Я, Ніна

Хто б міг подумати, що українська стрічка стане чи не найкращим фільмом про рак за багато років. Не тому, що бездоганна. А тому, що вкрай незвичайна завдяки неординарній, ексцентричній, самобутній, сміливій режисурі Марисі Нікітюк (котру можна назвати українською версією Ренати Литвинової з присмаком Грети Гервіг). І тому, звичайно, що за сюжетом (не традиційно біографічним, а химерно рефлексивним) стоїть реальна історія реальної жінки, що вижила.

Власне, Яніна Соколова і сама з’являється у кадрі. Ненадовго. Лише у пролозі та епілозі. А її близький друг Валерій Харчишин (про стосунки з котрим давно ходять чутки), окрім того що звучить у саундтреку, має крихітне камео. Художні ж образи подружжя (мається на увазі попереднє заміжжя Соколової з банкіром Володимиром Литвином) втілили актори Ксенія Хижняк та Олексій Тритенко. Та варто ще раз наголосити, що фільм не є біографією, не відтворює буквальні життєві факти і навіть справжній характер Яніни (приміром, бездітна Ніна намагається завагітніти, тоді як реальна Яніна має двох синів). Фільм є швидше таким собі задзеркаллям, викривленою трансляцією реальних подій, зосередженою на щирих реакціях та емоціях. Причому емоціях вкрай жорстких, непригладжених, з гучними матами без жодної цензури.

Взагалі кіно у Марисі (друга повнометражна проба після дебюту «Коли падають дерева») вийшло жорстким. Не сентиментальним, не мелодраматичним, не життєстверджуючим…, а жорстким і чесним. І цілковито фриковим у хорошому сенсі. Тобто замість того, аби стереотипно персоніфікувати рак як хижака і монстра, ненажерливого левіафана, режисерка зобразила його як яскравого, епатажного фрика, що перекручує, перевертає життя з ніг на голову і змушує ходити на руках і задом на противагу решті «нормального» світу.

Популярна телеведуча Ніна Сокіл є самозакоханим, пихатим, егоїстичним стервом із зірковою хворобою, що повсякчас принижує підлеглих і «розчавлює» у прямому ефірі учасників свого гострого суспільно-соціального ток-шоу. І кайфує від «падіння» інших, так званих «маленьких людей», які на її тлі та під її пресингом стають іще меншими, іще нікчемнішими, іще зацькованішими. Здається, вона геть нікого не любить: ні чоловіка, ні друзів, ні колег, ні померлу нещодавно матір, ні навіть саму себе. Любить виключно свій успіх (на дзеркалі її гримерки червоною помадою написано девіз і кредо: lucky girl).

Смотрите легально на MEGOGO

Все змінює діагноз: рак кісток другої стадії. Хоча спершу героїня доволі довго не визнає або не хоче визнавати цієї зміни, вперто робить вигляд, ніби нічого «такого» не сталося, і її ідеальне життя «успішної дівчини» триває сьогодні і неодмінно триватиме завтра (на кшталт того, як більшість росіян нині роблять вигляд, ніби війни немає, аби не виходити з зони комфорту).

До речі, буквальний хижак і монстр у кадрі таки з’являється. У кошмарних чи то сновидіннях, чи то галюцинаціях героїні гелієва кулька у формі зеленого тиранозавра перетворюється на реальну зубасту пащу, що впритул наближається до обличчя Ніни і воліє зжерти… Звісно, цей динозавр, це чудовисько, ця голодна паща – алегорія ненажерливих ракових клітин, що клацають гострими іклами і зжирають усе життя на своєму шляху. Та водночас, говорить авторка, цей страшний звір, цей пекельний убивчий рак… може стати легкою повітряною кулькою і полетіти деінде високо в небо, якщо його відпустити (відпустити не боротьбу, а важкі думки про приреченість).

Ця метафора про легкість повторюється, приміром, і в іншій сцені. Коли Ніна Сокіл під натиском лікаря записується до анонімної групи підтримки хворих на рак, її колегами по нещастю стають троє різношерстих диваків: молода активна дівчина з коротким червоним волоссям і червоними бровами; худий блідий відсторонений молодик з травичкою в кишені і чорним лаком на нігтях; немолода вічно усміхнена пухкенька жіночка, нездоланна оптимістка, що носить нарочито яскравий одяг і нарочито яскраві, схожі на дитячі, аксесуари-брязкальця. Так от остання мріє полетіти в Париж і складає сентиментальні вірші, в яких серед іншого порівнює своє втрачене через хіміотерапію волосся з кульбабкою, що так само легко, як і гелієва кулька, злітає в небо… Ці банальні вірші, як і решта всього, спершу дратують, бісять цинічну Ніну. Допоки вона зрештою не трансформується не лише фізично, а й духовно.

Після діагнозу героїня буквально і фігурально потрапляє в іншу реальність. І мабуть, невипадково ми так часто бачимо її перед дзеркалом у гримерці. Нікітюк паралелить свою персонажку з керролівською Алісою. Ніна Сокіл теж довго-довго падає-падає у дуже глибоку вузьку «кролячу нору» і опиняється у химерному, чудернацькому задзеркаллі, у світі, геть несхожому на ту дійсність, в якій вона раніше жила. І у цьому задзеркаллі на неї чекає не лише жахливий рак-дракон Жербельковт, а й нова незбагненна країна, повна чудес.

Режисерка не гребує демонструвати спотворене хворобою тіло, чого зазвичай кіно про рак не робить, бо намагається бути делікатним і через ту делікатність виглядає не зовсім чесним. Тож Марися, сповідуючи абсолютну відкритість і прозорість перед глядачем, показує оголену Ніну без руки; оголеного блідого юнака, вкритого пухирями (збільшеними до розміру тенісного м’яча лімфовузлами) від лімфоми. І ми, глядачі, дякуємо за цю чесність і після хвилинних сумнівів її повністю приймаємо… Як і головна героїня.

Анастасія Лях