Якби довелося обрати один найкращий серіал в історії телебачення, таким серіалом, мабуть, став би «Клан Сопрано», один з топових проєктів каналу HBO, що перебував в етері з 1999 по 2007 роки і нараховував шість успішних сезонів. Це шоу радикально реформувало кримінальний жанр про мафію, а для нині давно вже покійного актора Джеймса Гандольфіні, виконавця головної ролі, образ мафіозі Тоні Сопрано, боса вигаданої сім’ї Дімео у північному Нью-Джерсі, став найважливішим у кар’єрі і беззаперечно культовим, цілком здатним позмагатися з образами Віто і Майкла Корлеоне з «Хрещеного батька».
Власне, «Клан Сопрано» і задумувався як відповідь-антипод епічній сазі Френсіса Форда Копполи, де б італо-американські гангстери виглядали не картинно і пафосно, а реалістично та природно, як звичайні люди, нехай і з не зовсім звичайним стилем життя. До речі, Коппола теж намагався показати саме побут і родинність клана Корлеоне і для цього чимало сцен розмістив у декораціях звичайної кухні з ілюзорними ароматами соусів і пасти, і навіть ключові діалоги змусив вимовляти саме на кухні під фонове шкварчання пательні чи булькання варева у каструлі. Проте «Клан Сопрано» пішов набагато далі і зробив мафію настільки домашньою, що глядачеві здалося, ніби усі ці персонажі справді можуть бути його власною сім’єю, близькими чи далекими родичами, або щонайдалі сусідами.
Між іншим, герої серіалу і самі проводять паралель між собою, представниками типу реальної «il nostro business», і далеким від прозаїчної дійсності кінематографом про мафію. Вони постійно цитують чи згадують і того ж «Хрещеного батька» і, приміром, скорсезівських «Славних хлопців», з яких до «Клану Сопрано» перебігла ледь не половина акторського складу, а саме Лоррейн Бракко (психологиня Тоні Сопрано доктор Дженніфер Мелфі), Майкл Імперіолі (небіж Тоні Крістофер Молтісанті), Тоні Сіріко (підручний Тоні Полі Галтьєрі), Вінсент Пасторе (підручний Тоні Пуссі Бомпенс’єро), Френк Вінсент (член, а потім керівник нью-йоркської гілки Філ Леотардо). А в одній з перших серій сам Мартін Скорсезе виконав крихітне камео самого себе.
«Клан Сопрано» поєднав гангстерську драму з іронією, місцями навіть сатирою, чорною трагікомедією. Але головне – з глибокою психологічною екзистенційною рефлексією головного героя, котрий марно намагається досягти душевної гармонії, утримуючи крихкий і практично неможливий баланс між роллю авторитетного і подекуди доволі жорсткого чи навіть жорстокого ватажка банди та роллю людини, котра є люблячим чоловіком і люблячим батьком, котра розуміє межі моралі та честі, котра є емпатичною і співчутливою, охочою допомагати тим, хто втрапив у біду, і засуджувати тих, хто є нікчемним, аморальним, егоїстичним гівном. Тоні Сопрано плаче через тварин, до яких ставиться із щирою ніжністю та міцною прив’язаністю, і водночас спроможний забити людину до напівсмерті чи випустити кулю у найближчого друга. І цей дисбаланс його єства та його життя призводить до низки панічних атак та раптових гепань об землю чи підлогу через втрату свідомості, котрих (себто падінь) Тоні надзвичайно соромиться, адже він – суровий бульдог, а не чутлива ренесансна паночка.
Смотрите легально на MEGOGO
Власне, історія розпочинається з сеансу у психотерапевта. Тоні (котрий ретельно приховує від мафіозної братії свої «ганебні» візити до мозкоправа) розповідає про нібито цілком звичайний і нібито цілком приємний домашній ранок. До його басейну прилетіла та оселилася зграя качок, загніздилася та вивела потомство, і Тоні із щоденною щирою, майже дитячою радістю хлюпався з качками в басейні (тоді як, приміром, донька скаржилася на послід, котрим вимазався увесь двір) та годував пташок зерном. Допоки не настав день, коли качки відлетіли. І сум втрати викликав запаморочення і падіння… (набагато пізніше, через кілька сезонів, іще більшим ударом для Тоні стане загибель коня, точніше кобили-скакуна, котрій Сопрано став опікуном і до якої сердечно прикипів).
Психологиня прочитає підтекст цієї панічної атаки через відліт качок як страх втратити родину (зокрема дітей, котрі подорослішають і «відлетять» із гнізда), а потім по-фрейдистськи намагатиметься дослідити вплив на Тоні холодної, свавільної, геть позбавленої ласки та любові матері. Проте справжні відчуття і глибинні параноїдальні страхи мафіозі залишатимуться для докторки Мелфі закритими або принаймні ледь-ледь привідчиненими, оскільки будуть пов’язані не з дітьми чи дружиною і навіть не з матір’ю, а із замкненим колом кримінальної поруки, із ув’язненням у правилах і традиціях, у зобов’язаннях і статусі, у способі життя, котрий апріорі був прописаний, нав’язаний походженням (батьком, дядьком, дідами, прадідами) і не передбачав жодного вибору.
«Мафії не існує», – посміхаючись, каже Тоні дочці, котра виросла і почала розуміти, чим саме займається її батько. Мабуть, мафії і справді не існує у тому вигляді, в якому її подають ігрові фільми. Можливо, існує здебільшого образ, стереотип. Та саме полоненим цього стереотипу і є Тоні Сопрано, котрий, здається, навіть дружині зраджує із молоденькими і дурнуватими дівками лише через те, що таким є усталений шаблон: член і тим паче бос мафії повинен мати коханку, а краще коханок, і бажано принадних і фігуристих. І марно герой силиться від цього кліше утекти (приміром, залицяється до докторки, котра геть відрізняється від усіх його пасій не лише зовні, а і мисленням). Адже кожного разу він все одно робить те, що робити не хоче. І альтернативного шляху немає. І так само його своєрідна спільнота зобов’язує неодмінно бути расистом і гомофобом, хоча насправді глибоко в душі Тоні не відчуває ненависті ні до чорношкірих, ні до геїв, радше відчуває необхідність відчувати ненависть. І зобов’язує завжди бути лютим, безжалісним, озвірілим, адже доброму босові ніхто підпорядковуватись не стане.
Причому втекти від mafia-стайлу воліє не лише головний персонаж, а і деякі другорядні. Наприклад, його небіж Кріс Молтісанті, котрий мріє стати кіношником, писати сценарії у Голлівуді (до речі, виконавець ролі Майкл Імперіолі не лише зіграв у шоу, а й виступив його співавтором). І водночас нібито жадає влитися у банду, стати капореджиме і зрештою навіть консильєрі, тобто найближчою довіреною особою боса. Тож він так само розривається через дисбаланс реальної мрії і мрії, нав’язаної тим середовищем, в якому він виріс і сформувався. Розривається також дружина Тоні Кармела (прицільно точне влучання в образ акторки Іді Фалько), набожна католичка, котра постійно губиться між ненавистю і соромом за своє положення дружини мафіозі (і за положення своїх дітей, на котрих тавро дітей мафіозі) і страхом усе це спільно нажите (не лише майно, звісно) закреслити і почати все наново, почати принципово інше життя. Трагедією завершується «втеча від мафії» ще для кількох малих персонажів. А один із найближчих підручних Тоні Сільвіо Данте (той, що носить кумедну перуку), коли тимчасово звалює на свою голову тягар дона, то ледь не помирає від нападу астми, бо «мафія» (як метафора будь-якого класового диктату, заручниками котрого всі ми тією чи іншою мірою є) давить і душить.
Для самого ж Тоні Сопрано кульмінацією цієї задухи стає кома у заключному шостому сезоні. Перебуваючи у відключці, між життям і смертю, герой бачить сон, де він, поїхавши у відрядження і заселившись в готель, буцімто випадково у барі хапає чужу валізку з чужими речами і чужими документами і… стає іншою людиною. Тобто він усім пояснює, що цей дипломат і це посвідчення особи не його, проте все ж ними користується і відповідно саме так сприймається оточуючими. І зрештою сам починає замислюватися: ким він є насправді, якою людиною. «Хто я і куди йду?» – бурмоче Тоні на лікарняному ліжку крізь марево від морфію і одуріння від дірки в животі (дірка від кулі, котру через сепсис хірург не зашиває і вона символічно зіяє порожнечею посеред порожнини, – теж алегорія, адже фігурально з дірою всередині Тоні Сопрано існує від самого початку, від першої сцени, коли намагається пояснити і зрозуміти, і якось заповнити та вгамувати свій незбагненний біль від втрати зграї качок). І тут він стає схожим на ту розмовляючу рибину зі свого іншого нічного кошмару, котра відкриває рота і щось начебто гуторить, промовляє, проте насправді вже давно заморожена і знерухомлена, і путь в неї тільки одна.
Анастасія Лях
Клан Сопрано (The Sopranos)
1999-2007 роки, США
Продюсери: Девід Чейз, Робін Грін, Бред Грей, Мітчел Берджесс, Теренс Вінтер, Метью Вайнер
Режисери: Тім Ван Паттен, Джон Паттерсон, Аллен Колтер, Алан Тейлор
Сценарій: Девід Чейз, Мітчел Берджесс, Теренс Вінтер, Метью Вайнер
У ролях: Джеймс Гандольфіні, Іді Фалько, Лоррейн Бракко, Майкл Імперіолі, Домінік К’янезе, Вінсент Пасторе, Тоні Сіріко, Стівен Ван Зандт, Ненсі Маршанд, Дреа де Маттео, Джеймі-Лінн Сіглер, Роберт Айлер, Джо Пантоліано, Стів Бушемі
Оператори: Філ Абрагам, Алік Сахаров
Композитор: Вілл Едвардс
