З одного боку, ми спостерігаємо захопливий, хоча й по-англійськи сухий, документально точний детектив, покроковий і деталізований. З іншого – неквапливо, але впевнено занурюємось у атмосферу і самовідчуття панічного дискомфорту від фізичного наближення (особливо у сцені поїздки одного з британських слідчих до Москви, де спроба допитати підозрюваних перетворюється на несмішний, лякаючий, погрозний фарс) до машини-чудовиська, якою є не стільки злий коротун із хворобливими амбіціями, скільки неживе єство, грубий і цинічний залізячний механізм, цвяхова душа божевільної росії (як казав Йосип Бродський: «Даже стулья плетеные держатся здесь на болтах и на гайках»).

Від детективу про минулий злочин творці міні-серіалу «Литвиненко» плавко переходять до злободенного політичного висловлювання, критично спрямованого і у свою (британську) адресу, і в адресу всього начебто цивілізованого світу, що мовчав, дозволяв, відвертався, ковтав до останнього буквально кожне путінське свавілля, яке зростало в геометричній прогресії. І навіть виправдовував через небажання накликати на себе «незручність» потенційного конфлікту («Ну, формально для росії він був зрадником батьківщини, тож вони мали право…», – неофіційно говорить неназваний (звісно ж) співробітник британської розвідки, з якою співпрацював отримавший від англійського уряду політичний притулок Литвиненко).

Тож наприкінці шоу (яке нібито запізнилося, але насправді вийшло акурат вчасно) стає ясно, що воно не про отруєння Олександра Литвиненка, а про чекання. Дуже довге чекання того настільки вже цинічного, настільки вже свавільного, настільки вже самовладного, настільки вже беззаконного, настільки вже жахливого, настільки вже неприпустимого кроку путіна і путінської росії, після якого світ нарешті прокинеться. Таким кроком не стало вбивство Литвиненка, не стала трагедія в Солсбері, що забрала геть невинні випадкові життя («супутній збиток»); не стала анексія Грузії, не стала інтервенція в Сирію, не стала окупація Криму і вторгнення на Донбас; не стало збиття пасажирського боїнга рейсу МН17, унаслідок якого загинули всі пасажири та екіпаж…

На все світ промовчав, все спустив на гальмах, все пробачив задля економічних зв’язків… І схаменувся лише тоді (та й то не відразу), коли російські ракети, радіючи зі своєї вседозволеності, полетіли на тисячі мирних людей, на тисячі українських дітей… Страшно, як багато треба скоїти убивств виродку згори, аби такий неідеальний демократичний світ нарешті визнав і промовив вголос, що виродок – убивця.

Анастасія Лях