Гра з дияволом (Sympathy for the Devil)

Ніколас Кейдж грає агресивного психопата, що тероризує випадкового законослухняного громадянина, у камерному психологічному роуд-трилері, який в оригіналі зветься «Симпатія до диявола» (і це більш заплутана, суперечлива та емоційна назва, ніж механічне кліше «Гра з дияволом»). Його жертву (хоча насправді ця дилема, хто тут агресор і хто жертва, хто протагоніст і хто антагоніст, хто герой і хто лиходій, або антигерой, або антигероями є обидва…, власне, і є головною інтригою) грає Юель Кіннаман. Інших персонажів, окрім кількох епізодичних свідків та телефонного голосу дружини законослухняного громадянина, немає.

Серед ночі у «місті гріхів» біля пологового будинку в автівку до чоловіка, котрий умовно зветься Водій, сідає озброєний чоловік, котрий умовно зветься Пасажир. Водій виглядає максимально звичайним, тихим, невинним містянином, типовою «маленькою людиною» у дешевій клітчатій сорочці та окулярах для зору. Він геть розгублений і наляканий. Пасажир, що тикає у Водія пістолетом, вдягнений як на свято, у туфлі та червоний атласно-блискучий смокінг, ще й волосся стирчить теж пофарбоване у полум’яно-багряний, суміш вогню і крові, наче піднявся на поверхню землі із самого пекла. І посмішка відповідна: сатанинська й божевільна (фірмова Кейджова).

Тож Пасажир, котрий наказує Водієві їхати невідомо куди по нічному шосе, має намір судити свого опонента і за якісь давно минулі справи у Бостоні, і за ось це нинішнє типу фальшиве життя скромного доброго чоловіка. Та Водій усе заперечує: у Бостоні ніколи не був, справ там жодних не мав; каже, що працює у службі доставки та має дружину, яка просто зараз народжує і дуже чекає на нього в лікарні. І він наполегливо переконує, що Пасажир помилився і сплутав його з кимось іншим. Але псих із рудим волоссям і маніакальною одержимістю у вкрай неадекватному погляді нічого не хоче слухати і командує їхати. З широкою білою посмішкою і брудом під нігтями він наче той Джокер, що втік із дурдому Аркхем, аби буквально і фігурально запалити цю ніч…

Робота ізраїльського режисера Юваля Адлера певним чином поєднує фільми «Лок» Стівена Найта, «Співучасник» Майкла Манна та «Виправдана жорстокість» Девіда Кроненберга. Якщо, приміром, уявити, що пекельний Ніколас Кейдж – фігура містична, метафізична, алегорична, а не реальна, то ми отримаємо сюжет, вельми схожий на монотрилер про будівельного підрядника Джона Лока у виконанні Тома Гарді, котрий впродовж всього хронометражу їде в машині, поспішаючи на пологи, та, ховаючи на душі проступок, провину, помилку, гріх…, всю дорогу розмовляє зі своєю совістю, з привидом докору й сумління, що засів на задньому сидінні. І водночас подорож-протистояння Кейджа та Кіннамана нагадує холодну конфронтацію Тома Круза і Джеймі Фокса, так само пасажира і водія, де антигерой Круза був маніакально одержимим справою найманим убивцею, що, тримаючи на мушці, змусив випадкового таксиста стати мимовільним співучасником його замовлення-місії впродовж однієї кривавої ночі.

Смотрите легально на MEGOGO

І паралельно доволі чітко у «Грі з дияволом» звучать відгуки «Виправданої жорстокості», де протагоніст у виконанні Вігго Мортенсена був нібито звичайним власником кафе в американській глушині, тихою знов-таки «маленькою людиною» з дружиною та дітьми, котрому довелось відбиватися від абсурдних претензій деяких раптово з’явившихся у місті кримінальних типів і переконувати усіх довкола (включно із самим собою), що сталася велика помилка.

На сентиментальне скиглення Водія про народження первістка Пасажир відповідає так само сльозливою історією про маму, що помирає від раку. Останній, звісно, бреше (принаймні частково), проте задає історії вектор споконвічного метафоричного протистояння життя та смерті. А може навіть не стільки протистояння, скільки навпаки, закономірності і гармонії, усталеної природної циклічності. І поки пригладжений і сіренький герой Кіннамана розпускає нюні, ексцентричний глузливо-знущальний герой Кейджа розповідає дурнувату, але знову-таки символічну казку про «містера Шмарклі», вигаданого бабая із дитинства, котрий типу приходив уночі і запхав до його носа купи шмарклів, і саме тому він постійно хворів на синусит і страждав через закладені пазухи, та й взагалі ріс вкрай нещасливим…

Нічна автострада американського півдня, якою мчать двоє загадкових чоловіків у невідомому напрямку, усіяна пальмами на узбіччях і пахтить освіжаючою прохолодою. Проте замість романтичного настрою сповненої свободи дорожньої авантюри маємо настрій німого, безлюдного жаху. Шосе, зовсім пустинне і вимерле, тікає у непроглядну темряву, і лише подекуди у чорноті миготять поодинокі вивіски заправок і миршавих закусочних, наче останні вогники-островки постапокаліпсису. Зображення Юваля Адлера іноді плавиться і пливе, як у Вонга Карвая. І на тлі цього змерклого, здушеного жеврива розгортається сумна й мимовільно кривава «історія жорстокості» (до речі, в оригіналі саме так називається картина Кроненберга), де немає добра і зла, лише суцільне замкнене коло.

Анастасія Лях