Ґран Туризмо (Gran Turismo)

Можна довго сперечатися, котрий з фільмів про автогонки найкращий. Бо є улюблена вінтажна класика від Тоні Скотта «Дні грому» з Томом Крузом і Ніколь Кідман. Є європейська елегантність «Мішель Вальян» за сценарієм Люка Бессона. Є крута «Гонка» від Рона Говарда з Крісом Гемсвортом і Даніелем Брюлем про протистояння двох полярних лайфстайлів на треку. Є трагічний байопік про бюрократію і відібрану перемогу «Форд проти Феррарі» з Меттом Деймоном і Крістіаном Бейлом… Проте точно можна сказати, що «Ґран Туризмо» у цьому списку посідає окреме місце. Бо це дуже особлива історія. Попри красу і видовищність.

Стрічку засновано на реальних подіях (з додаванням художнього домислу, звісно). У центрі сюжету – звичайний юнак Янн Марденборо (симпатичний і талановитий новачок Арчі Мадекве), що живе в Англії разом із батьком, який працює у залізничному депо (Джимон Гонсу), матір’ю (несподівана маленька роль, майже без реплік, співачки Джері Галлівелл, що колись давно була Джинджер Спайс у раритетному поп-гурті Spice Girls) і молодшим братом, який грає у футбол і складає кубки на трофейну полицю. Батько, який і сам колись був футбольним гравцем, вельми пишається молодшим сином. А от старшого геть не розуміє, бо той майже не виходить зі своєї кімнати і цілодобово шпилиться на PlayStation у перегонові відеоігри, точніше у автосимулятор Gran Turismo, мріючи колись потрапити на справжній трек… «Гра і реальність – геть різні речі. Тож час вже перестати мріяти і обрати справжню професію, скласти доцільний життєвий план. Інакше скінчиш як я, у депо», – наставляє розчарований батько.

Тим часом пронира-менеджер Денні Мур (Орландо Блум) з відділу автоспорту європейського представництва концерну Nissan (прототип Даррен Кокс, засновник GT Академії) звертається до японських босів із пропозицією: об’єднати маркетингову стратегію з компанією-розробником відеогри-симулятора Gran Turismo і профінансувати академію з навчання геймерів-автогонщиків, а потім найкращого з учнів випустити на реальний трек, на справжні перегони, у якості члена команди Nissan. Такий рекламний хід типу вб’є двох зайців одразу: розрекламує автосимулятор, продемонструвавши, що будь-який кімнатний задрот завдяки Gran Turismo спроможний перетворитися на реального гонщика; і розрекламує автомобільну компанію, показавши, що спорткари Nissan доступні не лише професіоналам, а кожному аматору. «Мрії збуваються», «фантазії стають дійсністю», «нема нічого неможливого» і все таке.

Мур оголошує конкурс і звертається до досвідченого механіка Джека Солтера (Девід Гарбор), котрий і сам колись давно був перспективним автогонщиком, але після інциденту на Ле-Мані більше не зміг сісти за кермо і почав, як то кажуть, крутити гайки під капотами чужих болідів. Спершу Солтер відмовляється, бо впевнений, що то дурна і ризикована затія, і не хоче нести відповідальність за нікчемних ботанів (задротів, ґіків), котрі неодмінно обісруться (а як не обісруться, то покалічаться), коли піднімуть закляклі дупи зі своїх зручних тепленьких домашніх крісел і опиняться на реальному треку, там, де після крешу немає кнопки «почати гру заново»… Проте після чергової зневаги від молодого самозакоханого гонщика Lamborghini, який вважає себе пупом землі і вказує механікові «його місце», Солтер передумує. Не тому, що починає вірити в задротів. А заради примарного шансу збити пиху з гарненького личка пафосного хвалька.

Смотрите легально на MEGOGO

Тим часом Янн, почувши про конкурс, теж одержимо хапається за унікальну можливість. Поки що не розуміючи, що таке справжня конкуренція на треку, справжня ненависть, справжня смерть…

Південноафриканський режисер Ніл Бломкамп, що чотирнадцять років тому, теж у серпні, випустив науково-фантастичну драму «Дев’ятий округ», де гетто іншопланетян на території Йоганнесбурга було алегорією апартеїду, вперше зняв не сай-фай. І абсолютно точно правильно зробив, адже після вражаючого і пронизливого старту його науково-фантастичні кіноексперименти («Елізіум», «Робот Чаппі», «Демонік») з кожним разом ставали все більш натягнутими і незграбними. Аж раптом «Ґран Туризмо» (вперше не за власним сценарієм) продемонстрував альтернативний творчий потенціал постановника (до речі, спершу історію геймерів-автогонщиків волів екранізувати режисер «Топ Ґан: Меверік» Джозеф Косінскі, та не вигоріло), скерований не на маніакальне бажання розповісти «шокуюче оригінальну» історію з неодмінним повчанням про мораль, а на менш амбітну в ідейному сенсі мейнстримову місію вразити глядача красивим, крутим і водночас емоційним видовищем, доступним наймасовішій аудиторії.

Втім, «Ґран Туризмо» – все ж таки особлива історія. Особлива і в контексті історій про перегони, і в контексті історій про згубну залежність сучасного покоління від комп’ютерних технологій (тож певною мірою Бломкамп знову торкнувся жанрів сай-фай і кіберпанку, лишень не темного песимістичного боку, а світлого оптимістичного). У той час як більшість сучасних сюжетів про віртуальну ілюзію лякають і застерігають (мовляв, технології відривають людство від реальності, створюють штучний світ, котрий стає нам тюрмою, одиночною камерою для кожного, хто замінив живе життя цифровим), «Ґран Туризмо» навпаки, обнадійливо прокладає місток між реальністю та фантомом, не вважає ілюзію в’язницею, а вбачає у ній старт дорослішання та зростання. Адже навіть Попелюшка перед справжнім балом у королівському палаці щодня танцювала у своїй тісній комірці… Хоча, зрозуміло, далеко не всім у результаті вдається вийти за межі чи то комірчини, чи то фейкового життя у кіберпросторі.

Кожний з центральних акторів тут на своєму місці. Блумові пасує бути «білим комірцем», таким собі сучасним комівояжером з валізкою і манікюром, котрий продає ідеї і топить за рекламну індустрію. Так, він віддає перевагу тому «переможцеві», котрий харизматичніше і красномовніше виглядає перед камерами, а не тому, котрий реально переміг. Проте дослухається до думки професіонала і зовсім не є шаблонним гівнюком на кшталт менеджерів компанії Ford з фільму Джеймса Менголда, які відібрали перемогу у реального переможця Кена Майлза і віддали формальному «чемпіону» МакЛарену.

Гарбор в образі наставника Джека Солтера цинічний і брутальний. Проте за маскою прагматизму, песимізму, нігілізму… ховається травма нереалізованої мрії і очевидна м’якість чуйної, емпатичної людини. А юний Арчі Мадекве якраз ідеально балансує між вразливо-вередливою «кімнатною рослиною» і диким розмаєм та поступово, плавкими рухами вивільнює свого внутрішнього звіра… Власне, як і сам фільм, що коло за колом фігурально і буквально набирає оберти, стає з кожними перегонами все більш напруженим і більш реалістичним симулятором для глядача, аби кожний, хто так само, як Янн Марденборо, закляк дупою у кріслі, нарешті вирвався у бурхливий і шалений світ… чи принаймні відчув ілюзію польоту…

Анастасія Лях